Одначе про це — ша, краще нічого не говори. Слизька тема…
— А чи це, — упівголоса запитав Рейневан Римбабу, котрий стояв поруч, — той самий знаменитий Гуон фон Сагар?
Пашко кивнув і відкрив рот, на жаль, Ноткер Вейрах почув.
— Надто вже ви цікавий, пане Хагенау, — просичав він, підходячи. — А це не пасує. Не пасує жодному з вашої дивацької трійки. Бо якраз через вас усі ці клопоти. А допомоги від вас стільки, як із цапа молока.
— Це, — випростався Рейневан, — дуже скоро може змінитися.
— Що?
— Ви хочете знати, якою дорогою поїхали ті, хто пограбував збирача податків? Я вам покажу.
Якщо здивування раубрітерів було великим, то для гримас Шарлея і Самсона важко було знайти адекватне визначення, навіть слово "остовпіли" здавалося заслабким. Іскорка зацікавлення блиснула навіть в очах Гуона фон Сагара. Альбінос, який на всіх — крім Самсона — дивився так, ніби вони були прозорі, тепер почав уважніше зондувати Рейневана очима.
— Дорогу сюди, на вирубку, — процідив крізь зуби Буко фон Кроссіг, — ти показав нам під загрозою зашморгу, Хагенау. А тепер допоможеш з власної волі? З чого б це така зміна?
— Я собі знаю.
"Тибальд Раабе. Негарна донька Штітенкрона. З перерізаними горлянками. На дні, у мулі. Чорні від раків, що їх обсіли. Від п'явок. Звивистих вугрів. І ще бозна від чого."
— Я собі знаю, — повторив він.
* * *
Довго шукати йому не довелося. Оситняк, juncus, ріс по краях вологого лугу цілими купами. До нього він додав обвішане сухими стручками стебло свиріпи. Тричі перев'язав стеблом осоки із султаном колосся.
Одна, дві, три
Segge, Binse, Hederich
Binde zu samene…
— Дуже добре, — озвався з усмішкою сивоволосий маг. — Браво, юначе. Але трохи шкода часу, а мені хотілося б чимшвидше повернутися додому. Тож я дозволю собі, без образи, дрібку підсобити. Дрібку. На грошик. Тільки щоб, як мовить поет, силою силу посилити.
Він змахнув ціпком, описав ним швидке коло.
— Yassar! — промовив гортанно. — Qadir al-rah!
Від сили заклинання задрижало повітря, а одна з доріг, які вели від Сціборової Вирубки, проясніла, стала симпатичнішою, мовби запрошувала до себе. Це сталося набагато швидше, ніж при використанні самого лише нав'язу, майже миттєво, а сяйво, яке випромінювала дорога, було набагато сильнішим.
— Туди, — вказав Рейневан раубрітерам, які вирячилися на нього з відкритими ротами. — Це ця дорога.
— Шлях на Кам'янець, — першим отямився Ноткер Вейрах. — Наша взяла. Та й ваша теж, пане фон Сагар. Це ж бо той самий напрямок, що й до дому, куди вам так спішно. По конях, comitiva!
* * *
— Є, — доповів висланий на розвідку Губертик, стримуючи танцюючого коня. — Є, пане Буко. Їдуть цугом, повільно, гостинцем у бік Барда. Чоловік зо двадцятеро, серед них — важко озброєні.
— Двадцятеро, — повторив у деякій задумі Вольдан з Осин. — Гм-м-м…
— А ти чого чекав? — глянув на нього Вейрах. — Хто, по-твоєму, вирізав і потопив збирача зі свитою, не рахуючи францисканців і прочан? Хлопчик-мізинчик?
— Гроші? — по-діловому запитав Буко.
— Є колебка[404], — Губертик почухав за вухом. — Скарбничок…[405]
— Саме те, що треба. Там везуть грошву. Ну, то гайда на них.
— А чи це справді, — озвався Шарлей, — ті, кого нам треба?
— Ви, пане Шарлею, — Буко зміряв його поглядом, — як щось ляпнете… Ви б краще сказали, чи ми можемо на вас розраховувати. На вас і на ваших компаньйонів. Допоможете?
— А чи з тої рекуперації, — Шарлей глянув на верхівки сосон, — ми щось матимемо? Як щодо рівної пайки, пане фон Кроссіг?
— Одна на вас трьох.
— Годиться, — демерит не торгувався, але під поглядами Рейневана і Самсона швидко додав:
— Але без зброї.
Буко махнув рукою, після чого відстібнув від сідла сокиру, величезне широке лезо на злегка вигнутому сокирищі. Рейневан побачив, як Ноткер Вейрах перевіряє, чи ланцюговий моргенштерн добре обертається на рукояті.
— Послухайте, comitiva, — сказав Буко. — Хоч це, напевно, переважно шмаркачі, але їх аж двадцять. Тому треба все робити з головою. Тож зробімо так: за гону звідси, я знаю, дорога проходить через місток над потоком…
* * *
Буко не помилявся. Дорога справді вела через місток, під яким, у вузькому, але глибокому яру тік схований серед густої вільхи потічок, голосно шумуючи на шипотах[406]. Посвистували вивільги, заповзято довбав дерево дятел.
— Не можу в це повірити, — сказав Рейневан, захований за кущами ялівцю. — Не можу повірити. Я став розбійником. Сиджу в засідці…
— Тихо будь, — пробурмотів Шарлей. — Їдуть.
Буко фон Кроссіг сплюнув у долоню, взяв сокиру, опустив забороло армета.
— Бережись! — прогудів він, ніби з глибини глечика. — Губертик! Ти готовий?
— Готовий, пане.
— Усі знають, що їм робити? Хагенау?
— Знаю, знаю.
На протилежному боці яру серед світлого березняку, що просвічував з-за яворів, замигтіли барви, заблищали обладунки. Долинув спів. "Співають Dum inventus floruit[407], — упізнав Рейневан. — Пісню на слова Петра Блуаського. Ми теж її співали в Празі…"
— Весело їм, собакам, — пробурмотів Тассіло де Тресков.
— Мені також весело, як я когось пограбую, — пробурмотів у відповідь Буко. — Губертику! Готуйся! Рихтуй арбалет!
Пісня затихла — обірвалася зненацька. Біля містка з'явився пахолок у каптурі, тримаючи сулицю поперек сідла. За ним виїхали ще троє, ці були в кольчугах і залізних опахах[408], на головах мали хундсгугелі[409], а за спинами — арбалети. Усі повільно в'їхали на місток. За ними з'явилися два лицарі в латах cap á pied[410], навіть зі списами, застромленими в тримачі біля стремен. Один із них мав на щиті червоний щабель у срібному полі.
— Кауффунг, — знову пробурмотів Тассіло. — Якого чорта?
По містку зацокали підковані копита, на нього в'їхали наступні три лицарі. За ними, запряжена парою присадкуватих коней, в'їхала оббита бордовим сукном крита колебка. Скарбничок, супроводжуваний черговими арбалетниками в хундсгугелях і капалінах[411].
— Чекати, — бурмотів Буко. — Ще… Нехай-но тільки колебка з'їде з містка… Ще… Давай!
Дзенькнула тятива, просичала стріла. Кінь під одним із пікінерів став дибки, з диким іржанням звалився, одночасно поваливши одного зі стрільців.
— Уперед! — гаркнув Буко, зірвавши коня з місця. — На них! Бий!
Рейневан вгамселив коня п'ятами, видерся з ялівцю. За ним кинувся Шарлей.
Перед мостом уже кипів бій — це на ар'єргард кортежу вдарили справа Римбаба і Віттрам, а зліва Вейрах і Вольдан з Осин. Лісом розносилися крики, хропіння та постогнування коней, дзенькіт, брязкіт, гупання заліза об залізо.
Буко фон Кроссіг ударом сокири повалив разом з конем пахолка із сулицею, ударом навідліг розрубав голову арбалетнику, котрий намагався натягнути арбалет. Рейневана, який проскакав біля нього, забризкало кров'ю і мозком. Буко вивернувся у сідлі, піднявся у стременах, могутньо рубонув, сокира розбила наплічник і майже відрубала плече лицареві зі щаблем Кауффунгів на щиті. Поруч промчав на повному скаку Тассіло де Тресков, широким ударом меча скинувши з коня зброєносця в бригантині. Дорогу йому заступив панцирний у блакитно-білому лентнері, вони стялися, дзенькнула сталь.
Рейневан доскочив до колебки. Візник недовірливо дивився на стрілу, що стирчала в нього з пахвини, застромлена по саме оперення. Шарлей нагодився з іншого боку, сильним штурханом збив бідаку з козел.
— Заскакуй! — крикнув Шарлей. — І жени коней!
— Бережися!
Шарлей пірнув під кінську шию, і якби він спізнився хоч на секунду, його прохромив би спис, із яким нападав з містка лицар у повному обладунку з чорно-золотою шахівницею на щиті. Лицар пішов тараном на коня Шарлея, кинув спис і схопився за булаву, яка висіла на темляку, але лупнути нею демерита по тімені не встиг. Ноткер Вейрах, який власне, нагодився, пустивши коня галопом, вперіщив його по саладі моргенштерном, аж загуділо. Лицар похитнувся в сідлі, Вейрах замахнувся і вперіщив його вдруге, по середині наплічника, та ще й із такою силою, що гостряки залізної кулі прохромили бляху, застрягли. Вейрах пустив держак, вихопив меч.
— Жени! — гаркнув він Рейневану, який тим часом уже заліз на козли. — Пішов! Пішов!
З мосту долинув дикий вереск, жеребець у кольоровій попоні розвалив поруччя і разом із вершником полетів у яр. Рейневан крикнув на все горло, хльоснув запряжку віжками, коні рвонули вперед, скарбничок захитався, підскочив, а зсередини, з-під щільного покривала, на превелике здивування Рейневана, долинуло пронизливе вищання. Одначе дивуватися було ніколи. Коні рушили чвалом, і йому доводилося докладати чималих зусиль, щоби не звалитися з дошки, що підскакувала йому під сідницями. Навколо все ще кипів запеклий бій, лунали крики і брязкіт зброї.
Справа галопом вискочив важко озброєний лицар без шолома, нахилився, намагаючись схопити запряжку за шори. Тассіло де Тресков кинувся навперейми і рубанув мечем. Кров забризкала бік коня.
— Жени-и-и-и!
Зліва з'явився Самсон, озброєний тільки гілкою ліщини, — зброєю, як виявилося, цілком адекватною ситуації.
Шмагонуті по крупах низькорослики рвонули таким чвалом, що Рейневана просто-таки втиснуло в спинку козел. Скарбничок, усередині якого й далі щось пищало, підстрибував і хитався, як корабель на штормових хвилях. Рейневан, щиро кажучи, ніколи в житті не був на морі, а кораблі бачив виключно на малюночках, проте не сумнівався, що вони повинні хитатися саме так, а не інакше.
— Жени-и-и-и!
На дорозі з'явився Гуон фон Сагар на танцюючому вороному, костуром показав на просіку, сам кинувся туди галопом. Самсон помчав за ним, тягнучи за віжки Рейневанового коня. Рейневан натягнув повіддя, гукнув на коней.
Просіка була вибоїста. Скарбничок підскакував, хитався і пищав. Відгомін бою стихав за спиною.
* * *
— Навіть непогано нам вдалося, — оцінив Буко фон Кроссіг. — Зовсім непогано… Тільки двох зброєносців убито. Звичайна річ. Зовсім непогано. Поки що.
Ноткер фон Вейрах не відповів, тільки важко дихав і обмацував стегно. З-під ташки текла кров, тонесенькою цівочкою повзла вниз по набедренику. Поруч важко дихав Тассіло де Тресков, оглядаючи ліву руку. Аванбрасу не було, налокітник був наполовину відірваний, звисав на одному крилі, але рука виглядала цілою.
— А пан Хагенау, — продовжував Буко, на якому не видно було жодних серйозних ушкоджень, — Пан Хагенау прекрасно правив.