Хіба ти, мирний відвідувачу борделю з шістнадцятьма жінками, можеш зрозуміти це? Кохання — не гендляр, що хоче отримати прибуток з капіталу. А уяві досить кількох цвяхів, щоб розвісити на них свої шати. І байдуже, золоті вони, залізні чи навіть іржаві… Де воно зачепиться, там і застряне. Кожен кущ — терновий чи трояндовий — стане дивом із "Тисячі й одної ночі", коли на нього накинути покривало з місячного світла й перламутру.
Морозов ковтнув вина.
— Ти надто багато говориш, — сказав він. — А крім того, все це неправда.
— Я знаю. Але в цілковитій темряві навіть блудний вогник — світло, Борисе.
Від площі Етуаль непомітно надійшла срібними ногами прохолода. Равік приклав долоні до запітнілої чарки з вином. Шкіра відчула холод. У серці також був холод. Його приніс глибокий подих ночі, а разом із холодом Равік раптом відчув глибоку байдужість до своєї долі. До своєї долі й до свого майбутнього. Чи не був він уже колись у такому стані? Так, був, пригадав він, в Антібі. Коли переконався, що Джоан покине його. То була байдужість, що перейшла в спокій. І тепер він так само спокійно вирішив не тікати. Ніколи більше не тікати. Це було пов'язане одне з одним. Він спізнав і помсту, і кохання. З нього досить. Це не все, але більшого й не можна вимагати від життя. Він убив Гааке й не поїхав з Парижа. І не поїде. Це зв'язане одне з одним. У чомусь тобі пощастить, а від чогось, треба відмовитися. Це не означало, що він опустив руки. Просто спокійно вирішив так всупереч будь-якій логіці. Його вагання перейшло в рівновагу. Щось стало на своє місце. Треба почекати, зосередитись, оглянутись навколо. То була якась майже містична віра в щастя. Поки буде маленький перепочинок, треба зібратися на силі. Ніщо більше не мало для нього значення. Всі річки зупинилися. Вночі утворилось озеро, що дедалі збільшувалось, і ранок покаже, в який бік із нього потече вода.
— Мені пора йти, — сказав Морозов, глянувши на годинник.
— Іди, Борисе. А я ще трохи посиджу.
— Хочеш натішитись останніми вечорами перед кінцем світу, га?
— Саме так. Усе це ніколи більше не повториться.
— Хіба це погано?
— Ні. Ми також більше не повторимось. Учорашній день минув, і ніякі сльози, ніякі благання не повернуть його назад.
— Ти надто багато говориш. — Морозов підвівся. — Дякуй долі, що ти живеш наприкінці доби. Погана була доба.
— Зате наша. А ти надто мало говориш, Борисе.
Морозов уже стоячи допив свою чарку. Він поставив її на столик так обережно, ніби вона могла вибухнути, й витер бороду. Він був у звичайному костюмі, великий, огрядний.
— Не думай, що я не розумію, чому ти не хочеш тікати, — спроквола сказав він. — Дуже добре розумію, костоправе-фаталісте.
Равік повернувся до готелю зарані. У вестибюлі він побачив якогось худенького хлопця, що самотою сидів на канапі. Коли він зайшов, хлопець якось дивно махнув обома руками і схопився з місця. Равік помітив, що в нього тільки одна нога. З другої холоші штанів визирала брудна розсохла дерев'янка.
— Докторе… Докторе…
Равік придивився пильніше. У тьмяному світлі вестибюля він розглядів хлоп'яче обличчя, на якому від вуха до вуха світилася радісна усмішка.
— Жанно? — вражено мовив він. — Ну певне, Жанно!
— Впізнали! Таки я! Чекаю на вас цілий вечір. Аж сьогодні після обіду нарешті роздобув вашу адресу. Уже кілька разів пробував випитати її в тієї старої відьми з клініки. У старшої сестри. Але вона все торочила, що вас немає в Парижі.
— Мене й справді якийсь час не було.
— А сьогодні вона врешті сказала, що ви живете тут. І я відразу прийшов.
Жанно сяяв.
— Щось погане з ногою? — спитав Равік.
— Ні! — Жанно поплескав дерев'янку, наче вірного собаку. — Нема нічогісінько. Хай би й довіку так було.
Равік глянув на дерев'янку.
— Бачу, ти домігся свого. Як ти владнав справу зі страховою компанією?
— Непогано. Вона оплатила мені механічний протез. А я в крамниці взяв замість нього гроші, втративши п'ятнадцять відсотків. Те, що я й хотів.
— А як твоя молочарня?
— Отож тому я й прийшов. Ми відкрили крамничку молочних продуктів. Маленьку, але й так добре. Мати продає. Я закуповую товар і проваджу рахунки. Знайшов добрих постачальників. Просто в селі.
Жанно пошкутильгав до витертої канапи і приніс брунатний пакунок, старанно перев'язаний шнурочком.
— Нате, докторе. Це я вам приніс! Нічого особливого, але все з нашої крамнички — хліб, масло, сир, яйця. Якщо вам не захочеться виходити, то можна непогано повечеряти і вдома, правда?
Він віддано глянув Равікові у вічі.
— Не те що непогано, а навіть дуже добре, — сказав Равік.
Жанно задоволено кивнув головою.
— Думаю, що сир вам сподобається. Тут брі і трохи понль'евека.
— Саме те, що я найдужче люблю.
— От добре! — 3 радощів Жанно ляснув себе по обрубкові ноги. — Понль'евек мати поклала. Я думав, що брі вам дужче подобається. Він більше пасує чоловікам.
— І той, і той чудовий. Кращого нічого й бути не може. — Равік узяв пакунок. — Дякую, Жанно. Пацієнти рідко згадують про своїх лікарів. Найчастіше вони приходять поторгуватися за гонорар.
— Це багаті, еге ж? — Жанно по-змовницькому кивнув головою. — А ми ні. Зрештою, ми всім завдячуємо вам. Якби ви залишили ногу, нам би нічого не заплатили.
Равік вражено глянув на хлопця. Невже він вважає, що йому з ласки відрізано ногу?
— Іншої ради не було, Жанно, довелося відрізати, — сказав він.
— Ще б пак. Певне, що не було. — Жанно хитро підморгнув і зсунув кашкета на лоб. — Ну, я піду. Мати вже, мабуть, хвилюється. Я давно з дому. А ще треба домовитися з одним чоловіком про новий гатунок рокфора. До побачення, докторе. Думаю, що вечеря смакуватиме вам.
— До побачення, Жанно. Дякую. І хай тобі щастить.
— Щаститиме, ще й як!
Хлопець помахав рукою і, задоволений собою, пошкутильгав до виходу.
У себе в номері Равік розв'язав пакунок, потім знайшов серед своїх речей спиртівку, якою давно вже не користувався, а також коробочку сухого спирту й сковороду. Поклавши два кубики на пальник, він запалив спиртівку. Замигтів вузенький омах синього полум'я. Равік поклав на сковороду шматочок масла, розбив двоє яєць і розмішав їх. Тоді нарізав свіжого білого хліба з хрумкою скоринкою, поставив сковороду на стіл, підстеливши під неї газету, розгорнув пакуночок брі, відкоркував пляшку "вувре" й заходився їсти. Давно вже він не готував собі їжі. Треба буде завтра купити ще сухого спирту. Спиртівку можна буде взяти з собою в табір. Вона була складана.
Равік їв не поспішаючи. Покуштував він і понль'евека. Жанно правду казав, вечеря була добра.
XXXII
— Вихід з Єгипту, — сказав доктор філології і філософії Зейденбаум Равікові й Морозову. — Тільки без Мойсея.
Він стояв перед входом до "Ентернасіоналя", худий і жовтий. Штерни, Вагнери і Штольц, у якого не було родини, вантажили там свої речі. Вони гуртом найняли меблевий автофургон.
На вулиці, осяяній яскравим серпневим сонцем, уже стояло трохи меблів: позолочена канапа, оббита обюссонською тканиною, і кілька позолочених стільців. Біля них лежав новий обюссонський килим. Це було майно Штернів. Виносили саме великий стіл з червоного дерева. Зельма Штерн, жінка з прив'ялим обличчям і оксамитовими очима, метушилася коло нього, мов квочка біля курчат.
— Обережно! Не подряпайте стільниці! Обережно! Обережно! Глядіть стільницю!
Стільниця була відполірована й натерта воском. Це була одна з тих святинь, для яких господині ладні були ризикувати своїм життям. Зельма Штерн усе метушилася коло столу й двох вантажників, що байдуже винесли його з готелю й поставили біля інших меблів.
Сонце блищало на стільниці. Зельма нахилилася над нею з ганчіркою й заходилась хапливо витирати ріжки. У стільниці, як у темному дзеркалі, відбивалось її бліде обличчя, ніби з дзеркала часу крізь тисячоліття на неї запитально дивилася прамати всіх жінок.
Вантажники винесли буфет із червоного дерева, також полірований і натертий воском. Один із них раніше, ніж треба було, обернув його в дверях, і на ріжку буфета залишилася подряпина.
Зельма Штерн не закричала. Вона застигла з піднятою в руці ганчіркою й розтуленим ротом, немов саме тієї миті хотіла заткнути тією ганчіркою рота й раптом закам'яніла.
До неї підійшов Йозеф Штерн, її чоловік, — невеличкий, в окулярах, з відвислою спідньою губою.
— Ну, Зельмо, золотко…
Вона не бачила його. Очі її втупились кудись у порожнечу.
— Буфет…
— Ну, золотко… Зате в нас є віза…
— Буфет моєї матері. Моїх батьків…
— Ну, золотко, там тільки маленька подряпина. Одна. Головне, що ми маємо візу…
— Вона залишиться. Її не можна буде затерти.
— Мадам, — мовив один із вантажників, який не розумів німецької мови, але добре знав, про що йдеться. — Вантажте свій мотлох самі. Не я робив ці вузькі двері.
— Паршиві боші,— сказав другий.
Йозеф Штерн стрепенувся.
— Ми не боші,— мовив він. — Ми втікачі.
— Паршиві втікачі,— буркнув той.
— От бачиш, золотко, ми знов стоїмо! — вигукнув Штерн. — Що нам тепер робити? Скільки вже було всякого клопоту з твоїми меблями. З Кобленца ми виїхали на чотири місяці пізніше, бо ти не хотіла розлучатися з ними. Я заплатив вісімнадцять тисяч марок податку за право виїзду з рейху. Тепер ми стоїмо на вулиці, а пароплав не чекає.— Він схилив голову набік і стурбовано глянув на Морозова. — Що нам тепер робити? — повів далі він. — Паршиві боші, паршиві втікачі. А як я йому скажу, що ми євреї, він назве нас паршивими жидами, і тоді вже всьому кінець.
— Дайте йому грошей, — порадив Морозов.
— Грошей? Він шпурне їх мені в обличчя.
— Не шпурне, — заперечив Равік. — Того, хто так лається, завжди можна купити.
— Це проти моєї натури. Тебе ображають, а ти ще й плати за те.
— Якби він назвав так вас особисто, то це була б образа, — сказав Морозов. — А він вилаяв усіх загалом. Дайте йому на чай, це буде образа за образу.
В очах Штерна сяйнула усмішка.
— Добре, — мовив він. — Дам.
Він витяг кілька банкнот і дав вантажникам. Вони зневажливо взяли їх. Штерн так само зневажливо сховав гаманця. Вантажники ще трохи поозиралися, тоді почали запихати у фургон обюссонські стільці. Буфет вони навмисне висадили останнім. Підіймаючи буфет, вони схилили його так, що він правим боком зачепив за фургон. Зельма Штерн здригнулась, але нічого не сказала.