Тітонька Джулі озвалася знову. Любий Сомс так добре виглядає, він анітрохи не змінився з того дня, коли померла сестричка Енн, тоді вони зібрались усі разом: і братик Джоліон, і братик Свізін, і братик Роджер. Вона змовкла й витерла сльозу, що збігала по скривленій гримасою правій щоці. Чи він... чи він чув що-небудь про Айріні? Тітонька Гестер демонстративно знизала плечима. Джулі завжди щось таке скаже! Посмішка зійшла з Сомсового обличчя, і він поставив чашку на стіл. Розмова торкнулася саме того, про що йому хотілось поговорити, проте попри все своє бажання почати розмову на цю тему, він відчував, що не може скористатися цією нагодою.
Тітонька Джулі швидко провадила:
— Кажуть, любий Джоліон спочатку відписав їй п'ятнадцять тисяч назовсім; а потім він, звичайно, зрозумів, що так не годиться, і залишив тільки довічні проценти.
Чи Сомс чув про це?
Сомс ствердно кивнув головою.
— Твій кузен Джоліон тепер удівець. Він її опікун; ти це, звичайно, знаєш?
Сомс похитав головою. Він знав, але хотів показати, що не цікавиться цим. Вони з молодим Джоліоном не зустрічалися від того дня, коли загинув Босіні.
— Він уже, певно, немолодий,— задумано провадила тітонька Джулі.— Постривай, він народився ще тоді, коли твій любий дядечко жив на Маунт-стріт; задовго до того, як вони перебралися на Стенгоуп-гейт,— у грудні сорок восьмого року, якраз перед революцією. Йому вже за п'ятдесят. Подумати тільки! Така була гарненька дитина, і ми всі ним дуже пишалися: він був найперший з усіх вас.
Тітонька Джулі зітхнула, і кучерик не зовсім її власного волосся вибився з-під чепчика й повис, аж тітонька Гестер здригнулася. Сомс підвівся; він зробив цікаве відкриття. Давня рана, що її колись завдано його гордості й гідності, ще й досі не загоїлася. Він прийшов сюди, гадаючи, що може говорити про це; навіть бажаючи поговорити про своє скуте становище і — на тобі!— він тікає від нагадування тітоньки Джулі, що відома своєю звичкою заводити недоречні розмови.
О, невже Сомс уже зібрався йти!
Сомс усміхнувся трохи мстиво і відповів:
— Так. До побачення. Моє шанування дядечкові Тімоті!
І, холодно поцілувавши їх обох у чоло, пооране зморшками, що, здавалося, липли до його уст, наче жадаючи, щоб поцілунок їх розгладив, він пішов, а тітоньки проводили його вдячними поглядами: любий Сомс, який він уважний, зайшов до них сьогодні, коли вони почувають себе не дуже...
Відчуваючи, як каяття стискає його серце, Сомс зійшов сходами, де завжди приємно пахло камфорою, портвейном і оселею, в яку не пускали найменшого протягу. Бідолашні старенькі — він не хотів завдавати їм болю! Але на вулиці він умить забув про них: його знову заполонив образ Аннет і думка про кляті пута, які його сковували. Чому він не довів справи до кінця, не взяв розлучення ще тоді, коли того бідолаху Босіні переїхала карета і його зв'язок з Айріні було так легко довести! І він повернув до Мейферу, де на Грін-стріт мешкала його сестра Вініфред Дарті.
II. СВІТСЬКА ЛЮДИНА ІДЕ ЗІ СЦЕНИ
Те, що світська людина, котрій довелося так перестраждати від примх мінливої долі, як Монтегю Дарті, й досі жила в домі, де мешкала ось уже двадцять років, викликало б значно більший подив, якби орендну плату, всілякі податки й ремонт цього будинку не оплачував тесть. Цим простим способом, який, правда, нагадував комерційну операцію, Джеймс Форсайт забезпечив більш-менш спокійні умови життя своїй дочці та онукам. Зрештою, надійний притулок є неоціненною вигодою для такого завзятого спортсмена, як Дарті. Аж до подій, що відбулися протягом останніх кількох днів, він цілий рік поводився з майже неприродною статечністю. Річ у тім, що він, сплативши половину її ціни, став співвласником кобили Джорджа Форсайта, який цілком віддався кінським перегонам на превеликий жах Роджера, спочилого нині вічним сном. Запонка, дочка Страдника й Вогненної Сорочки, внучка Підв'язки, була гніда трирічна кобила, яка з різних причин досі не могла показати своєї справжньої форми. Коли Дарті став напіввласником цієї багатонадійної тварини, весь ідеалізм, що досі таївся в ньому, як і в кожній людині, ожив і ось уже багато місяців допомагав йому триматися з непохитною стійкістю. Коли у людини з'являється надія, задля якої варто жити, то людина ця стає на диво розважливою; а Дарті був сповнений надії: він мав шанс три до одного на осінньому гандікапі, коли ставки були двадцять п'ять до одного. Старосвітський рай у порівнянні з цим здавався нікчемним, і Дарті ладен був поставити свою останню сорочку на дочку Вогненної Сорочки. Проте на онуці Підв'язки трималася не тільки доля його сорочки, а й багато чого іншого! Коли йому минуло сорок п'ять років і він вступив у буремний вік, критичний для Форсайтів — і хоч, можливо, для Дарті цей вік менше відрізнявся від усякого іншого, але він був критичний навіть для нього,— предметом жадань Монтегю стала одна танцівниця. Почуття його були дуже палкі, проте без грошей, і до того ж без чималих грошей, вони важили ще менше, аніж її прозорі спіднички; а грошей у Дарті ніколи не було, він сяк-так перебивався на ті крихти, які йому вдавалося випросити або позичити у Вініфред, жінки твердої вдачі, що утримувала його, бо він був батьком її дітей, а також віддаючи данину давньому захопленню його вже дещо зів'ялою вродою, що зачарувала її в юності. Вона і кожний, хто згоджувався позичити йому грошей, та ще його програші в карти і на перегонах (дивовижно, як деякі люди примудряються мати зиск із програшів) були єдиним джерелом поповнення його фінансів; Джеймс став надто старий і нервовий, до нього й не підступай, а Сомс був неприступний, як гранітний мур. Без перебільшення можна сказати, що Дарті кілька місяців живився самою надією. Він ніколи не любив грошей задля них самих, зневажав Форсайтів, у яких гроші завжди були вкладені в якесь діло, хоч і намагався мати від них максимальну користь. В грошах йому подобалося те, що за них можна було купити,— втіхи.
— Справжньому спортсменові байдуже до грошей,— бувало, казав він, позичаючи двадцять п'ять фунтів, коли не було надії взяти п'ятсот.
Багато в чому Монтегю Дарті був прецікавою особою. Як казав Джордж Форсайт, він був справжнє "чудо".
Настав ранок знаменного дня перегонів, ясний і сонячний,— ранок останнього дня вересня, і Дарті, який приїхав до Ньюмаркета напередодні ввечері, вбрався в новісінький картатий костюм і зійшов на трибуну подивитися, як його половина кобили розминається легким чвалом. Якщо вона прийде перша, він покладе собі в кишеню кругленькі три тисячі фунтів — мізерна винагорода за тверезість і терплячість протягом багатьох сповнених надій тижнів, коли її готували для перегонів. Але поставити більшу суму він ніяк не міг. Може, йому змінити ставку на вісім до одного, як сьогодні оцінювали її шанси? Ця думка не йшла йому з голови, а тим часом у небі виспівували жайворонки, зелені горби духмяніли травами, і гарненька кобилка бігла по колу, задираючи голову, лискуча, як шовк. Зрештою, якщо він програє, то платити доведеться не йому, а коли змінити ставку, виграш зменшиться до півтори тисячі — цих грошей навряд чи вистачить, щоб придбати танцівницю. Але ще дужче спонукав його до ризику нестримний запал, що був у крові всіх Дарті. І, повернувшись до Джорджа, він сказав:
— Швидконога як вітер. Інших вона пережене за іграшку Я витрушую гаманця.
Джордж — він поставив потроху на кількох коней і мав виграти, хоч би там як, — посміхнувся до нього згори вниз, високий, тілистий, і мовив:
— Ого-го, який гарячий!
Джорджеві довелося пройти тяжку науку в Роджера, що завжди давав йому гроші з гіркими докорами, і тепер, коли він звикав до ролі власника, його форсайтівські інстинкти стали йому в добрій пригоді.
В житті людей бувають хвилини розчарувань, які чутливий оповідач воліє оминути. Досить сказати, що надія розвіялася. Запонка прийшла у хвості. Дарті втратив останню сорочку
За час поміж цими подіями і тим днем, коли Сомс попрямував на Грін-стріт, чого тільки не сталося!
Коли людина з нахилами Монтегю Дарті багато місяців підряд стримує себе з благочестивих мотивів і не дістає за це винагороди, вона не проклинає бога і вмирає, а проклинає бога і живе на лихо своїм ближнім.
Вініфред, жінка відважна, хоч, може, трохи занадто світська, яка терпіла витівки свого чоловіка рівно двадцять один рік, ніколи не гадала, що він здатний на вчинок, якого тепер допустився. Подібно багатьом дружинам, вона вважала, що знає в ньому все найгірше, проте вона ще не знала його в сорокап'ятирічному віці, коли він, як то взагалі властиво чоловікам, відчув: зараз або ніколи. Оглядаючи другого жовтня скриньку зі своїми коштовностями, вона з жахом помітила, що зник вінець її жіночої слави — перли, які Монтегю подарував їй вісімдесят шостого року, коли народився Бенедикт, і за які Джеймсові довелося заплатити весною вісімдесят сьомого, щоб уникнути скандалу. Вона відразу сказала про це чоловікові. Той зневажливо відмахнувся. Знайдуться! І тільки тоді, коли вона гостро сказала: "Гаразд, Монті. Я сама піду в Скотленд-Ярд",— він погодився з'ясувати цю справу. Та ба! На жаль, тверду рішучість здійснити великий задум часом зводить нанівець пиятика. Того вечора Дарті повернувся додому пізно, набравшися так, що йому було дарма все на світі, і він уже нізащо не міг утримати язика за зубами. За звичайних умов Вініфред просто замкнулася б у спальні, поки він проспиться, але болісна турбота про долю перлів змусила її дочекатися чоловіка. Витягши з кишені невеликого пістолета й тримаючись за обідній стіл, він одразу повідомив її, що йому начхати, чи вона є н-на світі, поки вона д-дає йому с-спокій; але йому життя д-давно набридло. Вініфред, тримаючись за протилежний бік столу, відповіла:
— Годі блазнювати, Монті. Ти був у Скотленд-Ярді?
Приставивши револьвер собі до грудей, Дарті натиснув кілька разів на гачок. Револьвер був незаряджений. Жбурнувши його додолу з прокльоном, він промимрив:
— 3-заради дітей!— і впав у крісло.
Вініфред підняла револьвер і дала чоловікові содової води. Напій подіяв на нього магічно. Життя його роз-збите. Вініфред ніколи його не роз-зуміла. Якщо він не має права вз-зяти перли, які він с-сам їй подарував, то хто ж має? Він віддав їх тій дівчині-іспанці.