Поміж двома частинами процесу, — детермінованим утіленням функції і недетермінованим (що стосується об'єкта) втіленням потягу, — котрі всього лиш поставлено в отакій формі, концепт кріплення існує всього лиш як перехідний концепт, котрий геть нічого не скріплює. Лібідова економіка тут потерпає від того ж самого "колажу", що й звичайна економіка, яка має справу з концептом потреби: поміж суб'єктом і об'єктом існує "потреба", — а поміж потребою і бажанням існує "кріплення" (те ж саме й у лінґвістичній економіці: поміж позначником і значеником або поміж знаком і світом існує або ж не існує "мотивація"). Всі ці колажі відзначаються скромним чаром наукової нерозв'язности: якщо артикуляція неможлива, то це через те, що кепсько підібрано елементи, нестійкою є сама їхня позиція. Немає сумніву, що автономізація бажання по відношенню до потреби, позначника по відношенню до значеника, суб'єкта по відношенню до об'єкта в чомусь і є науковим ефектом. Однак економікам, що звідціля випливають, доводиться нелегко, вони не можуть відмовитися від реґулярних опозицій, котрими вони живуть, — бажання/потреба, підсвідоме/ свідоме, первинний процес/вторинний процес... Та й чи не становить собою сам принцип задоволення не що інше як принцип реальности психоаналізу?
Однак з певністю можна сказати, що психоаналіз порушив собою відношення позначник/значеник, і відбулося це в напрямку, що пролягає дуже близько біля поезії. Позначник, замість того, щоб оприявнювати значеника за його присутности, перебуває з ним у зворотньому відношенні: він позначає його за його відсутности, в його витісненні, згідно з неґативністю, що ніколи не постає в лінґвістичній економіці. Позначник перебуває в необхідному (а не в довільному) відношенні зі значеником, але це те відношення, що могло б існувати поміж відсутністю і присутністю. Він позначає загублений об'єкт і заступає собою цю втрату. Леклер, Psychanalyser, p. 65: "Концепт репрезентації розташовується в психоаналізі не поміж об'єктивною реальністю і її значущим зображенням, а радше поміж галюцинаторною реальністю, мнезічним образом загубленого об'єкта вдоволення, — а з іншого боку, об'єктом-заступником, що може виступати формулою-об'єктом (як формула, що утворює фантазм), або ж інструментальною знадобою, такою, наприклад, як фетиш". Лінґвістична еквівалентність утратилася, тому що позначник перебуває на чужому місці й заступає собою щось таке, чого вже немає чи ніколи й не було. Отож, він і сам ніколи не буває собою: об'єкт-фетиш, у своїй хисткій ідентичності, всього лиш метафоризує те, в чому ніколи не зізнаються, — відсутність фалоса у матери, відмінність статей.
Демаркування психоаналітичної сиґніфікації по відношенню до лінґвістичної дуже добре сформулював О. Манноні (Clefs pour l'imaginaire, "L'ellipse et la barre", р. 46 ): "Запроваджуючи позначник, ми призводимо до того, що хитається смисл. І не тому що позначник приносить із собою цілу колекцію значеників, які могла б зафіксувати семантика традиційного типу. Причина в тому, що ми тлумачимо еліпсис Соссюра так, наче він залишає незайнятим місце значеника, місце, що може заповнюватися лише у різних між собою дискурсах, в яких однаковий значеник є їхньою спільною частиною... Якщо ми теж відриваємо позначника від тягаря значеника, то це не для того, щоб повернути його до законів, що розкриваються лінґвістикою в будь-якому очевидному дискурсі, а щоб можна було говорити про його покору законові первинного процесу, завдяки якому він бодай на один крихітний ступінь зміг би вийти з-під оруди очевидного дискурсу, котрий завжди, навіть коли він експлуатує двозначність, тяжіє до однозначности". Цікавий уривок, — але що ж собою становить цей "порожній" значеник, який потім заповнюється розмаїтими дискурсами, що ж це за "вивільнений" позначник, який має повернутися під юрисдикцію іншого порядку? Чи можна отак вільно "гратися" лінґвістичними катеґоріями позначника і значеника, не руйнуючи оту межу, що їх поділяє?
Ця межа становить собою стратеґічний елемент: саме на ній базується знак зі своїм принципом несуперечливости і своїми ціннісними усталеннями. Ця структура відзначається пов'язаністю, й у неї не можна запроваджувати все що завгодно (амбівалентність, суперечливість, первинний процес). Бенвеніст цілком недвозначно говорить про це в своїй критичній праці "Gegensinn der Urworte" ("Про протилежні смисли в первісних словах"): "Треба визнати апріорі малоймовірним, що ці мови, якими б архаїчними вони не були, можуть нехтувати принципом суперечливости. Якщо припустити, що існує мова, в якій "великий" і малий" мають однаковий вираз, то виходить, що в цій мові розрізнення поміж "великим" і "малим" буквально не має смислу... Адже буде суперечністю приписувати мові одночасно визнання двох цих понять як суперечливих і вираз цих понять як ідентичних" (Problemes de linguistique generale, t І., p.82). І це правильно: амбівалентність ніколи не належить до порядку лінґвістичної сиґніфікації. "Особливість мови полягає в тому, щоб виражати лише те, що можна виразити", й було б абсурдом уявляти смисл, що не базується на якомусь розмежуванні чи, навпаки, позначник, що позначає все що завгодно: "Уявити стадію в розвитку мови... де якийсь об'єкт позначався б як такий і водночас як будь-який інший, де панувало б відношення постійної суперечности, де все було б собою і водночас чимось іншим, а отже, й ні собою, й ні оцим іншим, — означало б уявляти чистісіньку химеру". Бенвеніст знає, про що мовить, позаяк уся лінґвістична раціоналізація для того й існує, щоб цього не було. Лінґвістичній науці не загрожує амбівалентність витісненого, тому що сама ця наука цілковито становить собою частину інстанції витіснення. Однак у межах свого порядку вона має слушність: ніщо не може брати участь у мові, якщо воно не підпорядковується принципові несуперечливости, ідентичности й еквівалентности.
Нам ідеться не про те, щоб порятувати лінґвістику, а просто втямити, який тут майбутній вибір ясно бачить Бенвеніст (втім, такий він ясновида лише тому, що йдеться про захист його поля від чужинних зазіхань, — він припускає, що десь існує й "символічний простір", однак "це дискурс, а не мова", одне слово, кожен сам по собі, й мову буде порятовано!): не можна задовольнятися "тлумаченням" соссюрівського еліпсису й межі, щоб перевести знак у площину первинного процесу, запровадити його до сфери аналізу. Потрібно зламати всю архітектуру знака, зруйнувати все його рівняння, одне слово, не досить примножувати в ньому число невідомих. Інакше доведеться припустити, що психоаналіз все-таки десь узгоджується з певним режимом сиґніфікації та репрезентації, смислової цінности та вираження; справді, саме це й "означає" у Манноні його "порожній" значеник — місце значеника залишається позначеним, це місце рухомих змістів підсвідомого.
Отож, хоча разом з психоаналітичним значеником ми й перебуваємо за межами лоґічної еквівалентности, однак ми ще не опинилися поза межами цінности, не переступили її. Адже те, що він репрезентує "на крихітний ступінь", усе ще визначається ним як смислова цінність in absentia (*) під знаком витіснення. Ця цінність уже лоґічно не проходить через позначник, — вона його нав'язливо переслідує у вигляді фантазму. Межа, що їх поділяла, змінила напрямок, одна залишилася: з одного боку, бачимо повносилого значеника (зміст, що відзначається нерозв'язністю, витісненнням смислової цінности), а з іншого боку, позначника, що теж звеличився до рівня інстанції через витіснення.
====
*Відсутня (лат.) — прим. пер.
====
Одне слово, немає вже еквівалентности, але немає й амбівалентности, себто розпилення цінности. В цьому й полягає відмінність поезії, де ця втрата має радикальний характер. Вже не існує навіть відсутньої чи витісненої цінности, котра живила б залишкового позначника у формі симптому, фантазму чи фетишу. Об'єкт-фетиш не поетичний саме через те, що непрозорий, набагато більш насичений цінністю, ніж будь-який інший, тому що позначник у ньому не руйнується, а навпаки, закріплюється, кристалізується цінністю, що назавжди похована і вічно мариться у вигляді втраченої дійсности. Не існує ніяких знарядь для розблокування цієї системи, що навіки застигла в обсесії смислу, в перверзивному втіленні бажання, котре наповнює змістом порожню форму об'єкта. В поетичному (символічному) позначник цілковито руйнується, — тоді як у площині психоаналізу він усього лиш починає рухатися під впливом первинних процесів, спотворюється у бганках витісненої цінности, але й у спотвореному стані, у вигляді трансверзальности чи "точкових штихів" він усе одно залишається поверхнею, котра таїть під собою бурхливу реальність підсвідомого, — тоді як у поезії він розпилюється й випромінюється в анаґраматичному процесі й більше не потрапляє під владу закону, котрий його звеличив, ані під оруду витісненого, котре його пов'язує, йому більше нічого не треба позначати, навіть амбівалентність витісненого значеника. Тепер існує тільки розпилення, зречення цінности, — й усе це відбувається без тіні тривоги, в стані цілковитої втіхи. Осяяння від поетичного твору чи символічного акту постає саме в оцій точці не-витіснености, не-залишковости, не-зворотности, — там, де знімається витіснення і нескінченне повторення смислу в фантазмі чи фетиші, де знімається безугавне повторення заборони і цінности, там, де точиться неприборкана гра смерти і розпилення смислу.
"Віднайти в писанні симптом замовчування" (Ніцше, "Потойбіч добра і зла"). Вищою мірою психоаналітичне завдання: все, що "мовить" про щось (надто ж науковий дискурс у своїй "прозорості") відзначається функцією замовчування. Й те, що воно замовчує, нав'язливо переслідує його у вигляді легкої, однак незворотньої субверзії його дискурсу. Це і є місцина психоаналізу, — в цьому не-місці відносно будь-якого лоґічного дискурсу.
Однак поезія нічого не замовчує, і її нічого не переслідує. Адже витісняється і замовчується лише смерть. Тут же вона актуалізується в жертвопринесенні смислу. Ніщо, смерть, відсутність відкрито висловлюється і розрішається: смерть нарешті зробилася очевидною, символізованою, тоді як у всіх інших формаціях дискурсу вона має тільки симптоматичний характер.