— Здається, я знаю, що таке шостий горокракс. Цікаво, що ти скажеш, якщо я зізнаюся, що мене вже тривалий час цікавить поведінка тієї змії, Наджіні?
— Змії? — ошелешено перепитав Гаррі. — Можна використовувати в ролі горокраксів тварин?
— Це робити недоцільно, — пояснив Дамблдор, — бо довіряти частку своєї душі чомусь такому, що може мислити й пересуватися самостійно, дуже ризиковано. Проте якщо я не помиляюсь у своїх розрахунках, коли Волдеморт прибув у дім твоїх батьків з наміром убити тебе, йому не вистачало щонайменше одного горокракса для досягнення заповітної мети — мати шість таких предметів.
Він, здається, зупинив процес виготовлення горокраксів, плануючи скоїти свої найважливіші вбивства. Зокрема, він збирався вбити тебе. Він вірив, що, вбиваючи тебе, позбудеться загрози, передбаченої пророцтвом. Вірив, що стане від цього непереможний. Думаю, він мав намір скористатися твоєю смертю для виготовлення останнього свого горокракса.
Але ми знаємо, що він зазнав невдачі. Минув якийсь час, і він з допомогою Наджіні вбив старого маґла, після чого, мабуть, йому й прийшла думка перетворити змію на останнього горокракса. Змія символізує зв'язок зі Слизерином, що тільки поглиблює містичний образ Лорда Волдеморта. Він, мабуть, відчуває до неї найбільшу прив'язаність, якщо йому взагалі відомі подібні почуття; йому явно подобається тримати її біля себе і він, здається, володіє неймовірною, навіть як для парселмовця, владою над нею.
— Отже, — сказав Гаррі, — щоденника немає, персня немає. Чашка, медальйон та змія й далі цілі й неушкоджені. Крім того, ви вважаєте, що може бути ще один горокракс, який належав колись Рейвенклов або Ґрифіндорові?
— Напрочуд чіткий і точний підсумок, — схвально кивнув головою Дамблдор.
— То... ви й далі їх розшукуєте, пане директоре? Для цього ви час від часу покидаєте школу?
— Вгадав, — підтвердив Дамблдор. — Шукаю вже дуже давно. Думаю... можливо... я вже близький до того, щоб знайти наступний горокракс. Маю дуже обнадійливі знаки.
— А якщо вам це вдасться — чи міг би я піти з вами й допомогти його позбутися? — попросив Гаррі.
Якусь мить Дамблдор уважно дивився на Гаррі, а тоді сказав:
— Думаю, міг би.
— Справді? — приголомшено перепитав Гаррі.
— Авжеж, — легенько всміхнувся Дамблдор. — Гадаю, ти заслужив це право.
Гаррі відчув, як збуджено закалатало серце. Було так добре хоч раз не почути обачних і застережливих слів. Директори й директорки на стінах, здається, не були захоплені Дамблдоровим рішенням; Гаррі бачив, як дехто докірливо хитає головою, а Фінеас Ніґелус відверто пирхнув.
— Пане директоре, а чи Волдеморт знає, коли знищується горокракс? Чи він це відчуває? — запитав Гаррі, не звертаючи уваги на портрети.
— Дуже цікаве запитання, Гаррі. Думаю, що ні. Мені здається, Волдеморта зараз так засмоктало зло, а ці дорогоцінні частки його самого так довго вже існували самі собою, відокремлено, що він уже не відчуває все так, як ми. Можливо, коли настане смертельна мить, він усвідомить свою втрату... але він, скажімо, не знав про знищення щоденника, поки не витиснув цю інформацію з Луціуса Мелфоя. Коли Волдеморт виявив, що понівечений щоденник цілком втратив свою силу, то його гнів, як мені казали, був просто страшний.
— А я думав, що він сам зажадав, щоб Луціус Мелфой нишком проніс щоденник у Гоґвортс.
— Так воно й було багато років тому, коли він ще був упевнений, що зможе створити більше горокраксів, та все ж таки Луціус мав чекати на Волдемортів дозвіл. Він його так і не отримав, бо Волдеморт зник невдовзі після того, як віддав йому щоденника. Безперечно, він вважав, що Луціус не насмілиться щось учинити з горокраксом, а тільки його оберігатиме, але він занадто покладався на Луціусів страх перед ним — його володарем, який пропав на багато років і якого Луціус вважав мертвим. Луціус, я впевнений, не знав, чим насправді був той щоденник. Волдеморт, я так розумію, сказав йому, що щоденник допоможе проникнути в Таємну кімнату, бо на нього накладено хитромудрі закляття. Якби ж то Луціус знав, що в його руках опинилася частка душі його володаря, то він, безперечно, ставився б до щоденника значно шанобливіше... але натомість він поспішив здійснити давній задум заради власних потреб: підкидаючи щоденника дочці Артура Візлі, він сподівався одним махом зганьбити самого Артура, викинути з Гоґвортсу мене й водночас позбутися дуже небезпечної для себе речі. Ой, бідолаха Луціус... якщо взяти до уваги, як розлютила Волдеморта звістка про викинутий задля власних цілей горокракс, а також торішній крах у міністерстві, то я не здивувався б, довідавшись, що він зараз тихо радіє, безпечно перебуваючи в Азкабані тяжкі часи.
Гаррі на мить замислився, а тоді запитав:
— Отже, якщо знищити всі Волдемортові горокракси, то його можна вбити?
— Гадаю, що так, — погодився Дамблдор. — Без горокраксів Волдеморт залишиться простим смертним з покаліченою крихітною душею. Проте не забувай, що хоч душа його незворотно скалічена, але мозок і магічна міць усе ж неушкоджені. Щоб Волдеморта вбити, навіть без його горокраксів, потрібні будуть надзвичайне вміння і надзвичайна сила.
— Але я не маю надзвичайного вміння й сили, — вирвалося в Гаррі, перш ніж він устиг себе зупинити.
— Маєш, — рішуче заперечив Дамблдор. — Ти маєш силу, якою ніколи не володів Волдеморт. Ти можеш...
— Я знаю! — нетерпляче урвав його Гаррі. — Я можу любити! — Він ледве стримався, щоб не додати: "Ну то й що мені з того?!"
— Так, Гаррі, ти можеш любити, — підтвердив Дамблдор, якому, здається, прекрасно було відомо, які слова щойно ледь не вилетіли в Гаррі з рота. — А це, зважаючи на все, що ти витерпів, велика й дивовижна сила. Просто ти, Гаррі, ще надто молодий, щоб збагнути всю свою унікальність.
— Отже, якщо пророцтво стверджує, що я "володітиму силою, недоступною Темному Лордові", то мається на увазі просто... любов? — запитав Гаррі, відчуваючи легке розчарування.
— Так... просто любов, — відповів Дамблдор. — Але, Гаррі, не забувай, що слова пророцтва набувають важливості тільки тому, що цього домагався сам Волдеморт. Я вже тобі торік про це казав. Волдеморт вирізнив тебе з усіх як найнебезпечнішу для нього особу... і, вчинивши так, він зробив тебе найнебезпечнішим для нього!
— Але ж це одне й те саме...
— Ні, не одне! — заперечив Дамблдор, втрачаючи терпець. Директор націлив на Гаррі свого чорного всохлого пальця зі словами:
— Ти переоцінюєш значення пророцтва!
— Але ж, — почав затинатися Гаррі, — але ж ви самі казали, що пророцтво означає...
— Якби Волдеморт не довідався про це пророцтво, чи воно б здійснилося? Чи воно б тоді щось означало? Та ж ні! Невже ти вважаєш, що кожне пророцтво у тій Залі пророцтв здійснилося?
— Але, — ошелешено пробелькотів Гаррі, — але ж торік ви казали, що один з нас має вбити другого...
— Гаррі, Гаррі, це тільки тому, що Волдеморт припустився серйозної помилки, діючи на підставі слів професорки Трелоні! Якби Волдеморт не вбив твого батька, хіба він пробудив би в тобі таку палку жагу помсти? Де там! Якби він не примусив твою маму пожертвувати заради тебе життям, чи наділив би він тебе таким магічним захистом, що й сам його неспроможний подолати? Безперечно, ні, Гаррі! Хіба ти не бачиш? Волдеморт сам створив собі найлютішого ворога — як це роблять усі тирани! Чи ти хоч уявляєш, як бояться тирани тих людей, яких вони гноблять? Усі вони усвідомлюють, що рано чи пізно серед їхніх численних жертв знайдеться такий, що повстане й завдасть удару у відповідь! Волдеморт нічим від них не відрізняється! Він завжди був напоготові, пильнував, хто ж саме кине йому виклик. Він почув пророцтво й негайно почав діяти, і в результаті не тільки обрав собі суперника, який, скоріш за все, й покінчить з ним, а й наділив його напрочуд смертельною зброєю!
— Але...
— Украй необхідно, щоб ти це зрозумів! — урвав Дамблдор, а тоді встав і закрокував по кімнаті. Мантія, спалахуючи іскорками, майоріла в нього за спиною; Гаррі ще не бачив директора таким збудженим.
— Намагаючись тебе вбити, Волдеморт власноруч виділив з усіх ту дивовижну особу, що сидить тепер переді мною, і наділив її необхідними знаряддями! Волдеморт сам винен, що ти міг проникати в його думки, в його честолюбні задуми, що ти навіть розумів зміїну мову, якою він віддавав накази, і все ж таки, Гаррі, попри цей твій привілейований доступ до Волдемортового світу (а за такий дар, до речі, будь-який смертежер пожертвував би чим завгодно), тебе не спокусили темні мистецтва, ти ніколи, навіть на секунду, не виявив ані найменшого бажання стати поплічником Волдеморта!
— Та вже ж ні! — обурився Гаррі. — Він убив моїх батьків!
— Одне слово, тебе оберігає твоя здатність любити! — голосно сказав Дамблдор. — А це єдиний оберіг, що може чинити опір тій знадливій силі, якою наділений Волдеморт! Попри всі спокуси, що тебе зваблювали, попри всі твої муки й страждання, ти чистий у серці, так само чистий, як і тоді, коли тобі було одинадцять і ти зазирнув у дзеркало, що відбивало бажання твого серця, і воно тобі показало тільки те, як зупинити Лорда Волдеморта, а не безсмертя чи багатство. Гаррі, чи ти хоч розумієш, що мало хто з чаклунів побачив би в дзеркалі те, що побачив ти? Волдеморт мав би знати, з ким має справу, та він тоді цього не збагнув!
Однак тепер він усе знає. Ти проник у свідомість Лорда Волдеморта, не завдавши цим собі жоднісінької шкоди, а от він не може оволодіти тобою, не зазнаючи при цьому страшної передсмертної агонії, про що він і довідався в міністерстві. Гаррі, навряд чи він розуміє, чому так сталося, бо він так поспішав калічити собі душу, що не мав часу осмислити й збагнути ні з чим незрівнянну могутність цілісної й незаплямованої душі.
— Але ж, пане директоре, — Гаррі докладав геройських зусиль, щоб не здавалося, ніби він сперечається заради самої суперечки, — це все одно зводиться до того ж самого, правда? Або я мушу його вбити, або...
— Мусиш? — перепитав Дамблдор. — Авжеж, мусиш! Але не через те пророцтво! А тільки тому, що ти сам не заспокоїшся, доки цього не зробиш! І ми з тобою це знаємо! Уяви собі, будь ласкавий, хоч на мить, що ти ніколи пророцтва не чув! Як би ти зараз ставився до Волдеморта? Подумай!
Гаррі замислився, дивлячись, як Дамблдор крокує перед ним туди-сюди.