Далі — побачимо.
— Хай вас Бог благословить, мій щедрий благодійнику! — сказав Жондрет. Потім швидко підійшов до дружини й кинув: — Відішли фіакр!
Вона зникла, а чоловік знову заходився уклінно дякувати панові Білому і запропонував йому стілець. За мить жінка повернулась і прошепотіла Жондретові на вухо:
— Зроблено.
Сніг ішов від самого ранку й покрив землю таким товстим шаром, що було зовсім не чутно, як від’їхав фіакр.
А тим часом пан Білий сів.
Жондрет опустився на другий стілець, навпроти гостя.
Щоб краще зрозуміти подальші події, нехай тепер читач уявить собі морозну місячну ніч, засніжені пустирища навколо лікарні Сальпетрієр, поодинокі червоні ліхтарі на похмурих бульварах між довгими рядами темних в’язів, глухе безлюддя навкруг, халабуду Горбо, занурену в тишу, темряву й жах, а в тій халабуді просторе горище Жондретів, освітлене свічкою, а в тому барлозі двох чоловіків за столом: цілком спокійного пана Білого та усміхненого й страшного Жондрета; нехай уявить собі стару вовчицю Жондрет у кутку горища, а за стіною невидимого Маріуса, що прикипів оком до шпарки і стискав у руці пістолет.
Втім, Маріус зовсім не відчував страху — тільки огиду. "Я зупиню цього покидька, як тільки схочу", — думав він.
Адже поліція була десь поруч, у засідці, і вони тільки й чекали його сигналу, щоб заарештувати злочинців. Крім того, Маріус мав надію, що в сутичці між Жонретом і паном Білим бодай трохи проясниться те, що йому так хотілося знати.
19. Стережіться темних закутнів
Тільки-но сівши, пан Білий глянув на порожні ліжка.
— Як почуває себе поранена дитина? — запитав він.
— Погано, — відповів Жондрет із сумною і вдячною усмішкою. — Дуже погано, ласкавий добродію. Старша сестра повела її до лікарні на перев’язку. Ви ще їх побачите, вони незабаром повернуться.
— А пані Фабанту наче покращало? — провадив гість, скинувши поглядом на химерне вбрання тітки Жондрет, яка застигла біля дверей у погрозливій позі, ніби вже охороняла вихід.
— Вона смертельно хвора, — сказав Жондрет. — Але що вдієш, добродію? Вона в мене мужня жінка! Це не баба, а справжній бик.
Зворушена таким компліментом, тітка Жондрет вигукнула з манірністю страховиська, якому полестили:
— Ти надто добрий до мене, пане Жондрет!
— Жондрет? — перепитав гість. — А я думав, ваше прізвище Фабанту.
— Жондрет — це в мене сценічне прізвисько, — не розгубився хазяїн барлогу.
І промовисто знизавши плечима, так, щоб бачила жінка й не бачив гість, він провадив голосом, у якому бриніли нотки розчулення й ніжності:
— О, ми завжди жили з моєю любою жіночкою, як одна душа. Бо що б у нас лишилось, якби не це! Ми такі щасливі, ласкавий пане! Є руки, але нема роботи! Я не якобінець і не заколотник, добродію, але на місці уряду такого не допустив би! Наприклад, я хотів, щоб мої дочки навчилися картонажного ремесла. Авжеж, звичайного ремесла, щоб заробляти собі на хліб. Уявляєте, яке це падіння для того, хто знав кращі часи! Часи, від яких мені лишилася тільки картина — о, я дорожу нею, звичайно, але доведеться-таки продати її, бо жити треба! Авжеж, треба якось жити, ласкавий пане!
Тимчасом як Жондрет говорив, Маріус підвів погляд і побачив у глибині кімнати якогось чоловіка. Той увійшов так тихо, що навіть двері не рипнули. Він був у старій подертій фуфайці, у широких плисових штанях, у грубих шкарпетках, без сорочки, з голою шиєю, з голими татуйованими руками, з вимазаним сажею обличчям. Він мовчки сів на ближчому ліжку, а що перед ним стовбичила тітка Жондрет, то його майже не було видно.
Майже в ту саму мить, що й Маріус, поглянув у той бік і пан Білий. У його очах промайнув мимовільний подив.
— А, ви дивитесь на свій редингот? — вигукнув Жондрет, задоволено застібаючи на собі ґудзики. — Він якраз, якраз на мене!
— Що то за чоловік? — спитав пан Білий.
— Отой-он? — перепитав Жондрет. — Це сусід. Не зважайте.
Сусід мав дуже дивний вигляд. Але в передмісті Сан-Марсо багато хімічних заводів, і зустріти робітника з почорнілим обличчям тут не дивина. Увесь вигляд пана Білого свідчив про відсутність страху й цілковиту довіру.
— Пробачте, ви щось почали казати мені, пане Фабанту?
— Я сказав, ласкавий благодійнику, — відповів Жондрет, спершись ліктями на стіл і дивлячись на гостя поглядом удава, — я сказав, що в мене є картина на продаж.
Тихо скрипнули двері. Другий чоловік увійшов і сів на ліжку, за Жондретом. Як і в першого, руки в нього були голі, а обличчя вимазане чорнилом або сажею.
Хоч як нечутно намагався той увійти до кімнати, та Білий усе ж таки помітив його.
— Не звертайте уваги, — сказав Жондрет. — Це пожильці нашого дому. Отож я казав, що маю картину, неоціненний шедевр. Гляньте, ласкавий пане.
Він підвівся, підійшов до стіни і повернув зворотним боком раму, про яку ми вже згадували. Свічка трохи освітлювала полотно, і хоч Жондрет стояв між ним та картиною, Маріус усе-таки розібрав, що то якась нездарна ляпанина у стилі ярмаркових мазіїв.
— Що це? — запитав пан Білий.
— Витвір великого майстра, картина неоціненної вартості, мій благодійнику! — вигукнув Жондрет. — Вона не менш дорога мені, ніж мої дочки, з нею пов’язано стільки спогадів! Але я сказав вам, — і від своїх слів не відмовлюся, — що змушений продати її.
Чи випадково, чи тому, що почав тривожитись, але пан Білий, роздивляючись картину, знову глянув у глиб кімнати. Там уже було четверо чоловіків — троє сиділи на ліжку, а один стояв, прихилившись до одвірка, — усі з голими руками й чорними обличчями. Один із тих, що сиділи на ліжку, сперся на стіну і, здавалося, спав. Він був старий, і його сиве волосся над чорною пикою справляло жахливе враження. Два інші — один бородатий, другий кудлатий — здавалися молодими. Усі четверо були роззуті — хто в шкарпетках, а хто зовсім босий.
Жондрет помітив, що погляд гостя спинився на тих людях.
— Це друзі. Сусіди, — запевнив він. — Вони чорні, бо працюють сажотрусами. Не зважайте на них, мій благодійнику. Купіть у мене картину. Зжальтеся над моєю вбогістю. Я продам її вам недорого. В яку суму ви її оціните?
— Але ж це вивіска шинку, — сказав пан Білий, пильно глянувши на Жондрета. — Ціна їй три франки.
Жондрет лагідно відповів:
— Ваш гаман при вас? Я задовольнився б тисячею екю.
Пан Білий підхопився на ноги й окинув кімнату швидким поглядом. Ліворуч, між ним і вікном, був Жондрет, а праворуч, між ним і дверима, тітка Жондрет та четверо незнайомців. Хазяїн барлогу заговорив майже плаксивим голосом:
— Якщо ви не купите в мене картину, шановний благодійнику, мені лишиться одне: втопитися. Тільки подумати, що я хотів навчити своїх дочок картонажного ремесла, тобто клеїти коробки для новорічних подарунків! І що ж! Для цього треба стіл із бортиком, щоб нічого не падало на підлогу, треба піч, зроблену за спеціальним замовленням, посудину з трьома відділеннями для різних сортів клею, різак і форму для картону, молоток, пензлі і ще чорт знає що! І все для того, щоб заробляти чотири су в день! Чотири су за чотирнадцять годин каторжної праці!
Поки Жондрет говорив, пан Білий не відводив від нього погляду, мовби запитуючи себе: "Чи цей чоловік схибнувся?" А той аж тричі жалібно повторив: "Мені лишається одне: втопитися!"
Та раптом очі його спалахнули огидним торжеством, цей низенький чоловічок випростався і став страшний. Він ступив крок до пана Білого й вигукнув громовим голосом:
— Усе це дурниці — річ не в тім! Ви впізнаєте мене?
20. Пастка
Двері з коридора розчинилися навстіж, і в них з’явилися троє чоловіків у синіх блузах та в чорних паперових масках. Перший, худий, тримав у руках довгий, окутий залізом кийок, другий, здоровенний громило, держав обухом униз сокиру, якою забивають на різниці биків, третій — кремезний і широкоплечий — стискав у руці величезний ключ; таким ключем замикають двері у в’язниці.
Жондрет, мабуть, тільки й чекав цих гостей. Між ним і чоловіком із києм відбулася коротка розмова.
— Усе готово? — спитав Жондрет.
— Усе.
— Де Чепурунчик?
— Юний артист спинився погомоніти з твоєю дочкою.
— Фіакр стоїть унизу?
— Стоїть.
— Він чекає там, де я сказав?
— Так.
— Добре, — мовив Жондрет.
Пан Білий, збліднувши, розглядався навколо, з виразом людини, яка розуміє, куди вона потрапила. Проте в його погляді не відчувалося страху. Несподівано цей лагідний старий чоловік перетворився на силача, і його могутній кулак погрозливо ліг на спинку стільця.
Один із чоловіків, яких Жондрет назвав "сажотрусами", взяв із купи залізяччя ножиці для різання металу, другий — ломика, третій — молоток, і всі троє стали біля дверей, не зронивши й слова. Старий лишився сидіти на ліжку, він тільки розплющив очі. Тітка Жондрет опустилася поруч нього.
Маріус подумав, що через мить пора буде втрутитись, і підняв праву руку з пістолетом, готовий вистрелити в бік коридору.
Жондрет, переговоривши з новоприбулим, обернувся до пана Білого й повторив своє запитання, супроводжуючи його тихим і жахливим смішком, яким він умів сміятися.
— То ви мене не впізнали?
Пан Білий подивився йому просто у вічі й відповів:
— Ні.
Тоді Жондрет підступив упритул до столу, наблизив свої вугласті щелепи до незворушного обличчя пана Білого, наче звір, який збирається вкусити, й вигукнув:
— Мене звати не Фабанту і не Жондрет. Я — Тенардьє! Я корчмар із Монфермея! Тепер ви мене впізнали?
Ледь помітний рум’янець проступив на обличчі пана Білого.
— Ні, не впізнав, — рівним голосом відповів він.
Але Маріус не почув цієї відповіді. Він затремтів усім тілом, коли Жондрет заявив: "Я — Тенардьє!" — і знеможено прихилився до стіни. Уже піднята рука опустилась, і пістолет мало не випав з ослаблих пальців. Відкривши, хто він насправді такий, Жондрет анітрохи не зворушив пана Білого, але просто приголомшив Маріуса. Якщо пан Білий, здавалося, не знав цього прізвища, то Маріус знав його аж надто добре. Те прізвище закарбувалось у його пам’яті і в його серці разом зі священними для нього словами з батькового заповіту. Як? Невже перед ним той самий Тенардьє, якого він так довго й марно шукав? То виходить, що рятівник його батька — бандит і страховище? Яка жорстока насмішка долі! З глибини своєї могили батько наказував синові зробити для Тенардьє все можливе, протягом чотирьох років Маріус тільки й жив думкою сплатити цей борг свого батька, і в ту саму мить, коли він наготувався допомогти правосуддю схопити злочинця на гарячому, доля викрикнула йому: "Це Тенардьє!" Зараз він нарешті віддячить цьому чоловікові за те, що той урятував його батька під градом картечі на полі битви під Ватерлоо, — і віддячить йому ешафотом! Батько наказував йому: "Врятуй Тенардьє!" — а він видасть того ж таки Тенардьє катові!
З другого боку, невже він повинен зрадити жертву і пощадити вбивцю? Маріус тремтів, голова йому йшла обертом.