Він відзначає в заклопотаному житті людей сумні параграфи. Похоронний дзвін подібний до передсмертного хрипіння людини. Він проголошує агонію. Коли в одному з сумежних будинків, де чути такий дзвін, хтось віддається неясним мріям, то удари похоронного дзвону суворо обірвуть їх. Похоронний дзвін суворо нагадує про дійсність. Він пригноблює мрії, і коли збентежена людина все ж хоче залишити для себе хоч яку сподіванку, дзвін окреслює справжній стан. Трагічний дзвін стосується й до вас. Пересторога. Немає нічого сумнішого за цей монолог з таким розміром. Удари, що повторюються через рівні проміжки, виявляють певний намір. І чого тільки цей молот-дзвін не виконує на цьому ковадлі-думці?
Урсус неясно лічив удари похоронного дзвону, хоч у нього й не було ніякої цілі. Він почував, що він котиться на похилості, й силкувався не робити ніяких здогадів. Здогади — це похилість, що по ній можна зайти надто далеко. А все ж що визначає цей дзвін?
Він вдивлявся в темряву, в те місце, де, як він знав, були двері в'язниці.
Враз він побачив саме на тім місці, що становило чорну дірку, щось червоне. Це червоне зростало й стало світлим.
В червоному не було нічого виразного. Потім воно набуло певної форми і окреслення. Двері тюрми повернулися на своїх завісах. Червоне освітлило дугу й наличники.
Двері напіводчинилися, а не відкрилися. В'язниця не відчиняється, а позіхає. Мабуть, з нудьги. З дверей вийшов чоловік із смолоскипом у руках.
Дзвін не переставав дзвонити. Він почував, що його увага роздвоюється: він прислухався до похоронного дзвону й дивився на смолоскип.
Коли вийшов той перший чоловік, напіводчинені двері розкрилися і з них вийшло двоє інших людей, а потім і четвертий. Цей четвертий був уепентек, — його видно було при світлі смолоскипа. В руці в нього було його залізне жезло.
За уепентеком почали виходити з хвіртки мовчазні люди; вони йшли в черзі парами, суворі й вирівняні, як стовпи.
Цей нічний похід проходив через задні двері, пара за парою, як процесія покутників, не розриваючи зв'язку частин, якось сумно дбаючи за те, щоб не вчинити шуму, поважно, якнайтихше. З такою обережністю гадюка вилазить із своєї нори.
Світло смолоскипу падало на лиця й постаті. Лиця суворі, постаті похмурі.
Урсус пізнав усіх поліцаїв, що вранці вели Ґуїнплена.
Не було жадного сумніву. Це були ті самі. Вони з'явилися знову.
Очевидячки, повинен знов явитися також і Ґуїнплен.
Вони відвели його туди; вони тепер ведуть його назад.
Це ясно.
Урсув став дивитися ще пильніше. Невже ж вони випустять Ґуїнплена на волю?
Подвійна шерега поліцаїв виступала з-під низького склепіння дуже повільно, наче крапля за краплею. Дзвін, що не переставав дзвонити, здавалося, відбиває їм такт.
Виходячи з дверей, похід ставав спиною до Урсуса, повертаючи праворуч, в кінець вулиці, протилежній до того, де стояв Урсус.
З-під фіртки заблищав другий смолоскип.
Це показувало на кінець похода.
Урсус зараз побачить, кого виводять. В'язня. Людину.
Урсус зараз побачить Ґуїнплена.
От з'явилося й те, що виводили.
То була труна.
Чотири чоловіки несли труну, покриту чорним сукном.
Ззаду йшла людина з лопатою на плечах.
Заблищав третій смолоскип, його держала в руках особа, що читала книгу, — це повинен бути панотець; він закінчував похід.
Труну понесли на той самий бік, куди пішли й поліцаї, тобто праворуч.
В той самий час ті, що йшли на чолі походу, спинилися.
Урсус почув скрип замка.
Напроти в'язниці, в низькій стіні, що йшла вподовж другої сторони вулиці, смолоскип, що його несли спереду, освітив другі двері.
Ці двері, що над ними видно було мертву голову, були двері кладовища.
Уепентек увійшов у ці двері, за ним люди, потім за першим смолоскипом і другий; похід зменшувався, як плазун, що зникав; вся смуга поліцаїв увійшла в темряву за другими ворітьми, потім труна, за нею людина з лопатою, потім панотець із своїм смолоскипом і книгою, і двері зачинилися.
Не видно було нічого, крім світла за стіною.
Чути було шепіт, потім глухі удари.
Безсумівно, що панотець і могильник кидали на труну — один псальми, а другий — грудки землі.
Припинилося шепотіння, припинилися й глухі удари.
Новий рух; заблищали смолоскипи; уепентек пройшов назад через знов одчинені кладовищенські ворота з високо піднятим жезлом, за ним пройшов панотець з книгою, могильник з лопатою, знову з'явився похід без труни. Подвійна шерега людей вернулася назад тією самою дорогою між двома ворітьми, так само мовчки, тільки зворотним порядком; кладовищенські ворота зачинилися, двері в'язниці відкрилися, гробове склепіння в'язниці окреслилося у світлі; стало видно, хоч і неясно, темний коридор, — густа й глибока темрява в'язниці відкрилася знову, і все видіння знов потонуло в повній темряві.
Дзвін замовк. Мовчання, цей лиховісний засов темряви, замкнуло все.
Привид зник, — не залишилося нічого. .
Звичайний шлях привиду, що розсіюється.
Страшна гадка промайнула в мозку в Урсуса, коли він сполучив усі події, що трапилися сьогодні з ранку. Ґуїнплена заарештовано, заарештовано мовчазним способом, його одяг принесла людина з поліції, похоронний дзвін у в'язниці, куди його повели; до цього додати, а краще сказати, пристосувати ту трагічну річ — труну, що її поховали в землю...
— Він помер! — крикнув Урсус.
Він спустився на тумбу.
— Помер! Вони вбили його. Ґуїнплене! Дитино моя! Сину мій!
І він розридався.
ДЕРЖАВНІ МІРКУВАННЯ ТУРБУЮТЬ ЯК У МАЛОМУ,
ТАК І В ВЕЛИКОМУ
Урсус нещодавно похвалявся, що він ніколи не плакав. Резервуар сльоз переповнився. А така повнота, коли крапля до краплі, скорбота до скорботи збиралися протягом цілого життя, не може спорожнитися в один момент. Урсус ридав довго.
Перша сльоза — це прокол. Він плакав над Ґуїнпленом, над Деєю, над собою — Урсусом, над Гомо. Він плакав, як дитина. Він плакав, як старий. Він плакав над усім, з чого він сміявся. Він розплачувався за минуле. Право людини на сльози не задавнюється.
А втім, мерець, що його поховали, був Гардкванон; та Урсус не міг знати цього.
Минуло декілька годин. __
Світало; бліда ранкова пелена розстилалася по зеленому моріжку, згортаючи темряву. Фасад Тедкастерської таверни починав біліти на світанку. Добродій Ніклес не лягав спати, бо іноді одна й та сама подія викликає безсоння у декількох людей.
Катастрофи кидають проміння на всі сторони. Киньте каміння у воду й порахуйте бризки.
добродію Ніклесові було не в настрої. Дуже прикро, коли з вами трапляються якісь пригоди. Добродій Ніклес, трохи заспокоївшися й передбачаючи ускладнення, почав міркувати. Він тепер жалкував, що прийняв до себе "таких от людей". Якби ж було знати! Кінчиться на тім, що вони втягнуть його в якусь напасть. А як тепер вигнати їх? У нього була умова з Урсусом. Яке було б щастя розв'язатися з ними! До чого б причепитися, щоб вигнати їх?
Враз він почув дужий стук у двері, що в Англії сповіщає про "когось". Різна сила ударів відповідає стану особи в урядовій ієрархії.
Це був стук не лорда, а стук когось із урядовців суду.
Господар таверни, дуже тремтячи, напіводкрив своє віконце.
І справді це був судовий урядовець. Добродій Ніклес побачив коло дверей, в сутіні, кучку поліцаїв, на чолі яких було двоє людей, один з них судовий пристав.
Добродій Ніклес бачив уранці судового пристава й пізнав його.
Другого чоловіка він не знав.
Це був товстий джентлмен, з восковим обличчям, в модній перуці та в дорожному плащі.
Добродій Ніклес дуже злякався першого з цих персонажів — судового пристава. Коли б добродій Ніклес бував при дворі, він ще більше злякався б другого, бо то був Баркілфедро.
Один із кучки вдруге й дуже вдарив у двері.
Трактирник, у якого холодний піт виступив на чолі, відчинив.
Судовий пристав тоном людини, що має поліційні обов'язки й дуже добре знає бродяг, спитав піднесеним голосом і суворо:
— Добродій Урсус?
Гостинник з низьким поклоном відповів:
— Ваша честь, він мешкає тут.
— Я знаю, — сказав судовий урядовець.
— Звичайно, ваша честь.
— Нехай прийде сюди.
— Ваша честь, його нема дома.
— А де ж він?
— Я не знаю.
— Як?
— Він ще не вернувся.
— Так, він вийшов дуже рано?
— Ні, він вийшов дуже пізно.
— Ну, ці бродяги, — відповів пристав.
— Ваша честь, — тихо сказав добродій Ніклес, — ось і він.
І справді, з-за рога стіни показався Урсус. Він ішов до таверни. Майже ціла ніч пройшла в нього між в'язницею, де опівдні він бачив, як туди ввійшов Ґуїнплен, і кладовищем, де опівночі він чув, як засипали яму. Він був подвійно блідий — з туги й від присмерку.
Світанок надає всьому, навіть і тому, що рухається, неясні нічні форми. Блідий і невиразний' Урсус, що йшов повільно, здавався подібним до привиду.
~В тому страшному нервовому розпачі, що до нього спричиняється відчай, він вийшов з таверни з непокритою головою. Він навіть і не помітив, що на ньому не було капелюха. Його рідке сиве волосся розвівалося на вітрі. Здавалося, що його відкриті очі не дивляться. Урсус мав вигляд божевільного.
Добродію Урсусе, — закричав гостинник, — ідіть! їх честі бажають говорити з вами.
Добродій Ніклес намагався єдине затушкувати інцидент і в той же час бажав вжити цієї множини "їх честі", шанобливої для цілої групи; але це могло бути образливо для начальника, що його якось змішано було з підлеглими.
Урсус кинувся мов людина, що її враз стягли з ліжка, де він спав глибоким сном.
— Що таке? — сказав він.
1 тут тільки він побачив поліцію й на чолі поліції судового урядовця.
Новий тяжкий удар.
Там був уепентек, а тут тепер судовий пристав. Здається, що один перекидає його одному. Старі історії багато оповідають про такі пригоди.
Судовий пристав подав йому знак увійти в таверну.
Урсус послухався.
Ґовікум, що вже встав і підмітав залю, перестав замітати, заховався за столи, залишив віника й затаїв дух. Він засунув пальці в волосся й машинально чухався, що в нього визначало увагу до подій.
Судовий пристав сів на ослінчик перед столом; Баркілфедро взяв стільця. Урсус і господар Ніклес залишилися стояти. Загін поліцаїв, що його залишено було надворі, скупчився перед зачиненими дверима.
Пристав втупив свої суворо законницькі очі в Урсуса й сказав:
— У вас є вовк?
Урсус відповів:
— Не зовсім так.
— У вас є вовк, — продовжив судовий урядовець, зробивши наголос не слові "вовк".
Урсус відповів:
— Річ у тім...
Він замовк.
— Злочин, — відмовив пристав.
Урсус наважився на такий захист:
— Це мій служник.
Судовий урядовець поклав руку на дошку стола, розчепирівщи всі п'ять пальців — прекрасний жест влади.
— Блазне, завтра о такій годині ви і ваш вовк мусите залишити Англію.