Усе це здалося мені досить цінним і склало приємне уявлення про посаду проктора. Мої думки перервані були чиїмись поспішними кроками, і з сусідньої кімнати ввійшов містер Спенлоу в чорній мантії, отороченій білим хутром. Він швидко відчинив двері, на ходу знімаючи капелюха.
То був маленький світловолосий джентльмен у бездоганних черевиках і найжорсткішій з усіх білій краватці та комірі. Він був застебнутий на всі ґудзики, і, мабуть, чимало клопоту завдавали йому дбайливо завиті бакенбарди. Золотий ланцюжок його годинника був такий масивний, що я раптом уявив, ніби витягати його треба здоровенною золотою рукою, яка часто буває виставлена в ювелірних крамницях. Весь він був такий накрохмалений, що ледве спромігся зігнутись, а щоб переглядати папери на столі, мусив підстрибувати всім тілом зі стільця, мов балаганний Петрушка.
Бабуся відрекомендувала мене, і він прийняв мене якнайчемніше. Сівши, він заговорив:
– Отже, містере Копперфілд, ви збираєтеся долучитися до нашої професії? Я кілька днів тому випадково зауважив, коли мав приємність розмовляти з міс Тротвуд, – він знову, як Петрушка, вклонився всім тілом, – що тут є вільне місце. Міс Тротвуд була така ласкава зазначити, що вона має онука, за якого дуже піклується і якого хоче влаштувати на пристойну посаду. Оцього внука, очевидно, я маю тепер приємність... – Петрушка знову підскочив.
Я вклонився на знак згоди і відповів, що бабуся мені говорила про цю посаду, і що я нічого не маю проти. Мені навіть це до вподоби, і я негайно згодився на її пропозицію. Проте я не можу вирішити остаточно, аж поки не обізнаюся краще з цією справою. І хоч це майже порожня формальність, а все ж, на мою думку, треба дати мені змогу пересвідчитися, чи підходить мені ця спеціальність, і тільки тоді я зможу взяти на себе тверді зобов'язання.
– О, безперечно! – відгукнувся містер Спенлоу. – Наша фірма... ми завжди пропонуємо один випробувальний місяць. Я особисто був би щасливий запропонувати два місяці... три… невизначений період, нарешті... але в мене є компаньйон, містер Джоркiнс.
– А вступний внесок, сер, – зауважив я, – становить тисячу фунтів стерлінгів.
– А вступний внесок, в тому числі гербові збори, становить тисячу фунтів стерлінгів, – підтвердив містер Спенлоу. – Як я вже зазначив у розмові з міс Тротвуд, мене не спонукають жодні корисливі міркування; запевняю вас, небагато є людей менше корисливих, ніж я; але містер Джоркiнс має свій погляд на ці речі, а я мушу поважати погляд містера Джоркінса. Містер Джоркiнс вважає, що тисяча фунтів – занадто мало, коротко кажучи.
– Гадаю, сер, – сказав я, все ще бажаючи заощадити гроші моєї бабусі, – тут нема такого звичаю, щоб молодший клерк[16], якщо він виявиться особливо корисним і цілком опанує свою професію, – мимоволі я почервонів, бо слова ці звучали дещо самовпевнено, – гадаю, нема звичаю через деякий час надавати йому певну...
Містер Спенлоу з превеликим зусиллям витяг свою голову з тугого комірця рівно настільки, щоб мати змогу похитати нею, і відповів, перехопивши моє слово "платню":
– Ні! Не можу сказати, які були б мої особисті міркування про це, містере Копперфілд, коли б я не був зв'язаний по руках і ногах. Містер Джоркінс – людина непохитна!
Мене зовсім налякав цей жахливий Джоркінс. Але згодом я пересвідчився, що це був лагідний чоловік флегматичного темпераменту, і обов'язок його полягав у тому, щоб триматися десь позаду і завжди відігравати роль найупертішого і найбезжальнішого з людей. Якщо клерк бажав підвищення своєї платні, містер Джоркінс не хотів і слухати такої пропозиції. Якщо клієнт затримував розплату за рахунком, містер Джоркiнс наполягав на негайній сплаті; і хоч які болючі могли бути (і завжди були) такі речі для почуттів містера Спенлоу, але містер Джоркiнс був невблаганний. Серце і руки доброго янгола Спенлоу були б завжди розкриті, якби не страшний демон Джоркiнс. Коли я став дорослий, то, здається, мав справу ще з кількома підприємствами, які працювали за принципом Спенлоу і Джоркінса.
Було ухвалено, що я почну свій випробувальний місяць, коли тільки захочу, і що бабусі моїй не треба ні лишатись у місті, ні повертатися після цього строку, бо всі статті угоди, предметом якої був я, можна було легко надіслати їй додому на підпис. Коли ми домовилися, містер Спенлоу запропонував повести мене до суду і ознайомити з цим місцем. Я нетерпляче чекав на це, і ми вийшли, залишивши мою бабусю саму; вона-бо, як сама казала, не мала довіри до таких місць і, здається, вважала всі суди якимись пороховими заводами, які можуть щохвилини вибухнути.
Містер Спенлоу повів мене через брукований двір, оточений похмурими цегляними будинками; на дверях тих будинків написані були імена різноманітних докторів – я зрозумів, що то були квартири вчених адвокатів, про яких розповідав мені Стірфорс. Ми звернули ліворуч, у велику похмуру кімнату, що здалася мені схожою на капличку. Верхня частина цієї кімнати була відокремлена від решти приміщення; і там, обабіч підковоподібного помосту, сиділи на зручних старомодних кріслах різні джентльмени у червоних мантіях і сивих перуках – що й були, як я зрозумів, вищезгаданими докторами. Блимаючи очима, за маленькою кафедрою всередині підкови сидів старий джентльмен, – якби я побачив його у пташарні, то не мав би сумніву, що то сова, – але то був, як пояснили мені, голова суду. Внизу, під помостом, за довгим зеленим столом сиділи різні інші джентльмени рангу містера Спенлоу, вбрані, як і він, у чорні мантії, оторочені білим хутром. Комірці їхні були жорсткі, а вигляд – пихатий; щоправда, в останньому я обвинуватив їх даремно, бо коли двом чи трьом з них довелося підвестись і відповідати на запитання головного божества, то ніколи не бачив я нікого покірливішого. Публіка, представлена якимсь хлопцем у вовняному шарфі і обшарпаним чолов'ягою, що потайки поїдав крабів, витягаючи їх з кишені свого пальта, – публіка ця грілася біля пічки в центрі суду. Мляву тишу цього місця порушували тільки потріскування дров і голос одного з докторів, який поволі мандрував по неосяжній бібліотеці свідчень і зупинявся іноді підкріпитись у маленьких придорожніх корчмах юридичної аргументації. А загалом, ніколи і ніде не бачив я такої сонної, старомодної, неквапливої, затишної компанії, як тут, і відчув, що можна буде добре поспати, перебуваючи в цій компанії у будь-якій ролі, аби тільки не позивачем.
Цілком задоволений сонною атмосферою цього місця, я заявив містерові Спенлоу, що на сьогодні з мене досить, і ми повернулися до моєї бабусі; разом з нею вийшов я з Докторської палати. Залишаючи контору Спенлоу і Джоркінса, я відчував себе дуже юним, бо клерки підштовхували один одного перами, вказуючи на мене.
До готелю ми повернулися без будь-яких нових пригод, за винятком зустрічі з якимсь бідолашним віслюком, що викликав болючі асоціації в душі моєї бабусі. У готелі ми знову довго розмовляли про мої життєві плани. Я знав, що бабуся дуже хоче поїхати додому, що вона й півгодини не зможе почуватися спокійною в Лондоні – серед пожеж, поганих харчів і кишенькових злодіїв. Тому я попросив її не турбуватися за мене і залишити мене, так би мовити, на власний розсуд.
– Я тут ще й тижня не побула, а вже подумала, як влаштувати тобі самостійне життя, – сказала бабуся. – У районі Адельфі, Троте, є мебльована квартира – тобі там буде чудово.
Після цього короткого вступу вона добула з кишені акуратно вирізане з газети оголошення, де сказано було, що на Букінгем-Стрит, в районі Адельфі, є вільна мебльована квартира з видом на річку, і що ця квартира цілком пристойна для молодого джентльмена з помірним статком, для студента юридичних чи інших наук. Умови доступні, можна найняти тільки на місяць або й на довший строк.
– Ось це саме те, що мені потрібно, бабусю, – сказав я, радіючи можливості жити самому у власній квартирі.
– Тоді ходімо, – відповіла моя бабуся, негайно знову надягаючи капелюшка, що його вона за хвилину перед тим зняла. – Підемо й подивимося на цю квартиру.
І ми пішли. Згідно з оголошенням, ми мали розшукати місіс Креп. Ми смикнули за дзвоник біля воріт, який, на нашу думку, був потрібний для спілкування з місіс Креп. Та нам довелося подзвонити три чи чотири рази, поки ми переконали місіс Креп поспілкуватися за нами. Нарешті вона з'явилась – огрядна леді у фланелевій нижній спідниці і нанковій сукні.
– Ми хочемо оглянути вашу квартиру, з вашого дозволу, мем, – сказала моя бабуся.
– Для цього джентльмена? – спитала місіс Креп, намацуючи ключ у кишені.
– Так, для мого внука, – підтвердила моя бабуся.
– О, для нього це буде чудова квартира, – зазначила місіс Креп.
Ми пішли нагору.
Квартира була на верхньому поверсі – бабусі це дуже сподобалося, бо поряд був пожежний вихід – і складалась з маленького передпокою, де було напівтемно, маленької їдальні, де було зовсім темно, вітальні і спальні. Меблі були трохи вицвілі, але ще досить добрі для мене; і річка справді протікала під самими вікнами.
Я був у захваті від цієї квартири. Бабуся й місіс Креп пішли в їдальню обговорити умови, а я лишився на канапі у вітальні, і мені здавалося майже неможливим, що я житиму в такій пишній резиденції. Після досить тривалого бою вони повернулись, і, на превелику мою радість, на задоволених обличчях місіс Креп і моєї бабусі я побачив, що справа зроблена.
– Ці меблі лишилися від попереднього пожильця? – поцікавилася моя бабуся.
– Так, мем, – відповіла місіс Креп.
– Що сталося з ним? – спитала бабуся.
Місіс Креп раптом стурбовано закашляла і ледве спромоглася вимовити:
– Він тут захворів, мем і... кхе, кхе, кхе, бідолашний... він помер.
– О! Від чого він помер? – спитала моя бабуся.
– Бачите, мем, він помер від горілки, – довірливо зазначила місіс Креп, – і від диму.
– Від диму? Ви про фабричні димарі? – сказала моя бабуся.
– Ні, мем, – відповіла місіс Креп. – Сигари і люлька...
– Це не заразливо, Троте, в усякому разі, – зазначила бабуся, повертаючись до мене.
– Ні, звичайно, – сказав я.
Коротко кажучи, бабуся бачила, як припало мені до серця це помешкання, тому винайняла його на місяць з тим, що після цього часу я зможу тут лишитися на рік.