Вечір ще не настав, але вже сутеніло. Маньєн — статуя вершника на неосідланому мулі — дивився на яблуню, що стояла посеред купи опалих яблук. Крізь гілки мигнула закривавлена голова Ланглуа. В тиші, яку раптом наповнило дзюрчання води, купа повних насіння яблук, що гнили, здавалося, жила поза людським життям і смертю — самим ритмом з життям і смертю землі. Маньєн перевів погляд з дерева на одвічну ущелину. Одні за одними пересувалися ноші. Так само, як перед цим, крізь віття яблуні змигнула голова Ланглуа, тепер він бачив крізь крону ноші, що, погойдуючись, пропливали по черзі, мертвотну усмішку Тайфера, дитяче обличчя Міро, пласку пов'язку Гарде, розітнуті губи Скалі, кожне закривавлене тіло. Пронесли труну зі скривленим, мов гілляка, кулеметом. Маньєн поїхав уперед.
Глибока ущелина, в яку вони тепер спускалися, наче в глиб самої землі, якось поєднувалася в його свідомості з безсмертям дерев. Він згадав про каменярні, де колись помирали каторжники. Але потрощена нога, що ледь трималася на м'язах, повисла рука, спотворене обличчя, кулемет на віку труни — ці добровільно взяті на себе жертви, врочистий і первісний похід саморобних нош; у всьому цьому таке саме могуття, як у тьмяних скелях, що нависали з важкого неба, як у безсмерті яблук, розкиданих на землі. Знову в глибині неба закричали хижі птахи. Скільки йому ще залишалося жити? Років двадцять?
— А чому він приїхав, цей льотчик-араб?
До нього підійшла та сама жінка з двома іншими. Вгорі кружляли птахи з нерухомими, як у літаків, крилами.
— Правда, що тепер можна приростити носа?
Що більше вони наближалися до Лінареса, то дорога дедалі ширшала; тепер селяни йшли обабіч нош. Жінки в чор-пих хустинах з кошиками метушилися довкола поранених. Чоловіки йшли за ношами, не випереджаючи їх; вони йшли шерегою, випростані, як усі люди, що скинули з пліч ношу. Коли вони бралися до нош, їхня тверда хода змінювалася обережними й м'якими рухами; вони зітхали, як під час буденної роботи, мовби боячись, що виказали себе. Думаючи тільки про одне — як би пе спіткнутись об камінь, як би не стріпнути ноші, вони йшли в ногу чітким і повільним на кожній крутовині кроком; і цей ритм протягом усього довгого шляху, що поєднувався із стражданням, як урочистий барабанний бій похоронної процесії, здавалося, наповнюваа величезну ущелину, над якою кричали хижі птахи. Але тепер не смерть поєднувалася з цими горами, а людська воля.
На дні ущелини вимальовувався Лінарес, і ноші наблизилися одні до одних; труна опинилася за ношами Скалі. Кулемет було прикріплено до віка труни, як прикріплюють вінки. Вдалині, біля сарагоської дороги, довкола фашистських літаків ще горіли чорні дерева. Ці літаки не полетять на Гвадалахару. Похід чорних селян і жінок зі схованим під споконвічними хустками волоссям радше нагадував суворий тріумфальний кортеж, ніж проводи поранених.
Тепер спуск став пологіший; зійшовши з дороги, ноші рушили по траві; горяни віялом оточили їх. З Лінареса бігли діти; підійшовши на сто метрів ближче до нош, вони зупинялися, пропускали їх і потім ішли за ними. Дорога, вистелена з польових валунів, ще слизькіша, ніж гірські стежки, вилася попід фортечним муром аж до брами села.
За муром зібрався весь Лінарес. День гаснув, але ще не споночіло. Хоча дощу не було, бруківка блищала, і носії йшли обережно. В будинках, де верхні поверхи підіймалися над зубчастим муром, засвічувалися слабкі вогні.
Бомбардира й далі несли попереду. Селянки біля брами дивилися заклопотано, але без тривоги: з-під ковдри видно було тільки обличчя пораненого — воно було непошкоджене. Так само обличчя Скалі й Міро. Ланглуа — Дон-Кіхот із закривавленою пов'язкою й оголеною ступнею (він роззув звихнену ногу) — здивував їх: хіба війна в повітрі, ця пай-романтичніша війна, може скінчитися ось так? Настрій ще більше зіпсувався, коли проїхав Пюжоль. Було ще настільки яспо, що їхні уважні очі розгледіли на шкірянці великі криваві плями. Коли повз мовчазний натовп пронесли Гарде, настала така тиша, що нараз стало чути далеке дзюрчання потічка.
Всі поранені, крім Гарде, були зрячі, і вони, дивлячись на натовп, намагалися всміхнутись, павіть бомбардир. Гарде пе дивився. Але він був живий; з насипу юрба бачила за його ношами важку труну. Накритий ковдрою до підборіддя, в шоломі й з пласкою пов'язкою на обличчі, під якого пе могло бути поса, цей поранений був утіленням того образу, в якому споконвіку селягги уявляли собі війну. І піхто не примушував їх воювати. Якусь мить вони вагалися, не знаючи, що робити, але твердо вирішивши щось зробити; нарешті, так само, як селяпи у Вальделіпаресі, вони мовчки підняли кулаки.
Почав накрапати дощ. Останні ноші, горяни й останні мулп проходили між величезними скелями, звідки повзли вечірні дощові хмари, і сотнями застиглих на місці селян з піднятими кулаками. Жінки мовчки плакали, і здавалося, що кортеж, стукаючи дерев'яними черевиками, тікає від дивної тиші гір, між вічним криком хижих птахів і прихованим схлипуванням.
Санітарна карета поїхала.
У віконце в кабіні шофера Скалі бачить квадрати нічного краєвиду: то шматок вигнутого муру, то кипариси, могутні й чорні в місячному світлі серед туману — туману, який захищає від нічних бомбардувань; білі, примарні будинки — мирні будинки, фосфоресценція помаранч у чорних садках. Садки Шекспіра, італійські кипариси... "Такої ночі, Джес-сіка..." Є і щастя у світі. Над Скалі, при кожному поштовху машини, стогне бомбардир.
Міро не думає ні про що: в нього велика гарячка; вія насилу пливе у воді, що обпікає.
Бомбардир думає про свою ногу.
Гарде думає про своє обличчя. Гарде любить жінок.
Маньєн біля телефону слухає Варгаса:
— Це вирішальна битва, Маньєн. Давайте все, що зможете, як зможете...
— На "Мараті" майже не працює кермо висоти...
— Все, що зможете...
Розділ четвертий
Гвадалахара. 18 березня Італійці наступали на Бріуегу: якщо вони проб'ються, то зайдуть у тил усієї республіканської армії. Це озпача-ло б: Гвадалахара знову під загрозою, армія Центрального фронту відрізана від Мадріда, місто майже без захисту, батальйонам Дмитрова, Тельмана, Гарібальді, Андре Марті, "6 лютого" перетято шлях до відступу, взяття Тріхуеке іі Ібарри зведено нанівець, сусідня бригада застрягає в лісах.
Батальйони Тельмана й Едгара Андре й далі щомога трималися.
Батальйон Димитрова — хорвати, болгари, румупи, серби, всі балканці й студенти-югослави з Парижа, які, б'ючися з фашистами, відчували, що перед ними кати їхніх близьких; які цілу добу обсипали лайкою фашистські танки, що ото-чилп їх, і потім, просунувшись на кілометр уперед, з непогамовною люттю мусили знову відступити, щоб вирівняти фронт; які спали по четверо й по п'ятеро, притиснувшись один до одного, як мухи, щоб не змерзнути,— йшов під шрапнеллю в атаку. Один командир взводу, чорногорець, відходив назад і кричав на бігу: "Турбуйтесь про свої пости, бовдури, а не про мене!" — правицею підтримуючи зламану ліву руку, коли серед снігового вихору розривна куля поранила його в голову.
Сніг знову йшов, і по всьому фронту людям, що просувалися вперед, утягши в плечі голову й напружуючи м'язи живота в чеканні поранення, здавалося, що свинцева шрапнель кружляє довкола них, як сніжинки.
У батальйоні Тельмана чути було тільки дві фрази: "Попоїсти б" і "Не буває війни без жертв". Політуповноважений кулеметної роти, поранений у живіт, кричав у гарячці: "Надсилайте танки! Надсилайте танки!" Батальйон щойно відбив одинадцяту з початку бою атаку. Від дерев залишилися тільки стовбури без гілля.
— Це не війна, а лайно! — кричав Сірі серед франко-бельгійців.— Цьому не буде кінця.
І засвистів журливим дроздом. Рушниці починали обпікати руки.
В бригаді Мануеля залишилося сімсот п'ятдесят набоїв на кулемет, який випускав шістсот куль на хвилину. Половину набоїв віддали стрільцям. Новачки в розпачі плакали над непотрібними рушницями. "Кулемет сюди!" — крикнув командир взводу. Коли розсіявся )тим снаряда, він лежав убитий на тому самому місці, куди щойно показував пальцем. Але боєприпаси й кілька рушниць усе ж таки надійшли — останні крихти.
Нарешті по лісах і рівнинах, що спускалися до Бріуеги, прокотився крик, який чути було, незважаючи на бомбардування, що відновилося. Він зринав з олив, з низьких мурів, обліплених республіканцями, як комахами, з крихітних хижок і розкиданих полів; обрій, здавалося, зараз розпадеться під шквалистим вогнем усіх фашистських батарей: підходили республіканські танки.
Вопи наступали по всьому фронту, понад п'ятдесят в один ряд, від краю до краю обрію, який то відкривався, то затягувався нескінченним снігом. Ті, хто тільки на чверть години задрімав тривожним і хворобливим сном під обмерзлими оливами, і ті, хто спав, скоцюрбившись у своїй утомі, й прокинувся із затерплими ногами, кинулися бігти за остаппімн танками, що миготіли в сніговій заметілі.
У П'ятому полку перший загинув командир першої роти. Через кілька хвилин підірвався республіканський танк, зловісно освітивши голубим полум'ям засніжене поле, над яким повисли в повітрі сніжинки. Лежачи на животі за пнями, під перехресним вогнем кулеметів, люди копали обоймами й шоломами ями (багнетами — довелося б устати), ховалися, на мить підводилися, щоб пожбурити гранату, й знову лягали під вогнем кулеметів, що прочісували поле. З шести добровольців, які зголосилися підібрати пораненого командира, четверо загинули. Бійці Інтернаціональної бригади чули за собою тільки розривні кулі й голос, який часом кричав: "Ну, як, усе гаразд?" — на що інші відповідали: "Нічого. А у вас як?" І далі по всій рівнині — розпачливий хор: "Підкріплень! Підкріплень!"
Але о третій годині зморених людей здолав сон; знову роздавали каву; бійці боялися нічного холоду. Укрившись каптурами, вони згадували окопи Мадріда, де їм випадало відстрілюватися за ідею, де жартівники приручали мишей і бійці в чеканні снаряда мовчки роздивлялися фотографії дітей; вони згадували Хараму, де вони наступали по слідах фашистських танків, коли в тих скінчилися боєприпаси, й цівки кулеметів охолоджували сечею.
— Танки без снарядів, а снаряди без танків нічого пе варті,— казав Пепе, дуже задоволений цим висловом, своїм бійцям, що просувалися вперед.