Бавдоліно

Умберто Еко

Сторінка 71 з 93

По суті, ти нічого не винен ні євнухам, ні Пресвітерові. Вони вибрали тебе, коли ти був немовлям і не міг вибрати їх. Прагнеш життя, повного пригод і слави? Вирушай, візьми нашого коня і їдь у палестинські землі, де хоробрі християни б'ються з сарацинами. Стань тим героєм, яким ти хотів би бути, у замках Святої землі повно принцес, які віддали б життя за твою усмішку.

— А ти бачив колись мою усмішку? — спитав тут Диякон. Одним жестом він зірвав собі з обличчя серпанок, і перед Бавдоліновими очима постала страхітлива машкара з роз'їденими губами, які не прикривали гнилих ясен і зіпсованих зубів. Шкіра обличчя поморщилася, а в деяких місцях зовсім злізла, відкриваючи плоть огидного рожевого кольору. Очі світилися під каправими, вкритими струпами повіками. Чоло було одна суцільна рана. Він мав довге волосся і рідку, роздвоєну борідку, яка вкривала те, що в нього залишилося від підборіддя. Диякон зняв рукавиці і показав худі руки, поцятковані темними вузликами.

— Це проказа, Бавдоліно, проказа, яка не милує ні царів, ні інших земних володарів. З двадцятирічного віку ношу із собою цю таємницю, про яку мій народ не здогадується. Я просив євнухів, щоб вони послали вістку моєму батькові — хай знає, що я не стану його спадкоємцем, а отже йому треба подбати про іншого наступника, і нехай скажуть навіть, що я помер, я сховаюсь в якомусь поселенні мені подібних, і ніхто більше нічого про мене не дізнається. Але євнухи кажуть, що батько мій хоче, щоб я лишився. А я не вірю. Євнухам вигідний слабкий Диякон — може, я помру, а вони далі триматимуть моє забальзамоване тіло в цій печері, правлячи від імені мого трупа. Може, по смерті Пресвітера один з них займе моє місце, і ніхто не зможе сказати, що то не я, бо тут ніхто не бачив мого обличчя, а в царстві мене бачили ще тоді, коли я ссав молоко моєї матері. Ось чому, Бавдоліно, я волію померти від нудьги, бо смерть пронизала мене вже аж до кісток. Я ніколи не стану лицарем, ніколи не стану коханцем. Ти теж, сам того не усвідомивши, відступив від мене на три кроки. І якщо ти помітив, Праксей, розмовляючи зі мною, теж стоїть принаймні за п'ять кроків від мене. Бачиш, лиш ці два євнухи у серпанках насмілюються наблизитися до мене — вони мого віку і вражені моєю хворобою, тому можуть торкатися предметів, яких торкався я, нічим не ризикуючи. Дозволь мені прикритись знову, і, може, не вважатимеш мене негідним бодай твого співчуття, якщо не дружби.

— Я шукав слова розради, мосьпане Никито, але не знаходив. Я мовчав. Тоді сказав йому, що, можливо, серед усіх лицарів, які будь-коли брали приступом місто, він був єдиним правдивим героєм, який прийняв свою долю мовчки і гідно. Він подякував мені і попросив не турбувати більше його в той день. Але я вже полюбив того нещасливця і став щодня навідувати його, розповідав про те, що колись читав, переповідав розмови, почуті при дворі, описував йому місця, де я побував, від Реґенсбурґа до Парижа, від Венеції до Візантії, а відтак про Іконій та Вірменію, про народи, які ми бачили під час подорожі. Йому судилося померти, ніколи нічого не бачивши, крім комірок Пндапеціма, а я через свої розповіді намагався дати йому життя. Може, я трохи понавигадував, бо розповідав про міста, яких ніколи не бачив, про битви, в яких не бився, про принцес, якими ніколи не володів. Я оповідав йому про дивовижі земель, де помирає сонце. Я дав йому змогу насолодитися заходами сонця на Пропонтиді, смарагдовими відблисками венеційської лагуни, долиною в Гібернії, де сім білих церков вишикувалися на березі мовчазного озера поміж отарами таких самих білих овець; розповів йому, що Піренейські Альпи вічно вкриті м'якою білою субстанцією, яка влітку тане, величними водоспадами спливає вниз і розтікається ріками та потічками вздовж схилів, оброслих пишними каштанами; описав соляні пустелі, які простягаються на берегах Апулії, примусив його тремтіти, змальовуючи моря, якими ніколи не плавав, де плавають рибини завбільшки з теля, такі лагідні, що люди можуть їхати на них верхи; розказав про мандрівку святого Брандануса на Острови Блаженних, і як одного дня він, гадаючи, що ступив на острів посеред моря, натомість зійшов на спину кита, а це рибина завбільшки з гору, здатна проковтнути цілий корабель, і тут мені довелося пояснити йому, що таке кораблі: дерев'яні рибини, які борознять води, рухаючи білими крилами; я описав йому дивовижних створінь з моїх країв — оленя, який має два великі роги у формі хреста, лелеку, який перелітає з однієї землі на іншу і дбає про власних старих батьків, несучи їх на спині в небесах, сонечко, схоже на крихітний гриб, червоне з молочно-білими крапками, ящірку, яка подібна до крокодила, але така маленька, що пролізає під дверима, зозулю, яка відкладає яйця в гнізда інших пташок, сову з круглими очима, які вночі здаються двома свічками, — вона живе, живлячись олією з церковних лампадок, їжака, спина якого наїжена шпичаками і який висмоктує молоко у корів, устрицю, яка є немов жива шкатулка — іноді вона виробляє красу, мертву, але надзвичайно цінну, соловейка, який чуває вночі, співаючи своє кохання до троянди, лангуста, вогнисту потвору в панцирі, яка тікає, задкуючи, від тих, хто ласий на її м'ясо, вугра, страхітливого водяного змія, ситного і приємного на смак, чайку, яка ширяє над водами, немов ангел Господній, але видає крики, немов демон, дрозда, чорного птаха з жовтим дзьобом, який розмовляє так, як ми, і зраджує те, що звірив йому його господар, лебедя, який велично плаває по плесі озера, а в мить смерті співає ніжну пісню, ласку, гнучку, мов дівочий стан, сокола, який каменем кидається на здобич і відносить її лицареві, який його виростив. Уява моя малювала пишноту самоцвітів, яких він ніколи не бачив, та й я теж, пурпурові і молочно-білі цятки філігранного скла, фіалкові й білі прожилки деяких єгипетських коштовних каменів, чистоту латуні, прозорість кришталю, сяйво діаманта; а тоді я став вихваляти полиск золота, ніжного металу, з якого можна робити тонесенькі листи, шипіння розжарених лез, коли їх занурюють у воду, щоб загартувати; пояснював, які неописанні релікварії бувають у скарбницях великих абатств, які високі й гострі шпилі наших церков, які поставні й рівненькі колони Іподрому в Царгороді; які книги читають юдеї — вони всіяні знаками, схожими на комах, які звуки вони вимовляють, коли читають; оповідав, як великий християнський король отримав під одного халіфа залізного півня, який сам співав щоразу, як сходило сонце; як куля може обертатися, випускаючи пару; як можуть породжувати вогонь Архімедові дзеркала, як Страшно побачити вночі вітряк; а тоді розповів йому й про Ґрадаль, про лицарів, які все ще шукають його у Британії, про те, як ми віддамо Ґрадаль його батькові, тільки-но знайдемо мерзенного Зосиму. Бачачи, як чарують його ці пишноти, але смутить їх недоступність, я подумав: варто переконати мою, що мука його ще не найгірша, і розповів про тортури, яких зазнав Андроник, з подробицями, які перевищували те, що справді з ним робили, про різанину в Кремі, про бранців з відрізаними руками, вухами і носами; я яскраво описав йому невимовні хвороби, порівняно з якими проказа була меншим злом, розповів, якими жахливими є золотуха, бешиха, танець святого Віта, вогонь святого Антонія,[130] укус тарантула, короста, яка примушує тебе роздряпувати шкіру, яка лущиться, згубний укус кобри; змалював муку святої Агати, якій вирвали груди, і святої Лукії, якій вибрали очі, і святого Себастьяна, якого пронизали стрілами, і святого Стефана, якому проломили череп камінням, і святого Лаврентія, якого підсмажили на ґратках на повільному вогні; я вигадував ще інших святих і ще інші звірства — святого Урсина, якого посадили на палю, проштрикнувши від ануса до рота, святого Сарапіона, з якого здерли шкіру, святого Мопсуестія, прив'язаного за чотири кінцівки до чотирьох розлючених коней, які четвертували його, святого Драконція, якого примусили ковтати киплячу смолу… Мені здавалося, що жахи ці дадуть йому полегшу, але потім я злякався, що перебрав міру, і тоді взявся описувати йому красощі світу, думка про які часто тішила душу в'язня: грацію паризьких юнок, напівсонну вроду венеційських куртизанок, незрівнянний колір шкіри імператриці, дитячий сміх Коландрини, очі далекої принцеси. Він хвилювався і просив, щоб я ще розповів йому, яким було волосся Мелізенди, графині Тріполі, губи пишних красунь, які так зачарували лицарів у Броселяндському лісі, що ті забули про святий Ґрадаль, — усе це його збуджувало. Хай простить мене Господь, але думаю, що раз чи два в нього виникла ерекція, і він відчув насолоду від виливу власного сім'я. А я далі пробував описати йому, який багатий світ на прянощі з млосними ароматами, а що з собою я їх не мав, то намагався згадати назви і відомих мені приправ, і тих спецій, які я знав тільки з чуток, сподіваючись, що імена ці сповнять його млістю, мов пахощі — і я розповів йому про малабатр, росяний ладан, тим'ян, лаванду, багно, сандарак, цинамон, сандал, шафран, імбир, кардамон, сенну, ганус, лавр, майоран, коріандр, кріп, острогін, гвоздику, сезам, мак, мускатний горіх, нард, куркуму і тмин. Диякон слухав, немов у маренні, торкався свого обличчя, немов бідолашний його ніс не міг більше витримувати всі ці пахощі, і питав: що йому досі давали їсти ті кляті євнухи, під приводом його хвороби — козяче молоко і хліб, розмочений и бурку, бо казали, що це допомагає від прокази, і він цілі дні був немов приголомшений, весь час сонний і день за днем відчував той сам прикрий смак у роті.

— Ти накликав на нього смерть, доводячи його до краю нестями і до виснаження всіх його чуттів. Ти задовольняв свою пристрасть оповідати, пишався своїми вигадками.

— Може, й так, але на той короткий час, поки він ще жив, я зробив його щасливим. Зрештою, я розповідаю про ні наші бесіди, немов вони відбулися за один день, але в той час у мені загорівся інший вогонь, і жив я у стані безперервного піднесення, який намагався передати йому, даруючи під виглядом побрехеньок частину свого щастя. Бо я зустрів Гіпатію.

32. Бавдоліно бачить даму з єдинорогом

— Спочатку була та історія з військом потвор, мосьпане Никито.

68 69 70 71 72 73 74