Машина, завищавши гальмами, спинилась.
— Setzen Sie sich! Schneller! 1 — сказав офіцер, прочинивши дверцята й усміхнувшись Любці самим тільки ротом. Він грюкнув дверцятами і, закинувши руку, відчинив дверцята заднього сидіння.
Любка, нагнувши голову, тримаючи перед собою чемоданчик і пальто, впурхнула в машину, і дверцята за нею зачинились.
Машина рвонула, заспівала на вітрі.
Поряд з Любкою сидів сухорлявий полковник з несвіжою шкірою гладенько виголеного обличчя, з одвислими губами, у високімг вицвілім од сонця кашкеті. Німецький полковник і Любка з двома прямо протилежними формами зухвалості,— полковник тому, що він мав владу, Любка тому, що вона все-таки дуже здрейфила,— дивились одне одному в очі. Молодий офіцер попереду, обернувшись, теж блимав на Любку.
— Wohin befehlen Sie zu fahren?2 — спитав цей гладенько виголений полковник з усмішкою бушмена.
— Ні-і чорта не розумію! — співуче відповіла Любка.— Кажіть по-російському або вже краще мовчіть.
— Куда, куда...— по-російському сказав полковник, невиразно махпувши рукою вдалину.
— Закудкудакав, слава тобі господи! — сказала Любка.— Ворошиловград, чи то Луганськ... Ферштеге? Отож-бо!
Тільки-но вона заговорила, переляк її минувся, і вона зразу набрала тої природності й легкості поведінки, котра будь-яку людину, а в тім числі й німецького полковника, змушувала сприймати все, хоч би що Любка говорила й робила, як таке, що само собою зрозуміле.
— Скажіть, котра година?.. Годинник, годинник... от балда! — сказала Любка й пальчиком постукала себе вище кисті.
Полковник одставив довгу руку, щоб відтягти рукав, механічно зігнув її в лікті й підніс Любці до обличчя квадратний годинник на кістлявій, порослій рідким попелястим волоссям руці.
Зрештою не обов'язково знати мови, при бажанні завжди можна зрозуміти одне одного.
Хто вона така? Вона — артистка. Ні, вона не грае в театрі, вона танцює й співає. Звичайно, в неї у Ворошиловграді чимало квартир, де вона може зупинитись, її знають багато
1 Сідайте! Швидше! (Нім.)
2 Куди накажете довезти? (Нім.)
пристойних людей: адже вона дочка відомого промисловця, власника шахт у Горлівці. На жаль, Радянська влада його позбавила всього, і нещасний помер у Сибіру, залишивши дружину й чотирьох дітей,— всі дівчата і всі дуже гарні. Так, вона молодша. Ні, його гостинністю вона не може скористатись, адже це може кинути на неї тінь, а вона зовсім не така. Свою адресу? її вона, безумовно, дасть, але вона ще не певна, де саме зупиниться. Якщо полковник дозволить, вона договориться з його лейтенантом, як вони зможуть знайти одне одного.
— Здається, ви маєте більші шанси, ніж я, Рудольфе!
— Коли це так, я старатимусь для вас, Herr Oberst!
Чи далеко до фронту? Справи на фронті пішли так, що гарнепька дівчина може й не цікавитись ними. Принаймні може спати цілком спокійно. Цими днями ми візьмемо Ста-лінград. Ми вже прорвалися на Кавказ,— це її вдовольнить?.. Хто їй сказав, що на Верхнім Дону фронт не так уже й далеко?.. О, ці німецькі офіцери! Виявляється, він не один поміж ними такий балакучий... Кажуть, що всі гарненькі російські дівчата — шпигунки, чи правда це?.. Добре: це сталося тому, що на тій ділянці фронту — угорці. Звичайно, вони кращі за цих смердючих румунів та макаронників, але на них на всіх не можна покладатись... Фронт страшенно розтягнений, силу-силенну людей з'їдає Сталінград. Спробуйте постачити на все це! Я покажу вам це по лініях руки,— дайте вашу маленьку долоньку... Оця велика лінія — це на Сталінград, а ця переривчаста, ця — на Моздок,— у вас дуже мінливий характер!.. Тепер побільшіть це в мільйон разів, і ви зрозумієте, що інтендант німецької армії повинен мати залізні нерви. Ні, хай вона не думає, що він має клопіт тільки з солдатськими штаньми, в нього знайшлось би дещо й для гарненької дівчини, чудові дрібнички, от сюди на ноги, і сюди,— вона розуміє, про що він каже? Може, не відмовиться вона від шоколаду? Не завадило б і вина ковтнути, чортзпа-яка курява!.. Це цілком натурально, коли дівчина не п'є, але — французьке! Рудольфе, спиніть машину...
Вони спинились, метрів двісті не доїхавши до великої станиці, що витяглась обабіч шосе, і вилізли з машини. Тут був закурений виїзд на степову дорогу по краю балки, порослої вербами внизу та густою травою, вже висохлою на схилі, схованім от вітру. Лейтенант звелів шоферові з'їхати на степову дорогу до балки. Вітер шарпонув Любчине плаття і вона, притримуючи його руками, побігла слідом за машиною, попереду офіцерів, грузнучи туфлями в розтовченій сухій землі, що зразу набилася в туфлі.
Лейтенант, обличчя якого Любка майже не бачила, а весь час бачила тільки його вицвілу спину, і шофер-солдат винесли з машини м'який шкіряний чемодан та біло-жовтий дрібного плетива важкий кошик.
Вони розташувалися з підвітряного боку на схилі балки, на висохлій густій траві. Любка не стала пити вина, хоч як її вмовляли. Але тут, на скатертині, лежало стільки смачних речей, що було б нерозумно від них одмовлятись, тим паче, що вона — артистка й дочка промисловця, і вона їла, скільки влізе.
їй муляла земля в черевичках, і вона розв'язала сумнів, вчинила б так дочка промисловця чи ні, тим, що скинула кремові черевички, витрусила землю, обітерла долоньками свої маленькі ступні в фільдеперсових панчохах і вже лишилась так, у панчохах, щоб ноги трошки подихали, поки вона сидить. Мабуть, це було цілком правильно,— принаймні німецькі офіцери сприйняли це, як належне.
їй все-таки дуже хотілось дізнатися, чи багато дивізій перебуває на тій ділянці фронту, яка була найближча до Краснодона й пролягала по північній частині Ростовської області,— Любка знала вже од німецьких офіцерів, котрі в хаті в них жили, що частина Ростовської області, як і доти, перебуває в наших руках. І, на превелике невдоволення полковника, який був настроєний більш лірично, ніж діловито, вона весь час висловлювала побоювання, що фронт у цьому місці можуть прорвати і вона знов потрапить у більшовицьке рабство.
Нарешті полковника образило таке недовір'я до німецької зброї, і він,— verdammt noch mal! 1 — вдовольнив її цікавість.
Поки вони тут снідали, від станиці стало чути на шосе щораз гучніше тупотіння багатьох ніг. На нього попервах уваги не звертали, та, виникаючи далеко, воно все наростало, притлумлюючи все довкола, немовби йшла довга, нескінченна колона людей. І навіть звідси, зі схилу балки, стало видно густу куряву, що її вітер ніс убік і вгору від шосе. Долинали окремі голоси й вигуки, чоловічі — грубі, і жіночі — жалібні, немов голосили по мертвому.
Німецький полковник, і лейтенант, і Любка повставали, висунувшися з балки. Від станиці по шосе, витягаючись та витягаючись, сунула довга колона радянських військовополонених, конвойована румунськими солдатами й офіцерами. Вздовж колони, іноді прориваючись до неї між румунськими солдатами, бігли старі й молоді козачки, вони лементували й голосили, кидаючи — то в ті, то в інші простягнені до них
1 Прокляття! (Нім.)
із колони чорні сухі руки — шматки хліба, помідори, яйця, часом цілий буханець чи навіть вузлик.
Військовополонені йшли напівроздягнені, в пошматованих, почорнілих і запорошених рештках військових штанів та гімнастерок, здебільшого босі або в страшній подобі взуття, в розбитих постолах. Вони йшли, оброслі бородами, такі худі, що здавалось, одежа в них накинута просто на кістяки. І страшно було бачити на цих обличчях ясні усмішки, звернені до жінок, які бігли з криком вздовж колони і яких солдати відганяли вдарами кулаків і прикладів.
Минула одна мить, як Любка висунулася з балки, але вже в наступну мить, не тямлячи, коли та як, вона схопила із скатертини білі булки і ще якусь їжу, вона вже бігла, як була — в фільдеперсових панчохах, по цьому схилу з розмішаною сухою землею, вибігла на шосе й вдерлася в колону. Вона тицяла булки, шматки в одні, в другі, в треті чорні руки, що простяглись до неї. Румун-фельдфебель намагався її схопити, а вона викручувалась; на неї спадали вдари його кулаків, а вона, нагнувши голову і відгороджуючись то одним, то другим ліктем, кричала:
— Бий, бий, суча лапа! Та тільки не по голові!
Дужі руки витягли її з колони. Вона опинилась на обочині шосе й побачила, як німецький лейтенант бив навідліг по обличчю румунського фельдфебеля, а перед розлюченим полковником, схожим на худорлявого ошкіреного пса, стояв навитяжку офіцер румунської окупаційної армії в салатній формі й щось безладно лопотів мовою древніх римлян.
Але остаточно вона отямилась, коли кремові черевички знову були в неї на ногах і машина з німецькими офіцерами мчала її до Ворошиловграда. Найдивніше було те, що й цей вчинок Любки німці сприйняли як щось само собою зрозуміле.
Вони без перешкод поминули німецький контрольний пункт і в'їхали в місто.
Лейтенант, обернувшись, спитав Любку, куди її довезти. Любка, що вже цілком опанувала себе, махнула рукою просто по вулиці. Біля будинку, що видався їй підхожим для дочки шахтовласника, вона попросила спинити машину.
В супроводі лейтенанта, що ніс чемодан, Любка з перекинутим через руку пальтом увійшла в під'їзд незнайомого їй будинку. Тут вона завагалась на мить: чи постаратися їй уже тут відкараскатись од лейтенанта, чи постукати при ньому в перші-ліпші двері? Любка нерішуче глянула на лейтенанта, і він, хибно зрозумівши її погляд, вільною рукою притяг її до себе. Ту ж мить вона без особливого навіть гніву досить сильно ляснула його по рожевій щоці й побігла вгору по сходах. Лейтенант, сприйнявши й це як належне, з тою самою усмішкою, яка в старовинних романах називається кривою, покірно поніс за Любкою її чемодан.
Зійшовши на другий поверх, вона постукала в перші ж двері кулачком так рішуче, немовби вона після довгої відсутності повернулась додому. Двері відчинила висока худорлява дама з ображеним і гордовитим виразом обличчя, яке зберігало ще сліди колишньої якщо не краси, то ретельного дбання про красу,— ні, Любці таки щастило!
— Данке шен, герр лейтенант! 1 — сказала Любка, дуже сміливо і з жахливою вимовою виклавши весь свій запас німецьких слів, і простягла руку по чемодан.
Дама, що відчинила двері, дивилась на німецького лейтенанта й на цю німкеню в яскраво-барвистім платті з виразом жаху, не мігши його приховати.
— Moment!!2 — Лейтенант поставив чемодан, моторним рухом витяг з планшета, який висів у нього через плече, блокнот, вписав щось товстим, нефарбованим олівцем, і простяг Любці аркушик.
Це була адреса.