Це означає так само багато, як: "Ніхто не знайде шлях інакше, ніж через те, що я кажу". Одне означає те саме, що й інше. Все одно, чи він каже: "Я приніс вам у моєму Посланні можливість воскресіння із Речовинности, і таким чином життя", чи "я з моїм Словом для вас є воскресіння і життя".
Люди повинні осягнути зміст, але вони через своє буквоїдство знову й знову самі себе заплутують. — — —
64. Що відокремлює так багато людей сьогодні від Світла?
Немов глибока ніч, залягла етерноречовинна темрява над цією Землею! Дуже давно вже. Вона тримає Землю в задушливих лабетах так щільно й міцно, що кожне відчуття Світла, яке підносить дух, схоже на полум'я, що без кисню втрачає силу і, швидко меркнучи, згасає. Жахливий цей етерноречовинний стан, який наразі проявляється в найгірший спосіб. Хто однораз лише п'ять секунд зміг би споглядати ці події, той від жаху втратив би всю надію на порятунок! —І це все викликано провиною самих людей. Провиною схильности до ницого. Найбільшим ворогом самому собі стало людство при цьому. Нині навіть для тих небагатьох, котрі знову прагнуть до Висот, є небезпека разом з іншими зірватися в безодню, до якої ті мчать тепер із лиховісною швидкістю.
Це відбувається на кшталт обволікання, за яким неодмінно настає смертоносне засмоктування. Засмоктування в задушливе в'язке болото, в якому беззвучно все тоне. Немає більше боротьби, а є лише тихе, безмовне страхітливе задушення.
І людина цього не усвідомлює. Духовна млявість змушує її бути сліпою перед згубними подіями.
Болото ж випускає повсякчас свої отруйні випромінювання, які повільно виснажують іще сильних, бадьорих, щоб і вони, засинаючи, безсило потопали разом з усіма.
Такий вигляд має теперішня дійсність на цій Землі. Це не картина, яку я зображую в такий спосіб, а життя! Оскільки все етерноречовинне носить форми, створені й підживлені відчуттями людей, то відбуваються такі події насправді повсякчас. І це оточення, яке очікує на людей, коли вони змушені будуть відійти з цієї Землі і не зможуть бути проведені до світліших і прекрасніших полів.
А темрява щодалі згущується.
Наближається тому пора, коли цій Землі на деякий час доведеться залишитися під пануванням темряви, не отримуючи безпосередньої допомоги від Світла, тому що людство добилося цього своїм волінням. Наслідки воління більшости мусили призвести до такого кінця. – Це час, що його колись зміг споглядати Іван: коли Бог сховає Своє лице. —
Ніч навкруги. Однак у найвищій скруті, коли всьому, в тому числі й кращому, загрожує затоплення, водночас сходить і ранкова зоря! Та ранкова зоря приносить спершу біль великого очищення, який є неминучим, перш ніж може розпочатися порятунок усіх серйозних шукачів, бо всім тим, хто прагне низького, не може бути простягнуто руку допомоги! Вони повинні впасти до тієї страшної безодні, де тільки й зможуть іще сподіватися на пробудження через муки, які мусять викликати в них огиду до самих себе. Ті, хто дотепер, знущаючись і, напевно, безкарно міг створювати перешкоди тим, хто прагне вгору, стануть мовчазними, замисленими, аж доки нарешті почнуть благально, ридаючи молити про Істину.
Так легко для них це тоді не буде; їх без зволікань проведуть крізь жорна залізних Законів Божественної Справедливости, доки вони в переживанні дійдуть до усвідомлення своїх помилок. —
У моїх подорожах міг я переконатися, що вогненним факелом серед млявих людських духів летіло моє Слово, пояснюючи, що жодна людина не вправі вважати себе божественною, тоді як саме тепер докладається багато зусиль, аби відкрити Бога в собі, і таким чином зрештою й самій стати Богом!
Занепокоєння тому часто викликає моє Слово – людство, обурюючись, хоче від нього захиститися, бо воліє чути лише заспокійливі слова, які його заколисують і здаються йому приємними!
Ті, хто дуже обурюється, – всього лиш боягузи, які найохочіше ховаються самі від себе, аби тільки залишатися в сутінках, у яких їм так приємно і спокійно мріється собі на втіху.
Не кожен може витримати, вражений Світлом Істини, яке чітко й безжально виявить хиби та плями на вбранні.
Насмішками, глузуванням або ворожнечею хочуть такі перешкодити наближенню прийдешнього дня, який дасть змогу чітко розгледіти глиняні ноги спорудженого ними хисткого ідола "Я". Такі дурні лише розважають самих себе маскарадом, за яким невідворотно настане Великий піст. Вони хочуть у своєму хибному уявленні обожнювати, одначе, тільки себе, і в ньому почуваються по-земному добре, затишно. Вони розглядають одразу ж як ворога того, хто порушить їхній млявий спокій!
Однак усе їхнє обурення їм цим разом нічим не допоможе!
Самообожнювання, яке проявляється у твердженні, що Божественне пробуває в людині, є брудним обмацуванням Величі та Чистоти вашого Бога; таким чином ви опоганюєте Найсвятіше для вас, яке споглядаєте в найблаженнішій довірі! —
Всередині у вас є вівтар, призначений для шанування вашого Бога. Цей вівтар – ваша здатність до відчуття. Якщо вона чиста, то має безпосередній зв'язок із Духовним і завдяки цьому – з Раєм! Тоді бувають миті, в які ви можете сповна відчути близькість вашого Бога, як це часто трапляється при найтяжчому болю і найвищій радості!
Ви відчуваєте Його близькість тоді так само, як її повсякчас переживають вічні Чистодуховні в Раю, з якими ви тісно пов'язані в такі миті. Потужна вібрація, викликана хвилюванням як від великої радости, так і від тяжкого болю, відтискує все земне, низьке на кілька секунд далеко назад, і завдяки цьому звільняється чистота відчуття, наводячи таким чином міст відразу до спорідненої чистоти, яка живить Рай!
Це найвище щастя для людського духу, цього вінця всього Творіння. Вічні в Раю живуть у ньому повсякчас. Воно приносить прекрасну впевненість у захищеності буття. Вони цілком усвідомлюють тоді близькість свого великого Бога, стоять у Його Силі, але при цьому усвідомлюють як самозрозуміле, що вони пробувають на своїй найвищій висоті й ніколи не будуть здатні споглядати Бога.
Це їх, одначе, не пригнічує – навпаки, в пізнанні Його недосяжної Величі вони знаходять палку радісну вдячність за Його невимовну Милість, яку Він усякчас проявляв до самовпевненого створіння.
І цим щастям може вже насолоджуватися земна людина. Цілком слушно говорять, що в сповнені святости миті земна людина відчуває близькість свого Бога. Але це блюзнірство, коли за допомогою цього дивовижного мосту усвідомлення Божественної близькости намагаються стверджувати, що вона сама має іскру Божества в собі.
Пліч-о-пліч із цим твердженням іде приниження Божественної Любови. Як можна вимірювати Любов Божу мірилом любови людської? Більше того, щодо цінности ставити Її навіть нижче за цю людську любов? Погляньте на людей, котрі вважають за найвищий ідеал для себе Божественну Любов, яка цілком спокійно терпить, і до того ж, усе прощає! Вони хочуть вбачати Божественне в тому, що Воно дозволяє собі терпіти всю грубість від набагато нижчих створінь, як це буває лише з найслабкішою, найбоягузливішою людиною, яку через це зневажають. Задумайтеся ж над тим, яку величезну ганьбу приховано в цьому!
Люди хочуть безкарно грішити, щоби потім нарешті все-таки порадувати свого Бога тим, що дозволяють Йому прощати їхні провини без їхнього спокутування! Припускати таке можна або від безмірної обмежености, від лінощів, які заслуговують на покарання, або від усвідомлення безнадійної слабкости власного доброго воління до прагнення вгору, – але і те, й інше варте осуду.
Уявіть собі Божественну Любов! Кришталево ясну, сяючу, чисту і велику! Чи зможете ви при цьому припустити, що Вона може бути такою солоденько-слабкою, принижено поступливою, як того дуже хотілося б людям! Вони хочуть спорудити хибну велич там, де бажають слабкого, створити хибний образ, аби лише самих себе при цьому ще чимось обманути, заспокоївшись щодо власної помилковости, яка робить їх слухняними прислужниками темряви. Де ж тут свіжість і сила, безумовно притаманні кришталевій чистоті Божественної Любови? Божественна Любов невід'ємна від найбільшої строгости Божественної Справедливости. Вони навіть тотожні. Справедливість є Любов, а Любов, знову-таки, міститься тільки в Справедливості. У цьому єдиному полягає Божественне Прощення.
Церкви правильно проголошують, що Бог прощає все! І прощає насправді! На відміну від людини, яка навіть того, хто спокутував якусь маленьку провину, повсякчас вважає негідним і такого роду думками звалює на себе подвійну провину, тому що в цьому чинить не за Волею Божою. Тут людській любові бракує справедливости.
Дія Божественної Творчої Волі очищає кожен людський дух від його провини у власному переживанні або в добровільному виправленні, якщо він спрямовує свій рух угору.
Коли він із жорен у Речовинності повернеться до Духовного, то постане чистим у Царстві свого Творця, попри те, що колись провинився. Так само чистим, як і той, хто не провинився ні разу. Адже крізь дію Божественних Законів його шлях пройде раніше, і саме в цьому факті полягає запорука Божественного Прощення, Його Милости!
Чуємо не від сьогодні багаторазово сповнене жаху запитання: "Як могли настати часи такої скрути з Божої Волі? Де ж тут любов, де справедливість?" Запитує людство, запитують нації, а часто – сім'ї та окрема людина! Чи не повинно це стати для них доказом того, що Любов Божа все ж таки, напевно, є іншою, ніж хотілося б думати досить багатьом? Спробуйте все-таки однораз уявити всепрощенну Божественну Любов цілком такою, якою Її судомно намагаються виставити! Без власного спокутування, все терплячою і, зрештою, ще й великодушно всепрощенною. Мусимо отримати жалюгідний підсумок! Невже людина здається собі такою дорогоцінною, що її Бог повинен страждати від цього? Тобто навіть ціннішою за Бога? Що ще всього приховано в цій самовпевненості людини. —
При спокійному обмірковуванні ви обов'язково наразитеся на тисячу перешкод і зможете лише тоді дійти висновку, коли применшите Бога, уявивши Його недосконалим.
Він же був, і є, і залишиться досконалим, незалежно від того, як до цього ставляться люди.
Його Прощення закладено в Справедливості. Не інакше.