— щоденно. Вчора я бачив його рентгенівський знімок. Каверна на каверні. Готовий. — Він знову замекав. — Спочатку ми були однакові. Можна було переплутати рентгенівські знімки. А побачили б ви тепер різницю! Я поправився на два фунти. Ні, шановний, мені треба тільки почекати й поберегти себе. Я з радістю чекаю наступного знімка. Сестра щоразу показує мені. Коли росіянина не стане, надійде моя черга.
— Теж своєрідний метод, — зауважив я.
— Теж своєрідний метод, — повторив він, мов папуга, — єдиний метод, зелений неофіте! Коли б я став йому поперек дороги, то зіпсував би собі шанси на майбутнє. Ні, недосвідчений новаче... люб'язно, спокійно... чекати...
Повітря в курзалі стало спертим, важким. Пат закашлялась. Я помітив, що вона при цьому тривожно поглянула на мене; я вдав, ніби нічого не чув. Стара жінка в брильянтах сиділа тихо, поринувши в свої думки. Час від часу вона вибухала гучним сміхом. Потім одразу заспокоювалась і сиділа нерухомо. Дама з розмальованим черепом сперечалася з своїм кавалером. Росіянин курив одну сигарету за другою. Скрипаль давав йому припалити. Одна дівчина раптом конвульсивне ковтнула слину, затулила рота хусточкою, поглянула на неї потім і зблідла.
Я обвів поглядом зал. Там стояли столи фізкультурників, там сиділи здорові місцеві мешканці, там французи, там англійці, голландці з якимсь привільним акцентом їхньої мови, звуки якої нагадували луки і море... а між ними забилася в куточок невеличка колонія недугів і смерті — гарячкова, прекрасна і приречена... "Луки і море... — я поглянув на Пат. — Луки і море... піна, пісок і плавання в морі... Ах, — думав я, — моя кохана овальна голівка! Тоненькі, любі ручки! Ти моє кохане життя — тебе можна лише любити, але ніяк не врятувати..."
Я встав і пішов до виходу. Мені стало душно від гнітючого настрою і безсилля. Я поволі побрів вулицею. Холод пронизував наскрізь, а вітер з-за будинків морозив мені шкіру. Стиснувши руки в кулаки, я довго вдивлявся в суворі, білі гори, охоплений якоюсь дикою сумішшю почуттів нестійкості, гніву і болю.
Внизу по вулиці проїхала санна упряжка з дзвіночками. Я повернувся назад. Назустріч мені йшла Пат.
— Де ти був?
— Вийшов трохи надвір.
— У тебе поганий настрій?
— Ні, нівроку.
— Любий, будь веселий! Будь веселий сьогодні! Для мене! Як знати, коли я ще зможу піти на бал...
— Ще багато разів.
Вона поклала голову мені на плече:
— Коли про це говориш ти, то це, напевно, правда. Ходімо, потанцюємо трохи. Це ж ми вперше танцюємо удвох.
Ми танцювали, і м'яке приємне світло було милосерде до нас; воно приховувало всі тіні, які глибока ніч поклала на обличчя.
— Як ти себе почуваєш? — спитав я.
— Добре, Роббі.
— Яка ти гарна, Пат.
Її очі сяяли.
— Як гарно, коли ти так говориш.
Я відчув її теплі, сухі губи на своїй щоці.
Коли ми прийшли в санаторій, було вже пізно.
— Ви тільки погляньте, який у нього вигляд! —хихикав скрипаль, крадькома показуючи на росіянина.
— У вас точнісінько такий вигляд, — роздратовано відповів я.
Він спантеличено дивився на мене:
— Ну, що ж, вам можна чванитись своїм здоров'ям! — злісно кинув він.
Я подав росіянину руку. Він злегенька вклонився мені і бережно й ніжно повів молоду іспанку по сходах наверх. Його широка, сутула спина й вузенькі плечі дівчини в слабому нічному освітленні на сходах виглядали так, ніби на них звалили весь тягар з усього світу. Дама з розмальованим черепом тягнула по коридору свого буркотливого кавалера. Антоніо побажав нам доброї ночі. Було щось ніби трохи примарне у цьому майже беззвучному прощанні пошепки.
Пат скинула плаття через голову. Вона стояла зігнувшись і смикала за плечі. При цьому порвалась парча. Пат розглядала розірване місце.
— Вона, мабуть, була зотліта, — заспокоював я.
— Це нічого, — сказала Пат, — воно мені більше не потрібне.
Пат повільно згорнула плаття і вже не повісила його до шафи. Поклала в чемодан. Її обличчя раптом стало стомленим.
— Поглянь, що в мене є, — квапливо гукнув я, виймаючи з кишені пальта пляшку шампанського. — Тепер почнеться наше маленьке свято.
Я дістав бокали й наповнив їх. Вона знову посміхалася й пила вино.
— За нас обох разом, Пат.
— Так, мій любий, за наше прекрасне життя.
Яким усе було дивним: ця кімната, тиша і наш смуток. Адже за дверима було життя, безмежне, з лісами й ріками, з могутнім подихом, квітуче й неспокійне; адже там, по той бік гір, березень уже нетерпляче стукав у груди землі, будив її...
— Ти лишишся на ніч тут, зі мною, Роббі?
— Так, лягаймо спати. Будемо такі близькі один до одного, як тільки можуть бути люди, а наші бокали поставимо на ковдру й будем пити.
Вино... Злотава шкіра... Чекання... Безсоння... Тиша й тихенький хрип у коханих грудях...
XXVIII
Погода зіпсувалась. Дув альпійський вітер, і по долині розливалось вологе, сльотаве тепло. Сніг розм'як. Капало з дахів. Криві температур здіймалися вверх. Пат мусила лежати в постелі. Через кожні кілька годин заходив лікар, його обличчя ставало дедалі заклопотанішим.
Одного дня я сидів за обідом; прийшов Антоніо і сів біля мене.
— Рита померла, — сказав він.
— Рита? Ви хотіли сказати: росіянин?
— Ні, Рита, іспанка.
— Не може бути!.. — вигукнув я, відчуваючи, як у мене кров холоне в жилах. Рита була значно здоровіша за Пат.
— Тут і не таке можливе, — сумовито відповів Антоніо. — Вона померла сьогодні вранці. До її хвороби ще добавилося запалення легенів.
— Запалення легенів. Це вже щось інше, — полегшено сказав я.
— Вісімнадцять років. Жах!.. І так тяжко вмирала...
— А росіянин?..
— Ах, не питайте. Він не хоче повірити, що вона мертва. Твердить, ніби вона заснула летаргічним сном. Сидить біля її ліжка, і ніхто не може вивести його з кімнати.
Антоніо пішов. Я втупився очима у вікно. Рита померла; але я сидів на місці й думав лише одне: "Це не Пат. Це не Пат".
Через скляні шибки я побачив у коридорі скрипаля. Перш ніж я встав, він підійшов до мене. У нього був жахливий вигляд.
— Ви курите? — мовив я, аби щось сказати.
Він засміявся:
— Звичайно! А чому б ні? Тепер? Адже тепер мені однаково...
Я знизав плечима.
— А вас це, видно, розважає, ви, чеснотливий жевжику? — спитав він глузливо.
— Ви збожеволіли! — сказав я.
— Збожеволів? Ні, я промахнувся! — Він зліг на стіл і пахнув мені в обличчя коньяком. — Промахнувся. Вони обдурили мене. Свині. Всі свині. Ви теж чеснотлива свиня.
— Якби ви не були хворим, я б викинув вас за вікно, — сказав я.
— Хворий? Хворий? — кричав він, як папуга. — Я здоровий, майже зовсім здоровий, оце саме йду звідти! Незвичайний випадок раптової інкапсуляції! Скажете, жарт?
— То вам треба радіти, — сказав я. — А поїдете звідси, і забудуться всі ваші переживання.
— Так? — невгавав він. — Так, ви гадаєте? Гендлярська ви голова, от що! Хай вам бог збереже вашу черству душу!..
Він посунув геть, але знову повернувся назад.
— Ходімте зі мною! Побудьте зі мною, давайте вип'ємо разом. Я плачу за все. Я не можу лишатись на самоті.
— Не маю часу, — відповів я. — Пошукайте собі когось іншого.
Я знову пішов наверх до Пат. Вона лежала, важко дихаючи, з кількома подушками за спиною.
— Ти не хочеш покататись на лижах? — спитала вона.
Я похитав головою:
— Дуже поганий сніг. Всюди тане.
— То, може б, з Антоніо погуляв у шахи?
— Ні, — сказав я. — Хочу лишитись тут, біля тебе.
— Бідний Роббі! — Вона спробувала трохи повернутись. — То хоч візьми випий що-небудь.
— Це я можу.
Я пішов до своєї кімнати і приніс пляшку коньяку і чарку.
— Хочеш трошки? — спитав я її. — Тобі можна, ти ж знаєш.
Вона відпила маленький ковточок, потім ще один. Тоді віддала мені чарку. Я наповнив її і випив.
— Тобі не слід пити з тої самої чарки, що й я, — сказала Пат.
— Ти нічого кращого не могла придумати? — Я ще раз наповнив чарку і знову перехилив її.
Вона похитала головою:
— Не можна так, Роббі. Ти більше не повинен і цілувати мене. Тобі взагалі не можна так багато бувати зі мною. Ти не повинен захворіти.
— Я буду цілувати тебе і плювати мені на все інше, — заперечив я.
— Ні, не можна. Тобі вже більше не можна і спати в моєму ліжку.
— Добре, тоді приходь ти до мене спати.
Вона заперечливо водила губами:
— Облиш це, Роббі. Ти повинен ще довго жити. Я хочу, щоб ти зберіг своє здоров'я, щоб мав дітей і дружину...
— Не хочу я мати ні дітей, ні дружини, крім тебе. Ти моє дитя і моя дружина.
Якусь хвилину вона полежала мовчки.
— Я б дуже хотіла мати дитину від тебе, Роббі, — сказала потім і прихилилась обличчям до мого плеча. — Раніше мені не хотілося. Я навіть не могла собі уявити цього. А тепер часто думаю про це. Добре, коли б від мене залишилось що-небудь. Тоді тільки поглянуло б на тебе, а ти б і згадав мене. І я б ще хоч трохи продовжила своє життя з тобою...
— У нас іще буде маля, — сказав я. — Коли ти видужаєш. Мені дуже хочеться мати дитину від тебе, Пат. Але дівчинку, і щоб її звали теж Пат.
Вона взяла чарку з моїх рук і випила ще ковточок.
— А може, це й краще, що у нас нема дитини, мій любий. Тобі не треба нічого брати з собою. Ти повинен забути мене. А коли згадаєш, то думай тільки про те, як гарно нам було вдвох — більш нічого. І що воно минуло, цього ми ніколи не зможемо збагнути. І ти не повинен сумувати...
— Мені сумно, коли ти говориш щось подібне.
Якийсь час вона мовчки дивилась на мене.
— Коли отак лежиш, багато дечого спадає на думку. І багато чого здається дивним, чого раніше зовсім не помічав. Ти знаєш, чого я ніяк не можу зрозуміти? Що можна так любити одне одного, як ми, і все-таки один помирає...
— Ти не хвилюйся, — сказав я. — Хтось один завжди має померти першим, це так завжди в житті. Але нам з тобою ще далеко до цього.
— Треба, щоб помирали тільки самотні. Або коли одне одного ненавидять... а не тоді, коли любляться...
Я змусив себе посміхнутись.
— Так, Пат, — сказав я, беручи її гарячі руки в свої. — Якби ми творили світ, він би мав кращий вигляд,
правда?
Вона кивнула:
— Так, любий. Ми б не допустили чогось подібного. Коли б хоч знати, що буде потім. Ти віриш у те, ніби потім знову щось буде?..
— Так, — відповів я. — Світ так погано створений, що цим не може все закінчитись.
Вона осміхнулась:
— Це теж аргумент... А ти вважаєш, що це погано створено? — Вона показала на букет жовтих троянд біля її ліжка.
— В тім-то й річ, — відповів я.