Та й не диво, що менше було клопотів у лікаря тоді, коли люди були ще міцні й кремезні, а їжа — простою, не зіпсованою мистецтвом насолоди. Тільки згодом наїдки стали служити не для заспокоєння, а для подразнення голоду; було винайдено безліч приправ, що збуджували захланність, і те, що для зголоднілих було поживою, стало тягарем для пересичених. Звідси й блідість, і тремтіння просяклих вином м'язів, і жалюгідніша, бо не від голоду, а від затвердіння худість; звідси нерівна, хистка хода й спотикання, що завжди буває при сп'янінні; звідси піт, що спливає всім тілом, і розбухле черево, що взяло собі погану звичку — впихати у себе більше, аніж спроможне вмістити; звідси розлиття жовчі, зблякле обличчя, нидіння мовби загниваючого зсередини тіла, повикручувані від закостенілих суглобів пальці, здерев'яніння позбавлених будь-якої чутливості жил або, навпаки, постійне тремтіння кінцівок тіла. Що вже говорити про запаморочення, про виснажливі хвороби очей та вух, про болісні кольки в розпаленому мозку, про вкриті виразками нутрощі — частини тіла, через які випорожнюємось? А незчисленні види лихоманок, які, то раптово вриваючись у наше тіло, лютують у ньому, то вповзають непомітною недугою, то, надходячи, потрясають нас жахом, кидають у дрож геть усе тіло? Але яка потреба перераховувати тут (їм і так нема рахунку) силу-си-ленну хвороб, що карають нас за потяг до розкоші? Вільними від тих напастей були ті, хто ще не розм'якнув у втіхах, хто сам собі наказував, сам собі й слугував. Гартували своє тіло працею і справжнім напруженням сил: утомлені бували бігом, ловами, оранням землі. Дома їх зустрічали їжею, що до смаку лише тим, хто зголоднів. Отож ні на що б не придалось тоді стільки лікарської знадоби — такої кількості всілякого залізяччя, склянок та скриньок. Із простої причини виникала проста хвороба; що більше страв — то більше хвороб. Подумай лишень, скільки-то всього, перемішавши, пропускає через одну тільки горлянку вибаглива розкіш — пустошителька суходолів та морів! Мусять же ворогувати між собою такі різні наїдки: погано спожиті — погано й перетравлюються, стикаючись у шлунку одні з одними. То хіба ж дивно, що з такої несумісної їжі визрівають щораз інші, мінливі хвороби? Хіба дивно, що та їжа, де зігнано докупи протилежні за своєю природою складники, знову підступає нам до горла? Ось чому наші хвороби такі різноманітні, як і способи нашого харчування. Найвидатніший лікар, творець тієї науки(3) стверджував, що у жінок ні волосся не випадає, ані не болять ноги. Нині ж вони й лисіють, і на ноги скаржаться. Та це не тому, що жіноча природа змінилась — її, так би мовити, переможено: зрівнявшись із чоловіками в розпусті, вони зрівнялися з ними й хворобами. Не менше від них забавляються до пізньої ночі, не менше п'ють; не тільки вином, а й олією(4) змагаються з ними; як і вони, вивергають через рот усе, що силоміць увіпхали в переповнений шлунок, а кількість випитого вина вимірюють кількістю виблюваного; як і вони, гризуть сніг — полегкість для розбурханого шлунка. Та й хіттю не поступаються чоловікам: народжені для того, аби лише піддаватися, вони (хай поб'ють їх усі боги та богині!) настільки зневажили у своїй безсоромності природу, що вже й самі ґвалтують чоловіків! То що ж, кажу, дивного, що й найславетніший лікар, найдосвідченіший знавець людської природи зловлений на брехні? Адже стільки тепер маємо хворих на подагру жінок, стільки їх нині лисих! Перевагу своєї статі втратили через пороки і, позбувшись жіночості, покарані чоловічими хворобами. Давні лікарі не знали, що то значить частіше давати хворому їжу, не вміли пускати кров(6) і послаблювати вперту недугу ванною і потінням, не вміли перев'язуванням голінок та рамен відтягувати до кінцівок приховану в глибині тіла причину хвороби. Тоді не доводилось розглядатися за все новими видами лікарської допомоги, бо й грозило людині якихось там кілька недуг. А як далеко зайшла нині наша хворобливість! І все це — ті відсотки, які сплачуємо за нашу жагу насолод, що переходять будь-яку міру, будь-який дозвіл. Уяви собі лишень, скільки довкіл кухарів,— і не здивуєшся кількості хвороб. У тінь відступають науки, а наставники вільних мистецтв пильнують порожніх закутів: ні душі тут у наш час! Пустка й у школах філософів та риторів. Зате як гамірно на кухнях! Скільки молоді юрмиться навколо домашніх вогнищ марнотратних ласунів! Я вже не говоритиму про цілі натовпи нещасних хлопчаків, яких після бенкету ждуть у спальні ще інші, ганебніші обов'язки. Не говоритиму про загони молодих розпусників, поділених за племенами та барвою шкіри так, щоб усі були однаково гнучкі, щоб в усіх був однаковий, ще не торкнутий лезом заріст, однакова зачіска, аби між кучерявих не затесався, бува, якийсь із прямим волоссям. Не говоритиму й про юрби пекарів, про стовпище прислужників, які — тільки-но кивнуть їм — тут же розбігаються, аби заставити столи новими наїдками. О праведні боги! Скільки ж то люду вганяє в піт одне лише черево! Невже гадаєш, що гриби, ота приємна отрута, не шкодитимуть нишком, навіть якщо відразу не зробили свого діла? Гадаєш, від льоду, який споживаємо серед літа, не твердне печінка? Гадаєш, оте м'яке, що аж розпливається в роті, м'ясо відгодованих на болоті устриць не замулює шлунка? А та привізна підлива, дорогоцінна пасока ядучих риб, гадаєш, не спалює солоною їддю наших нутрощів? А кусні стухлого м'яса, що мало не з самого вогню потрапляють до рота, гадаєш, остигаючи в утробі, не завдають їй шкоди? Якою трійливою гидотою відригується те їдло! Як самі себе ненавидимо, видихаючи перегар учорашнього питва! Знай же: спожите не перетравлюється — гниє. Пам'ятаю, свого часу багато говорили про потраву, в якій ласун, поспішаючи до своєї загибелі, згромадив усе те, за чим розкішники звичайно коротають день: м'ясисті частини венериних і голкуватих молюсків, а також устриць були перекладені м'ясом морських їжаків; зверху лежали очищені від луски та найдрібніших кісточок барбулі. Вже ліньки їсти все зокрема — різні смаки зводять до одного; що мав робити шлунок, те частково вже зробив кухар. Чекаю, коли подаватимуть таки повністю пережовану страву! Втім, до того вже й не так далеко: облуплено шкаралупу, вийнято кісточки — чи багато лишилось роботи зубам? — "Таж нелегко смакувати кожним окремим наїдком — хай усе подають разом, зведене до якогось одного смаку. Чому маю сягати рукою тільки по щось одне? Хай приходить усе відразу, хай усе, що є окрасою багатьох полумисків, зійдеться і поєднається між собою! Хай знають ті, хто твердить, начебто я хизуюсь багатьма стравами, шукаю собі таким коштом слави,— ні, я не хочу, щоб їх розглядали, а щоб розгадали! Що звичайно подають на стіл окремо, хай тепер буде приховане під однією і тією ж підливою; устриці, морські їжаки, барбулі — все хай і зварене буде впереміш, і подане".— Але й у блювотині їжа перемішана не менше. Наскільки ті страви складні, настільки й хвороби від них особливі: не якісь окремі, прості, а незрозумілі, різнорідні, різноликі, проти яких і лікарське мистецтво почало зброїтись багатьма засобами, багатьма спостереженнями.
Це ж саме кажу тобі стосовно філософії. За давніх часів, коли манівці ще не були такими заплутаними, коли блудника могла порятувати звичайна порада, та наука була простішою. Але в часи аж такої зневаги до звичаїв треба випробувати всі можливі засоби. Хай би хоч таким коштом можна було, врешті, перекрити шлях тій пошесті! Божевілля оволодіває не лише кожним зокрема, в його особистому житті, а й усіма нараз — у суспільному. От ми засуджуємо кровопролиття, окремі вбивства. А війни, винищення цілих народів, що це — славний злочин? Не знають міри ні захланність, ані жорстокість. Проте й вони завдають не такої шкоди, поки крадькома вбиває чи загарбує лиш одна якась окрема людина. Але ж нині на жорстокість ідуть за рішенням сенату й народу, і те, що не дозволено в особистому житті, робиться за наказом у житті суспільному! За один і той же злочин то платять головою, коли він скоєний потайки, то отримують похвалу, коли йшли на нього у вояцьких плащах. Людям, дарма що належать до найлагіднішого виду істот, не соромно втішатися кров'ю ближнього, вести війни й доручати їх продовження дітям,— хоч навіть безсловесні й дикі звірі зберігають між собою спокій. Перед лицем такого могутнього і всеохопного шалу філософія, ставши складнішою наукою, настільки примножила свої сили, наскільки прибуло їх у тієї сторони, проти якої вона готувалася виступити. Легко було картати поквапних до вина і охочих до вишуканіших страв; не треба було великих зусиль, аби повернути на шлях поміркованості тих, хто лиш трохи від нього відхилився.
Зараз-от сили, і вправності рук, і мистецтва, що в кожнім
Ділі є вчителем, треба усім!..
Нині з усього хочуть почерпнути насолоду. Жоден порок не тримається своїх меж. Розкіш скочується до захланності. Чесність — у забутті. Що вабить нагородою, те не вважається ганебним. Людину — священну для іншої людини істоту — вбивають уже задля забави та жарту. Кого негоже було навчати мистецтва, як завдавати і приймати удари, того виводять на арену голим і беззбройним: від людини чекають єдиного видовища — загинути.
За такого звиродніння потрібні сильніші від звичних засоби, які могли б сягнути закоренілого зла; треба вдаватися до філософських засад, щоб викоренити хибні уявлення, які, проникнувши глибоко в душу, стали переконанням. Якщо до тих засад додати ще настанови, розради, спонукання, то вони можуть мати дійову силу; самі ж вони не подіють. Якщо хочемо, щоб люди завдячували нам своїм порятунком, якщо маємо намір вирвати їх із згубних тенет, то хай вони навчаться розрізняти, що таке зло, а що — благо. Хай знають, що все, крім доброчесності, може змінювати свою назву — ставати то злом, то благом. Як перший обов'язок тих, хто при війську,— сумлінність, відданість клейнодам, неприпустимість утечі,— після усвідомлення якого вже легко вимагати від покликаних до присяги воїнів виконання всіляких наказів та доручень,— так і в тих, кого хочеш привести до блаженного життя, слід насамперед закласти підвалини, домогтися, щоб вони пройнялися доброчесністю.