Гаррі Поттер і Смертельні реліквії

Джоан Роулінґ

Сторінка 71 з 108

— Ми покинули твою, Герміоно, чарівну паличку і мою тернову паличку у Мелфоїв. Якщо вони їх належно оглянуть, якщо примусять відтворити останні закляття, наслані паличками, то побачать, що твоя чарівна паличка зламала мою, побачать, як ти марно намагалася її полагодити, і зрозуміють, що відтоді я користувався терновою паличкою.

Той ледве помітний рум'янець, що з'явився було на її щоках після прибуття сюди, знову зник. Рон кинув на Гаррі докірливий погляд і сказав:

— Не треба зараз цим журитися...

Але містер Олівандер не дав йому договорити.

— Темний Лорд шукає тепер бузинову паличку не тільки для того, щоб знищити тебе, містере Поттер. Він прагне нею заволодіти, бо вірить, що стане тоді по-справжньому невразливим.

— І стане?

— Власник бузинової палички повинен завжди боятися нападу, — сказав Олівандер, — проте сама думка про Темного Лорда з жезлом Смерті... це колосально.

Гаррі раптом пригадалася їхня перша зустріч, коли він не збагнув, подобається йому Олівандер чи ні. Навіть зараз, після Волдемортових катувань і ув'язнення, думка, що Темний Лорд оволодіє цією чарівною паличкою, не тільки лякала майстра, а й захоплювала.

— То ви... ви, містере Олівандер, серйозно вважаєте, що така чарівна паличка існує? — запитала Герміона.

— О, так, — підтвердив Олівандер. — Причому цілком можливо простежити шлях цієї чарівної палички протягом усієї історії. Існують, звісно, певні прогалини, досить довгі періоди, коли вона зникала, її тимчасово губили чи ховали, але невдовзі вона завжди з'являлася. Вона має певні визначальні характеристики, і хто вивчав мистецтво виготовлення чарівних паличок, їх легко впізнає. Є старі записи, деякі трохи туманні, зроблені мною та іншими майстрами чарівних паличок для кращого розуміння й вивчення нашого ремесла. Вони доволі достовірні.

— То ви... ви не думаєте, що це просто казка чи міф? — з надією запитала Герміона.

— Ні, — заперечив Олівандер. — Я не знаю, чи неминуче треба скоїти вбивство, щоб оволодіти нею. Її історія кривава, але, можливо, це тому, що вона така бажана річ, що збурює чаклунські пристрасті. Неймовірно потужна, небезпечна, коли потрапляє в лихі руки, вона незмінно вабила своєю могутністю всіх нас, хто вивчав можливості чарівних паличок.

— Містере Олівандер, — запитав Гаррі, — це ви сказали Відомо-Кому, що бузинова паличка була в Ґреґоровича?

Олівандер зблід іще більше — якщо це було можливо. Він тепер нагадував примару.

— Але як ти це... звідки ти?.. — ковтнув він слину.

— Хай вас не турбує, звідки я це знаю, — сказав Гаррі й на мить заплющив очі, коли запалав його шрам, і він на кілька секунд побачив головну вуличку Гоґсміда, ще темну, бо школа лежала набагато північніше. — Ви сказали Відомо-Кому, що Ґреґорович мав цю чарівну паличку?

— Це були чутки, — прошепотів Олівандер. — Чутки, що ходили багато років тому, задовго до твого народження! Я думаю, Ґреґорович сам їх поширював. Ти ж розумієш, як сприяли його бізнесу розмови про те, що він досліджував і відтворював властивості бузинової палички!

— Так, я розумію, — погодився Гаррі. Він звівся на ноги. — Містере Олівандер, останнє запитання, і відпочивайте. Що вам відомо про Смертельні реліквії?

— Про... про що? — пробурмотів спантеличений майстер чарівних паличок.

— Про Смертельні реліквії.

— Боюся, що я й гадки не маю, про що ти говориш. Це також пов'язане з чарівними паличками?

Гаррі пильно вдивився в його запале обличчя й повірив, що Олівандер не прикидається. Він справді не чув про реліквії.

— Дякую вам, — сказав Гаррі. — Дуже вам дякую. Відпочивайте.

Олівандер був вражений.

— Він мене катував! — зойкнув він. — Закляттям "Круціатус"... ти й уявити собі не можеш...

— Я можу, — заперечив Гаррі. — Ще й як можу. Відпочивайте, будь ласка. Дякую за все, що ви нам розповіли.

Він повів Рона й Герміону сходами донизу. Проходячи повз двері кухні, побачив Білла, Флер, Луну й Діна — вони сиділи за столом і пили чай. Усі подивилися на Гаррі, та він лише кивнув їм головою і вийшов надвір, у сад. Рон і Герміона — за ним. Попереду виднівся червонястий горбок землі над могилою Добі, і Гаррі пішов до нього, а біль у голові ставав дедалі нестерпніший. Були потрібні величезні зусилля, щоб заблокувати видіння, але він знав, що недовго ще йому чинити опір. Дуже скоро він піддасться цим видінням, щоб перевірити, чи його припущення правильні. Потрібне ще одне невеличке зусилля, щоб усе пояснити Ронові й Герміоні.

— Ґреґорович володів бузиновою паличкою дуже давно, — сказав він. — Я бачив, як Відомо-Хто його шукав. А коли знайшов, то виявив, що в Ґреґоровича палички вже нема. Її в нього вкрав Ґріндельвальд. Як Ґріндельвальд довідався, що вона була у Ґреґоровича, я не знаю... але якщо сам Ґреґорович був такий дурний, що поширював ці чутки, то довідатись було неважко.

Волдеморт був біля воріт Гоґвортсу. Гаррі бачив, як він там стоїть, і ще бачив ліхтар, що погойдувався в досвітній темряві щораз ближче.

— І Ґріндельвальд скористався бузиновою паличкою, щоб стати всемогутнім. Та коли він уже був на вершині своєї могутності, Дамблдор зрозумів, що лише він зможе його зупинити, і він зіткнувся з Ґріндельвальдом у двобої, переміг його й заволодів бузиновою паличкою.

— Дамблдор заволодів бузиновою паличкою? — здивувався Рон. — А де ж тоді... де вона зараз?

— У Гоґвортсі, — відповів Гаррі, силкуючись залишатися з ними в садочку на вершині кручі.

— То гайда туди! — вигукнув Рон. — Гаррі, треба її забрати, поки він не забрав!

— Уже пізно, — заперечив Гаррі. Він нічого не міг з собою вдіяти, лише обхопив руками голову, наче це допомагало опиратися. — Він знає, де вона. Він уже там.

— Гаррі! — спалахнув Рон. — Ти давно все це знав? Чого ми гаяли час? Чого ти спочатку розмовляв з Ґрипхуком? Ми ж могли встигнути... ми ще могли б...

— Ні, — заперечив Гаррі, і став коліньми на траву. — Герміона мала рацію. Дамблдор не хотів, щоб вона мені дісталася. Він не хотів, щоб я нею заволодів. Він хотів, щоб я здобув горокракси.

— Всемогутня чарівна паличка, Гаррі! — простогнав Рон.

— Я не повинен був... я мусив здобути горокракси...

І все стало холодне й темне. Сонце ледь проглядало над обрієм, а він линув поруч зі Снейпом через шкільні угіддя до озера.

— Я скоро приєднаюся до тебе в замку, — сказав він високим холодним голосом. — Покинь мене самого.

Снейп уклонився й пішов по стежці назад. Його чорний плащ розвівався за спиною. Гаррі йшов поволі, чекаючи, коли Снейп зникне. Не треба, щоб Снейп, чи хто завгодно, бачив, куди він прямує. Однак усі вікна замку були ще темні, а він міг себе приховати... і за якусь секунду він уже вичаклував закляття "Розілюзнення", що заховало його навіть від власних очей.

І він пішов понад берегом озера, вдивляючись у контури його любого замку, його першого королівства, на яке він мав невід'ємне право...

А ось і вона, стоїть біля озера, віддзеркалюючись у темних водах. Біла мармурова гробниця, зайва тут і непотрібна, вона тільки псувала знайомий йому пейзаж. Він знову відчув наплив затамованої ейфорії, відчув п'янке відчуття доцільності руйнування. Підняв свою стару тисову чарівну паличку. Як доречно, що це буде останній її видатний чин.

Гробниця розкололася. Загорнута в саван постать була така ж довга й худа, як і за життя. Він знову підняв чарівну паличку.

Саван розгорнувся. Обличчя було напівпрозоре, бліде й запале, проте збереглося майже бездоганно. На гачкуватому носі залишилися окуляри: він відчув приємну зневагу до цього жалюгідного видовища. Дамблдорові руки були складені на грудях, стискаючи пальцями її, поховану разом зі своїм власником.

Невже старий дурень тішив себе надією, що мармур або смерть захистять чарівну паличку? Невже він думав, що Темний Лорд побоїться осквернити гробницю? Павукоподібна рука витягла чарівну паличку з Дамблдорових пальців, і в ту ж мить з її кінчика сипонула злива іскор, спалахнувши над тілом свого попереднього власника. Паличка була готова служити новому хазяїнові.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ —

Котедж "Мушля"

Котедж Білла й Флер стояв самотньо на кручі, навислій над морем, стіни його були побілені й оздоблені мушельками. Це було відлюдне й гарне місце. Щоразу, коли Гаррі заходив у цей крихітний котедж чи в його садочок, він чув, як море невпинно накочувалось і відступало, неначе дихала величезна спляча істота. Наступні кілька днів він вигадував різні причини, щоб утекти з людного котеджу, прагнучи небесного простору над вершиною кручі, безмежжя широкого моря та холодного солоного вітру в лице.

Незбагненність власного рішення не гнатися наввипередки з Волдемортом за чарівною паличкою й досі бентежило Гаррі. Він не пригадував жодного випадку, коли обирав бездіяльність. Його мучили сумніви, що їх мимоволі посилював Рон, коли вони опинялись удвох.

"А що, як Дамблдор хотів, щоб ми розгадали цей символ і встигли здобути чарівну паличку?" "А що, як розгадати значення символу — означає стати "гідним" здобуття реліквії?" "Гаррі, а якщо це справді бузинова паличка, то як ми тепер в біса знищимо Відомо-Кого?"

Гаррі не знав, що відповідати. Інколи він питав себе, чи не було відвертим божевіллям те, що він навіть не спробував завадити Волдемортові проникнути в гробницю. Він навіть самому собі не міг пояснити, чого вирішив цього не робити. Відтворював свої аргументи, що призвели до такого рішення — і вони здавалися йому доволі слабкими.

Найдивніше, що Герміонина підтримка бентежила його ще більше, ніж Ронові сумніви. Змушена визнати, що бузинова паличка реальна, Герміона відстоювала думку, що це предмет лихий, а спосіб, яким нею заволодів Волдеморт, викликав лише огиду, і навіть думати про таке було не припустимо.

— Гаррі, ти б ніколи так не зробив, — повторювала вона знову й знову. — Ти б ніколи не вдерся в Дамблдорову могилу.

Однак мертвий Дамблдор значно менше лякав Гаррі, ніж те, що він міг хибно витлумачити справжні наміри живого Дамблдора. Він відчував, що й досі бреде навпомацки в темряві. Він обрав свою стежку, проте постійно озирався, вагаючись, чи правильно зрозумів знаки, чи не треба було піти в іншому напрямку. Час від часу злість на Дамблдора знову накочувала на нього, нестримна, мов хвилі, що розбивались об кручу, на якій стояв котедж; злість, що Дамблдор перед смертю нічого не пояснив.

— Але чи справді він мертвий? — сказав Рон через три дні після прибуття в котедж.

68 69 70 71 72 73 74