Страх перед білими гунами зріс і став терзати всіх ще більше, бо один одноніг, який дістався до пограничних земель провінції (створіння ці любили іноді бігти до безконеччя, немов та їхня невтомна нога панувала над їхньою волею), вернувся і сказав, що бачив їх: вони були жовті на обличчі, невисокого зросту і з довжелезними вусами. їдучи верхи на невисоких, як вони, але дуже прудких конях, вони немов творили з ними єдине ціле. Вони мандрували пустелями й степами, везучи із собою, крім зброї, шкіряну флягу з молоком і невеличкий глиняний горщик, в якому варили їжу, яку знаходили по дорозі, але вони могли скакати без їжі і пиття довгі дні. Вони напали на караван халіфа, який розташувався пишним табором, з рабами, одалісками і верблюдами. Воїни халіфа виступили проти гунів, вони були чудові й страхітливі — велетні, які сунули на своїх верблюдах, озброєні ятаганами. Гуни вдали, ніби відступають під цим натиском, відійшли від переслідувачів, тоді оточили їх і взяли в кільце, а потім перебили всіх, випускаючи страхітливі крики. Тоді вони вторглися в табір і вирізали всіх, кого там знайшли — жінок, слуг і навіть дітей, — залишивши одного-єдиного свідка цієї різні. Вони підпалили намети і поскакали далі, не грабуючи, а це значило, що вони нищили тільки для того, щоб по світі розійшлася слава, що там, де вони проходять, навіть трава не росте, і при наступній сутичці жертви їхні будуть паралізовані страхом. Може, слова однонога пояснювалися тим, що він перебрав бурку, але хто міг перевірити, чи правду він говорить, а чи вигадує? Страх повз по Пндапецімі, він відчувався в повітрі, у шепоті, яким люди переказували новину з уст в уста, немов загарбники могли їх почути. Тут Поет вирішив сприйняти серйозно пропозиції Праксея, хоч вони й були висловлені під виглядом п'яних марень. Він сказав йому, що білі гуни можуть наскочити з хвилини на хвилину, а що вони можуть виставити проти них? Звісно, нубійців, воїнів, готових до жертви, а тоді? Хто піде воювати, крім пігмеїв, які вміють стріляти з лука в журавлів? Хіба що одноноги битимуться голими руками, понції підуть у наступ, наставивши на ворога свої прутні, а без'язики підуть у розвідку, щоб захопити язика. А все ж, якщо використати можливості кожного, з цього збіговиська потвор можна створити страхітливе військо. І якщо хтось міг це зробити, то це Поет.
— Той, хто повів військо у бій і здобув перемогу, має шанси здобути царську корону. Принаймні так не раз бувало у нас у Візантії.
— Звісно, саме це мав на думці мій друг. Євнухи відразу погодилися. Я думаю, що поки панував мир, Поет зі своїм військом не становив для них загрози, а якби почалася війна, він міг би принаймні затримати тих шаленців і не пускати їх якийсь час до міста, давши євнухам більше часу, щоб ті встигли перейти через гори. Зрештою, формування війська тримало підданців у стані слухняного чування, і нема сумнівів, що саме цього євнухи завжди прагнули.
Бавдоліно, який війни не любив, попросив, щоб його в це не втягували. Решта погодилась брати участь у приготуваннях. Поет подумав, що п'ятеро александрійців стануть добрими командирами, бо бачив, як розгорталася облога їхнього міста, причому з протилежного боку, з боку переможених. Він покладав надії також на Ардзруні, який міг би навчити потвор збудувати якісь воєнні машини. Не скидав з рахунку він і Соломона: у війську, казав він, мусить бути людина, яка знається на медицині, бо не можна зробити яєчні, не розбивши яєць. Врешті, він вирішив, що й Борон з Кіотом, яких він вважав мрійниками, теж знайдуть своє місце в його задумі, бо як люди грамотні вони могли б вести рахункові книги війська, мати в опіці обоз і дбати про харчування воїнів.
Він уважно вивчив природу і чесноти різних рас. Щодо нубійців та пігмеїв усе було ясно — треба було тільки з'ясувати, в якій позиції їх найкраще виставити при можливій битві. Швидкобіжних одноногів можна використати як штурмові загони, адже вони могли наблизитися до ворога, блискавично рухаючись у заростях папороті й трави, і вигулькнути раптово перед жовтими вусатими обличчями нападників, захопивши їх зненацька. Треба було навчити їх стріляти стрілами через тростину, тобто фістулу, як підказав Ардзруні, — такі фістули неважко виготовити, адже на землях цих повно заростей очерету. Може, серед численних трав, які продаються на базарі, Соломон знайде якусь трутизну, якою можна буде змочити стріли, і хай не вдає тендітну панянку, бо війна є війна. Соломон відповів, що в часи Массади[131] його народ дав доброго перцю римлянам, бо юдеї не ті люди, щоб мовчки миритися з ляпасами, як це гадають язичники.
Гіганти теж могли б стати в пригоді, але їх можна було використати не на віддалі, бо вони мали тільки одне око, а для ближнього удару — вони могли б, скажімо, виринути із трав після атаки одноногів. Набагато вищі зростом від низеньких коней білих гунів, вони могли б зупинити їх ударом кулака по морді, взяти голими руками за гриву, потрусити, скинувши з сідла вершника, а тоді покінчити з ним ударом ноги, яка за розміром була у них удвічі більша від ноги однонога.
Не зовсім було зрозуміло, натомість, що робити з блеміями, понціями і панотіями. Ардзруні висловив думку, що останні могли б налітати на напасників згори, розгорнувши свої вуха, мов крила. Якщо птахи утримуються в повітрі, махаючи крилами, чому не можуть цього зробити своїми вухами й панотії, погоджувався Борон, і ціле щастя, що махатимуть вони ними не в порожнечі. Отже, панотіїв слід приберегти для того нефортунного моменту, коли білі гуни подолають перші лінії оборони і вступлять у місто. Панотії чекатимуть на них зверху, у своїх криївках на скелях, щоб впасти їм зненацька на голову і перерізати горлянку, якщо навчити їх вправно користуватися ножем, нехай навіть обсидіановим. Блеміїв неможливо було використати як спостерігачів, бо щоб розгледіти щось, їм довелося б стати на весь зріст, а це в умовах війни було б чистим самогубством. Одначе, якщо відповідним чином їх розмістити, з них вийшов би непоганий штурмовий загін, адже, як припускається, білі гуни звикли цілитися в голову, а коли бачиш перед собою ворога без голови, то принаймні на якусь мить розгублюєшся. Цю мить і повинні були використати блемії, кинувшись коням під ноги з кам'яними сокирами.
Слабким місцем у воєнній стратегії Поета були понції, бо як можна посилати в бій людей з пенісом на грудях, які при першій же сутичці дістануть по яйцях і впадуть на землю, репетуючи "мамо рідна"? Але їх можна було використати як розвідників, бо виявилося, що той їхній прутень був для них мов вусики для деяких комах — він піднімався і починав вібрувати при найменших змінах вітру або температури. А отже, вони могли виконувати роль вивідачів, висланих вперед як авангард, а коли їх усіх першими виріжуть до ноги, казав Поет, то на війні як на війні — тут нема місця для християнського милосердя.
Без'язиків спочатку хотіли залишити в спокої, бо вони не знали ніякої дисципліни, а тому могли справити полководцеві більше клопотів, ніж вороги. А потім було вирішено, що під загрозою батога вони можуть працювати в тилу, допомагати наймолодшим з євнухів, які разом із Соломоном будуть дбати про поранених, а також заспокоювати жінок і дітей всіх рас та пильнувати, щоб вони не висовували голів зі своїх нір.
При першій їхній зустрічі Гаваґай згадував також про сатирів-яких-ніколи-не-видно, і Поет припустив, що вони могли б завдавати ударів рогами, стрибаючи по-козячому на своїх роздвоєних копитах, але на будь-яке запитання про цей народ він діставав лише дуже ухильні відповіді. Вони жили в горах, за озером (яким озером?), і ніхто їх ніколи не бачив. Формально підданці Пресвітера, вони жили самі по собі, не підтримуючи з іншими стосунків, а отже немов і не існували взагалі. Ну й нехай, казав Поет, зрештою, роги в них, певно, криві, з кінчиками всередину або назовні, тому, щоб завдати удару, їм, певно, треба буде стати рачки або лягти пузом догори — ну це вже смішно, хто ж посилає в бій кіз.
— А таки посилають, — сказав Ардзруні. І розповів про одного великого полководця, який прив'язав козам до рогів смолоскипи і вигнав тисячі таких кіз на рівнину, на яку наступав ворог, примусивши його думати, буцім захисники маю, ть величезне військо. З шестирогими козами ефект цей був би ще більш вражаючий.
— Це коли ворог прийде вночі, — скептично зауважив Поет. — Але хай Ардзруні приготує кіз і смолоскипи — ніколи не відомо, як воно буде.
На основі цих засад, про які Веґецій з Фронтином[132] і не здогадувалися, і почалася військова муштра. На рівнині метушилися одноноги, вправляючись у стрільбі з новісіньких фістул, а щоразу, коли вони не потрапляли в ціль, Порчеллі вигукував блюзнірства, і добре, що він усього лише вживав всує ім'я Христа, бо для єретиків тих вживати всує ім'я того, хто був тільки названим сином, гріхом не було. Коландрино дбав про те, щоб привчити панотіїв літати, чого вони зроду не робили, але схоже було, що Господь Бог створив їх саме для цього. Ходити вулицями Пндапеціма стало складно, бо на голову тобі міг звалитися панотій, коли ти найменше цього сподівався, але всі змирилися з думкою, що місто готується до війни, і ніхто не нарікав. Панотії були на вершині щастя, бо, відкривши в собі ці нечувані здібності, вони були такі вражені, що вже й жінки з дітьми хотіли брати участь у виправі, на що Поет охоче погодився.
Скаккабароцці вчив гігантів ловити коней, але що єдиними кіньми тут були коні Волхвів, які після двох-трьох тренувань ризикували віддати Богу душу, тому він переключився на ослів. І це було навіть ліпше, бо осли хвицалися, ревучи, і їх важче було схопити за загривок, ніж коня навскач, і так гіганти стали вже майстрами цієї справи. Одначе їм треба було ще навчитися бігти, зігнувши спину, між папоротей, щоб вороги не відразу їх помітили, і після тренувань багато хто з них скаржився на болі в попереку.
Бойді тренував пігмеїв, бо білі гуни журавлями не були, і їм треба було навчитися цілитися між очей. Сам Поет навчав нубійців, які не прагнули нічого іншого, як загинути в бою, Соломон шукав отруйні знадіб'я, щоразу вмочуючи в них кінчик шпички, але всього тільки раз зміг на кілька хвилин усипити кролика, а ще раз йому вдалося примусити курку літати.