Дрібніші предмети першої необхідності капітан згорнув у вузлик і, прилаштувавши своє столове срібло якнайближче до тіла, був готовий до втечі. Рівно опівночі, коли Бриг-майдан поринув у сон, а оточена дітворою місіс Мак-Стінджер — в солодке забуття, він навспинячки підкрався в темряві до дверей, одчинив їх, м'яко зачинив за собою і кинувся бігти що було духу.
Гнаний видінням, у якому місіс Мак-Стінджер, зірвавшись з ліжка і забувши про одяг, мчала за ним, щоб завернути його назад, гнаний також усвідомленням власного страшного злочину, капітан Катл не збавляв темпу і давав волю ногам на всьому шляху від Бриг-майдану аж до дверей крамниці корабельних інструментів. Двері відчинилися негайно, бо Роб стояв на чатах, і тільки коли їх замкнули на ключ та на засув, капітан відчув себе у відносній безпеці.
— Ху! — відсапнув капітан, роззираючись довкола. — Аж легше стало!
— Щось негаразд, капітане? — вигукнув наполоханий Роб.
— Ні-ні,— відповів капітан, змінившись на обличчі і прислухаючись до кроків під вікном. — Але ти, хлопче, затям: якщо сюди прийде яка дама, — не з тих двох, що ти уже тут бачив, — і питатиме капітана Катла, то кажи, що такого не знаєш і ніколи не чув. Затям собі це.
— Слухаю, сер, — одповів Роб.
— Можеш додати, якщо хочеш, — поміркувавши трохи, сказав капітан, — що читав десь у газеті, ніби цей капітан виїхав до Австралії з цілою партією переселенців, які заприсяглися, що вже ніколи не повернуться.
Роб, утямивши, закивав головою, і капітан Катл, пообіцявши, що зробить з нього людину; коли той слухатиметься, позіхнув і відпустив його спати, а сам побрався нагору, до спаленьки Соломона Джілса.
Несила описати, що вистраждав капітан наступного дня, при кожній появі на вулиці дамського капелюшка і скільки разів стрімголов утікав на мансарду, ховаючись від уявної місіс Мак-Стінджер. А щоб менше утруднювати себе, вдаючись до такого способу самозбереження, капітан повісив фіранку на внутрішньому боці скляних дверей, що вели з крамниці до вітальні, підібрав до них ключа з переданої йому низки і провертів у стіні невеличку дірку для ведення спостережень. Переваги такої укріпленої позиції були очевидні. Як тільки в полі зору з'являвся дамський капелюшок, капітан миттю заслизав у свою фортецю, замикався на ключ і вів таємний нагляд за ворогом. Встановивши, що тривога була даремна, він так само миттю вислизав звідти. Але що капелюшків на вулиці не бракувало, а тривогу піднімав кожен з них, то капітан цілий день тільки те й робив, що заходив та виходив майже безперестанку
Втім, незважаючи на таку втомливу роботу, капітан Катл знаходив час, щоб оглянути крам і, на превеликий жаль для Роба, дійшов загального висновку, що всі інструменти неодмінно треба почистити та пополірувати. Кілька, на його думку, привабливих для ока речей він виставив на вітрину, встановивши для них, на загальний подив перехожих, ціни від десяти шилінгів до п'ятдесяти фунтів.
Запровадивши всі ці вдосконалення і обклавшись інструментами, капітан Катл відчув у собі вченого і ввечері, перед сном, попихкуючи люлькою, поглядав крізь віконце вітальні на зорі, немов і вони були його власністю. Як крамар із Сіті, він почав також цікавитися лордом-мером, шерифами та публічно-правовими товариствами і вважав за свій обов'язок читати щодня вексельні курси, дарма що за всіма правилами навігаційних розрахунків ніяк не міг утямити, що значать ці цифри, і дуже вільно поводився з дробами. Відразу по здобутті прав на маленького мічмана капітан наніс візит Флоренс, щоб переказати їй дивну звістку про дядька Сола, але її не було в місті. Отож, осівши на новому місці перебування, капітан залишився сам, якщо не рахувати товариства Роба-Точильника, і, втративши лік часу, як це буває при великих перемінах у людському житті, згадував і про Уолтера, і про Соломона Джілса, і навіть про місіс Мак-Стінджер, як про щось уже давноминуле.
Розділ двадцять шостий
ТІНІ МИНУЛОГО ТА МАЙБУТНЬОГО
— Щонайпокірніший слуга ваш, сер, — мовив майор. — Хай йому біс, сер: друг мого друга Домбі — друг і мені, і я дуж-же радий бачити вас.
— Я, Турботе, безмежно зобов'язаний майору Бегстокові за його товариство та розмови, — сказав містер Домбі. — Містер Бегсток став мені у великій пригоді, Турботе.
Містер Турбот-управитель, що тільки-но прибув до Лемінгтона й тільки-но був представлений майорові, тримаючи капелюха в руці, показав останньому повні два ряди своїх зубів і взяв на себе сміливість од щирого серця подякувати йому за таке величезне поліпшення і настрою, і вигляду містера Домбі.
— Їй-бо, нема за що мені дякувати, — відказав майор, — бо ми один одному прислужились, сер. Такий достойник, як наш друг Домбі, сер, — тут майор стишив голос, але не так, щоб його не здужав почути згаданий джентльмен, — не може не справляти благодатного впливу на своїх друзів. Він, цей Домбі, стимулює, надихає людину, сер, у її духовній сутності.
Містер Турбот ухопився за фразу. У її духовній сутності. Саме так. Саме те, що й він збирався сказати.
— Але коли мій друг Домбі, сер, — додав майор, — говорить про майора Бегстока, то — дозволю собі внести ясність — він має на думці простака Джо, сер, Джоя Б., Джоша. Бегсток — Джозеф — це не хто інший, як старий, крутий і затятий Дж., сер. Ваш слуга.
Кожен зуб містера Турбота сяяв аж надто дружними почуттями до майора і захопленням його затятістю, крутістю й простакуватістю.
— А тепер, сер, вам з Домбі треба обговорити чортзна-скільки справ, — сказав майор.
— Аж ніяк, майоре, — заперечив містер Домбі.
— Домбі,— упевнено мовив майор, — мені краще знати. Людину такої величини — колоса комерції — не гойдаться одривати від діла. Кожна ваша хвилина дорого коштує. Побачимося за обідом, а до того часу старий Джозеф зникає. Обід рівно о сьомій, містере Турбот.
З цими словами майор, сильно надутий на виду, пішов з кімнати, але за мить знову встромив голову в двері.
— Перепрошую, Домбі, що їм передати?
Містер Домбі трохи зніяковів і, кинувши оком на свого повного люб'язності управителя, просив передати вітання.
— Їй-бо, вам слід придумати щось тепліше, бо інакше старого Джо стрінуть не вельми привітно.
— Тоді передайте моє шанування, майоре.
— Чорт побирай, сер! — вигукнув майор, кумедно трясучи плечима й роздутими щоками. — Треба щось погарячіш!
— То перекажіть, що хочете, майоре, — відповів містер Домбі.
— Наш друг — хитрющий, сер, збіса хитрющий, сер, — удався майор до Турбота. — Як і Бегсток. — Тут майор урвав свій гиготливий смішок, випростався на повен зріст, та, вдаряючи себе в груди, урочисто проголосив: — Домбі! Я заздрю вашим почуттям! Нехай благословить вас бог! — І вийшов.
— Цей джентльмен і справді, мабуть, стає вам у великій пригоді, — сказав Турбот, провівши майора зубами.
— Та немалій, — погодився містер Домбі.
— Ясно, що тут у нього друзі,— сказав Турбот. — І з його слів я бачу, що й ви тут буваєте в товаристві. А знаєте, — усміхнувся він жахливою усмішкою, — я дуже радий, що ви буваєте на людях!
На знак вдячності за цю турботливість, виявлену його помічником, містер Домбі покрутив ланцюжком од годинника й хитнув головою.
— Ви створені для товариства, — вів Турбот далі. — З усіх, кого я знаю, тільки вам із вашою вдачею і становищем дано найбільше підстав, щоб мати успіх у товаристві. Я, знаєте, часто дивувався, що ви ніби цураєтесь людей.
— У мене були підстави, Турботе. Я жив самотою, і був до них байдужий. Але з вас, при вашому вмінні спілкуватися з людьми, ще більше слід дивуватися.
— О, що там я! З такими, як я, це зовсім інша річ, — збіднившись, відповів Турбот. — Я до вас і рівнятися не можу.
Містер Домбі підніс руку до хустки на шиї, встромив туди підборіддя, кахикнув і кілька секунд мовчки дивився на свого вірного слугу і товариша.
— Я матиму приємність, Турботе, — нарешті сказав містер Домбі так, ніби проковтнув щось, трішечки завелике для його горла, — представити вас моїм… тобто майоровим друзям. Надзвичайно симпатичні люди.
— Серед них, припускаю, і дами? — висловив гадку промітний управитель.
— Всі вони… власне, обоє вони — дами, — відповів містер Домбі.
— Тільки двоє? — усміхнувся Турбот.
— Так, тільки двоє. Я буваю тільки в їхньому домі й інших знайомств не завів.
— Сестри, мабуть?
— Мати з дочкою.
Коли містер Домбі опустив погляд і знову почав поправляти хустку, усміхнене обличчя Турбота-управителя миттю і без будь-якої проміжної стадії натяглося й спохмурніло, погляд впився в лице містера Домбі, а посмішка обернулася хижим оскалом. Коли ж містер Домбі підвів очі, воно так само миттю змінилося, набравши попереднього виразу і демонструючи всі наявні зуби та ясна.
— Ви дуже люб'язні,— сказав Турбот. — Я буду щасливий познайомитися з ними. До речі, про дочок. Я бачив міс Домбі.
Містер Домбі раптом почервонів.
— Я насмілився заїхати до неї, — пояснив Турбот, — щоб спитати, чи не буде від неї якого доручення. Не скажу, щоб мені пощастило, бо маю вам передати тільки її… тільки її щиру любов.
Вовче, — так, це було воістину вовче обличчя в ту мить, і так само, по-вовчому, блиснув язик між ощирених зубів, коли очі його перестрілися з поглядом містера Домбі!
— Є щось нового? — спитав містер Домбі по короткій мовчанці, під час якої Турбот витяг з своєї теки кілька записок й інших паперів.
— Дрібниці, — відповів Турбот. — Загалом справи не такі блискучі, як були звичайно, але це не має суттєвого значення. Ллойд, між іншим, вважає, що "Син і Спадкоємець" загинув. Що ж, він був застрахований од кіля до вершечків щогол.
— Турботе, — почав містер Домбі, підсідаючи до нього, — я не скажу, щоб цей молодий чоловік — Гей — справляв на мене гарне враження…
— На мене теж, — докинув управитель.
— …Але я волів би, — не звернувши на нього уваги, вів містер Домбі, — щоб він не був на тому кораблі. Я волів би, щоб ми його не посилали.
— Шкода, що ви не сказали цього раніше, — чи не так? — холодно зауважив Турбот. — Ну, та я думаю, що все це на краще. Чи не казав я вам про маленьку приятельську розмову між мною й міс Домбі?
— Ні, — сухо одказав містер Домбі.
— Я не маю сумніву, — по красномовній паузі продовжив містер Турбот, — що, де б той Гей не був, все ж краще, коли він там, а не тут, у Лондоні.