Праворуч від них наступали бійці П'ятого полку під прикриттям артилерії, якою чудово командував іспанський офіцер. Пацифісти із санітарних загонів без нарукавних пов'язок, але з гранатою в руці йшли проти танків, щоб урятувати своїх поранених.
Кілька голосів заспівали "Інтернаціонал", що його одразу ж заглушили несамовиті крики іспанців і вривчасті зойки десятьма мовами бійців Інтернаціональної бригади: "Уперед!"
— Фашисти просуваються без підтримки авіації,— сказав офіцер головного повітряного штабу.
Хмари пливли на висоті двохсот метрів над землею, і знову йшов сніг.
— їхні аеродроми по той бік Сьєрри,— відповів Сембра-по.— Навряд чи вони проб'ються.
Він тримав руку в черезплічнику й не міг пілотувати. Італійські війська перебували між Сьєррою та республіканцями.
Варгас мовчав.
— Якщо ми вилетимо,— сказав один з офіцерів,— то ризикуємо занапастити всю нашу авіацію: для цього досить, щоб почалася заметіль. Ніхто з військового начальства пе візьме на себе відповідальність за таку катастрофу.
Варгас викликав ад'ютанта.
— Теруельські літаки можуть обігнути СьєрРУ навіть за такої погоди,— сказав Сембрано.
— Не знаю, чи щось від них залишилося,— відповів Варгас.
— Алло! — кричав у трубку ад'ютант.— Алькала? Негайно надішліть усе, що у вас є, на аеродром сімнадцять, Гвадалахара. Алло! Аеродром двадцять один? Надішліть усе, що у вас є, на аеродром сімнадцять, Гвадалахара. Алло! Са-ріон? Надішліть усе, що у вас є, на аеродром сімнадцять, Гвадалахара.
— Якщо ми програємо цей бій,— сказав Варгас,— то все програємо. Зрештою, за нашу авіацію ми відповідаємо тільки перед іспанським народом. Для фашистів це куди складніше... Летимо!
І вперше за багато міеяців він знову надяг шолом.
В атаку йшли новаки. Цей батальйон, бійців якого ще не розподілили по національних частинах, складався переважно з добровольців, які недавно приїхали з далеких країн: греки, сірійці із Північної Америки, кубинці, канадці, ірландці, південноамериканці, мексіканці, євреї та кілька китайців. Спочатку вони стріляли безладно: рідко трапляються люди, які не прагнули б у першому своєму бою наробити шуму. Вже під час першої сутички вони вирішили, що поранені, бо чули, що зразу ж після поранення рани не болять; про свист перших куль вони казали, що це "щебечуть іспанські птахи". Відчуваючи певну незручність у шоломах, що їх вони поправляли при кожному пострілі, вражені нереальністю мертвих, знічені перед першими пораненими, вони чекали наказу наступати із застиглою вдаваною усмішкою. Потім до них долинув приглушений гамір, який означав, що батальйон Едгара Андре, праворуч від них, виходив з-під прикриття; вони кинулися бігти за танками з гранатами в руках.
На самому краю лівого флангу кулеметний вогонь, що пересувався з небаченою швидкістю, приголомшив батальйони Мапуеля; потім до їхніх окопів наблизилася марокканська кавалерія, озброєна ручними кулеметами. Новачки зреагували вмить: ті, хто вперше побачив перед собою ручні кулемети, ладні були тікати. Але Мануель оточив поваків добре вишколеними динамітпиками. Ці знали, що кавалеристи пе можуть цілитися на ходу. Першу атаку вопи зустріли гранатами. Негайно сховавшись за вбитими кіньми, вони з допомогою поваків, які встигли отямитися й уже стріляли по кавалеристах, що намагалися з'єднатись, почали повзати між кіньми, підбираючи ручні кулемети. Ззаду залишилися тільки новобранці-селяии, які готові були воювати з людьми, але не наважувалися вбивати таких чудових коней. Стоячи за танком, Гартпер умовляв їх, намагаючись не висуватися з-за башти танка.
По всьому фронту руки санітарів були червоні від крові.
І ось, мовби ковзнувши між білим снігом землі й брудним снігом хмар, з'явився перший республіканський літак. Слідом за ним, один за одним, незвичайні, схожі на поранених ополченців, з'являлися старі літаки, яких не видно було із серпня; авієтки сеньйорітос і транспортні літаки, пасажирські й поштові літаки, ветхий "Оріон" Леклерка й навчальні літаки; іспанські війська зустріли їх із схвильованою усмішкою, яка, певно, відбивала їхні колишні переживання. Коли ці посланці апокаліпсиса на поземному польоті налетіли на італійські кулемети, всі батальйони народної армії, що перебували в резерві, дістали наказ наступати. І, незважаючи на низьке небо й загрозу снігопаду, спочатку по три, а потім ескадрилья за ескадрильєю, вдаряючись у хмари, як птахи в стелю, і знову спускаючись, заповнюючи весь видпмий обрій, що тепер був обрієм самих тільки боїв, з глухим гулом, від якого тремтів сніг, що вкривав землю й трупи, перетинаючи понуру лінію нахилених рівнин, темних, як ЛІСРІ, вісімдесят республіканських літаків розгорталися в бойовому порядку.
Внизу в плащах, сховавши голови в шпилясті, як у марокканців, каптури, республіканці наступали. Крізь хмари, що тікали перед літаками, на мить зринула мерехтлива дорога, яка невдовзі виявилася італійською моторизованою колоною; а що вітер віяв з боку республіканських позицій, то Маньєн з "Оріона" не міг розгледіти, чи колона тікає від каптурів, танків, що загубилися в неосяжпих полях, і літаків, чи її несе вітер, як він несе нескінченні хмари й увесь довколишній світ.
Ніколи Маньєн ще не відчував такого напруження в бою. Ніби хмари її колони були виявом однієї таємничої волі, ніби гармати, фашизм, ураган, об'єднавшись, ішли на нього в наступ, ніби від перемоги його відділяв увесь цей мертвот-но-блідин світ. На туристські літаки, борти яких заліпив сніг, навалилася така величезна й густа хмара, що льотчикам здалося, ніби вони осліпли; вони здригалися в хузі, яка засипала їх снігом, закривала від них небо й землю, шмагала їх то з одного, то з другого боку; здавалося, вони назавжди застигли на місці, зі скрипом чинячи опір бурі. Орієнтуючись по сірій, майже чорній хмарі, Маньєп помітив, що "Оріон" повернув на сто вісімдесят градусів. Компас більше не працював. Прилади, що визначали горизонталь, зіпсувалися. Даррас, незважаючи на холод, зняв шолом і схилив сиву голову до альтиметра, який теж не працював; чуб його білів, як усе довкола; може, вони летять униз зі швидкістю трьох кілометрів на годину, а вони перебували не більше, ніж за чотириста метрів від землі. Ні, вони злетіли над хмарами.
Між ошматтям хмар, що розпадалися над землею, і величезною, пласкою й блідою Гренландією іншого моря хмар угорі всі республіканські літаки летіли в бойовому порядку.
Даррас спробував гойднути крилами, щоб скинути з них сніг.
— Обережніше, бомби, хай йому чорт!
Він знову спікірував без особливої обережності.
"Якщо доведеться битися в снігу, то це, мабуть, буде гарно!" — подумав Маньєн. Його літаки розкидані по всій Іспанії, його товариші спочивають на всіх кладовищах — і недаремно! Тепер при реконструйованій республіканській авіації Маньєн означав не більше, ніж його допотопний "Оріон", якого шалений ураган кидав з боку в бік, і ніж ці сміховинні літаки, що, як зів'яле листя, здригалися від вітру. І виразні лінії каптурів під нагромадженням хмар залишали за собою не тільки вчорашні італійські позиції, а й пройдену епоху. Те, що тепер Маньєн бачив унизу, трясучись в "Оріоні", як у навіжеиому ліфті, було — він це знав — кінцем партизанщини й народженням армії.
Загін Кампесіно виходив з лісу, гарібальдійці й франко-бельгійський батальйон спускалися слідом за батальйоном Домбровського, карабінери підіймалися вздовж Тахунн. По всій лінії фронту кулеметники, змінюючи цівки кулеметів, підстрибували від опіків і одразу ж падали під кулями. По всій лінії фронту наступали танки, а за ними вперед і назад снували бійці, перетягуючи на ковдрах невичерпний врожай поранених. На низькому небі вималювався профіль республіканського тапка з гусеницею, що повисла над яром. Карлич, який тепер командував танковим з'єднанням, наступав, безперервно обстрілюючи протитанкові частини ворога,— людські тіні без очей, що зігнулися з гранатами в руках.
Коли Маньєн пролітав над Теруелем, він бачив сліди великих маєтків, повільпих або впертих биків, розкидаппх по нагір'ю війни; тут, у снігах, сліди були менше помітні; тут вопи губилися серед низьких кам'яних стін, що їх штурмували Іптерпаціональна бригада й мадрідські загонп, серед зовсім нових кам'яних стін, які він уже бачив у Теруелі іі на півдні — присадкуватих і коротких, що й далі були під загрозою, серед великих давніх слідів. Він згадав цілину, яку воласті вбогі батраки не мали права обробляти... Селяни, які нестямно билися внизу, воювали за те, щоб підняти ці низькі стіни,— першу умову їхньої людської гідності. Маньєн відчув, що міська фразеологія не може передати того, що жило в мріях, які пе давали йому спокою впродовж останніх місяців,— просте, істотне, як пологи, страждання, смерть і радість — одвічна боротьба тих, хто обробляє, проти спадкових власників.
Коли "Оріон" і його флотилія минулого повернулися вп'яте, республіканські літаки, пройшовши під хмари, атакували ворога попереду позицій каптурів. Фашистська авіація насплу встигла показатися. Республіканські танки внизу з чіткістю параду на Красній площі наступали, повертались і знову наступали. Монастирі й церкви Бріуеги в глибині видолинка ледь визирали з вечірнього туману, в якому вибухали бомби. Вибухи викреслювали довкола міста підкову республіканської армії; на кінцях підкови спалахували за-сапані батареї, наче багаття, розпалені для захисту від снігу, що знову пішов. Якщо кінці підкови зійдуться, італійці відступлять на всьому Гвадалахарському фронті.
Перед порожнім простором, що розділяв кінці підкови, розстеляли сигнальні полотна, але тепер усе огорнув туман: не можна було навіть розпізнати форму військ. Якщо темрява врятує італійців, то вони підуть у контрнаступ на Тріухеке. "Оріон" погойдувався (втім, у нього не було бомб) і не брав участі в бою, але він не йшов на посадку, залишався в повітрі й боровся з ніччю, яка насувалася на долю Іспанії, як колись на повернення Марчеліно. Довгий стрій військових літаків лавірував за двісті метрів від бою. Вони теж не могли нічого розгледіти й теж не летіли на посадку. З долини Тахуни й далі підіймався туман.
Унизу завзято наступали добровольці; цей їхнцї наступ мав підтвердити або спростувати доцільність створення республіканської армії.