Він присунув папір і почав старанно записувати. (Тут автор хотів поставити цілу сторінку крапок.
— Це буде зовсім недоречно,— сказав видавець,— а для такого легковажного твору недоречні вигадки — смерть.
— Політика,— заперечив автор,— це камінь, прив'язаний на шию літератури, який може її потопити менш ніж за півроку. Політика серед витворів фантазії — те саме, що постріл з пістолета під час концерту. Цей звук оглушливий, але позбавлений будь-якої виразності. Він не гармонує з жодним інструментом. Політика смертельно образить одну половину читачів, а другій здасться нудною, бо те, що вони читали вже в ранковій газеті, було набагато цікавіше й дотепніше.
— Якщо ваші дійові особи не розмовлятимуть про політику,— вів своє видавець,— значить, це не французи тисяча вісімсот тридцятого року і ваша книга не дзеркало, хоч ви на це й претендуєте...)
Жюльєн написав протокол на двадцяти шести сторінках; ось короткий зміст,— правда, дуже блідий, бо нам довелося, як це завжди робиться, пропустити різні курйози, що в надмірній кількості можуть викликати огиду або здатись неправдоподібними (дивись "Судову газету").127
Чоловік у кількох жилетах і з виглядом святого отця (це, мабуть, був якийсь єпископ) часто усміхався, і тоді його очі з тремтливими повіками займались надзвичайним блиском і набували не такого нерішучого виразу, як завжди. Ця особа, яка мала першою виступити перед герцогом ("А хто ж це герцог?" — питав себе Жюльєн), очевидно, повинна була викласти загальну думку і виконати обов'язок товариша прокурора. Її промова відзначалась, на думку Жюльєна, тією ж непевністю й відсутністю рішучих висновків, в якій часто обвинувачують судовиків. Під час дебатів герцог навіть закинув йому це.
Після цілого ряду моральних фраз і філософських міркувань про милосердя чоловік у жилетах сказав:
— Благородна Англія під керівництвом великого, безсмертного Пітта 128 витратила сорок мільярдів франків на боротьбу з революцією. Якщо збори дозволять, я спробую одверто викласти одну сумну думку: Англія не зрозуміла як слід, що проти такої людини, як Бонапарт,— особливо коли йому могли протиставити лише певну суму добрих намірів,— діяти рішуче можна було тільки засобами особистого порядку.
— А, знов ці вихваляння вбивства! — сказав господар будинку з тривогою.
— Будь ласка, залиште ваші сентиментальні повчання! — роздратовано вигукнув головуючий, його оченята дикого кабана люто виблискували,— Продовжуйте,— звернувся він до чоловіка в жилетах. Щоки й лоб головуючого побагровіли.
— Благородна Англія,— провадив далі доповідач,— нині розчавлена, бо кожен англієць, перш ніж заплатити за хліб, змушений сплатити проценти за ті сорок мільярдів франків, що витрачені на боротьбу з якобінцями. В Англії вже нема Пітта...
— В неї є герцог Веллінгтон,129 — сказав якийсь військовий, прибравши дуже значного вигляду.
— Благаю, панове, заспокойтесь! — крикнув головуючий.— Якщо ми й далі сперечатимемось, нащо ж ми покликали пана Сореля?
— Відомо, що ви, пане, великий мислитель,— сказав герцог ображено, дивлячись на військового, колишнього наполеонівського генерала.
Жюльєн зрозумів, що в цих словах таївся якийсь особливий і дуже образливий натяк. Всі усміхнулись, генерал-перебіжчик явно кипів від люті.
— Немає вже Пітта, панове,— знову заговорив доповідач сумним тоном, немов утратив надію переконати слухачів своїми доказами.— Та якби з'явився в Англії другий Пітт, не можна обманути народ двічі тим самим способом...
— Саме тому генерал-переможець, якийсь новий Бонапарт, нині вже був би неможливий у Франції! — крикнув військовий, знов уриваючи промовця.
На цей раз ні голова, ні герцог не посміли розсердитись, хоч Жюльєн бачив, що вони ледве стримуються. Вони опустили очі, а герцог задовольнився тим, що голосно зітхнув.
Але доповідач розгнівався.
— Мені не дають говорити,— сказав він запально, раптом відкинувши ту принадну чемність і плавність мови, що були, як здавалося спочатку Жюльєнові, справжнім виявом його вдачі.— Мені не дають говорити, ніхто не звертає уваги на те, яких зусиль я докладаю, щоб не ображати нічиїх ушей, які б вони не були довгі. Ну, що ж, панове, я скажу коротко. І скажу дуже просто.
Англія не має жодного су на це добре діло. Сам геніальний Пітт, якби він воскрес, не зумів би обдурити англійських дрібних власників, бо тепер вони знають, що одна недовга ватерлооська кампанія коштувала їм мільярд франків. Якщо від мене вимагають ясності,— продовжував доповідач, все більше хвилюючись,— я скажу: допомагайте самі собі, бо Англія не має для вас жодної гінеї, а коли Англія не дасть грошей,— то Австрія, Росія, Пруссія, в яких є тільки відвага і нема грошей, не зможуть витримати проти Франції більше одного-двох походів.
Можна сподіватись, що молоді солдати, зібрані під прапором якобінізму, будуть розбиті в першій кампанії чи принаймні в другій; але в третій — хоч ви назвіть мене й революціонером, — я переконаний, що ви матимете справу з солдатами тисяча сімсот дев'яносто четвертого року, які були зовсім не схожі на селянських рекрутів тисяча сімсот дев'яносто другого року.
Тут промовця перервали в трьох або чотирьох місцях одночасно.
— Пане,— сказав голова Жюльєнові,— підіть у сусідню кімнату і перепишіть начисто початок протоколу.
Жюльєн вийшов з великою досадою, доповідач торкнувся саме того питання, яке було предметом його постійних міркувань.
"Вони бояться, що я з них глузуватиму",— подумав він.
Коли його знов покликали, говорив пан де Ла-Моль з серйозністю, що здалася Жюльєнові, який його добре знав, дуже дивною.
— ...Так, панове, саме про цей нещасний народ можна сказати:
Буде він богом, столом, а чи мискою?
"Він буде богом!" — вигукнув байкар. Це з ваших уст панове, повинні ми почути ці благородні й глибокі слова. Почніть і дійте самі, і благородна Франція стане знов майже такою, якою зробили її наші предки і якою ми її бачили перед смертю Людовіка XVI.
Англія, принаймні її благородні лорди, ненавидять підле якобінство не менше, ніж ми. Без англійського золота Австрія, Росія і Пруссія не можуть дати більше двох-трьох боїв. Чи цього досить для того, щоб домогтись щасливої окупації, подібної до тої, яку безглуздо прогаяв пан де Рішельє в тисяча вісімсот сімнадцятому році? Гадаю що ні.
Тут знову пролунав вигук з місця, заглушений, однак, шиканням усіх присутніх. Перебити промовця спробував той самий колишній генерал імператорської армії. Він мріяв про блакитну стрічку і тому хотів грати визначну роль серед тих, хто складав секретну ноту.
— Я думаю, що ні,— продовжував пан де Ла-Моль, коли гомін ущух; він зробив наголос на слові "я" з самовпевненістю, яка просто зачарувала Жюльєна. "Яка чудова гра, думав він, і перо його літало дуже швидко, встигаючи записувати промову маркіза.— Одним влучним словом пан де Ла-Моль зводить нанівець двадцять кампаній цього перебіжчика",
— І не тільки на іноземців слід нам розраховувати, провадив далі маркіз розміреним голосом,— в наших надіях на нову військову окупацію. Вся ця молодь, яка пише запальні статті в "Глобусі",130 дасть вам три-чотири тисячі молодих командирів, серед яких можуть з'явитись Клебер, Гош, Журдан, Пішегрю,131 хоч і не з такими добрими намірами, як останній.
— Ми не зуміли прославити його,— сказав голова,— нам треба було увічнити його.
— Треба нарешті добитися, щоб у Франції було дві партії,— вів далі пан де Ла-Моль, і не тільки номінально, а справді дві чітко розмежовані партії. Ми повинні, нарешті, знати, кого треба розчавити. З одного боку — це журналісти, виборці, одне слово — громадська думка, молодь і всі її прихильники. Поки вони крутять собі голови шумом власних пустих фраз, ми маємо незаперечну перевагу розпоряджатись бюджетом.
Тут знов його перебили.
— Ви, пане,— сказав з надзвичайною гордістю і спокоєм пан де Ла-Моль особі, що перебила його,— ви, якщо вас ображає це слово, не розпоряджаєтесь бюджетом, ви просто поглинаєте сорок тисяч франків з державного бюджету і вісімдесят тисяч франків, які ви одержуєте за цивільним листом. Так ось, пане, раз ви змушуєте мене до цього, я не побоюся взяти вас за приклад. Ви повинні були б,— як ваші благородні предки, що пішли за Людовіком Святим у хрестовий похід,— виставити нам за ці сто двадцять тисяч франків принаймні один полк, одну роту,— та що я кажу! — хоч півроти, хоч півсотні бійців, готових до бою і відданих справедливій справі на життя й на смерть. А у вас є тільки лакеї, яких, коли вибухне повстання, ви самі боятиметеся.
Трон, церква, дворянство — все це може загинути завтра ж, панове, якщо ви не забезпечите собі в кожному департаменті п'яти сотень відданих людей, але я кажу відданих не тільки в розумінні французької відваги, але й іспанської стійкості.
Половина цього війська повинна складатися з наших синів, племінників, одне слово, зі справжніх дворян. Кожен з них матиме при собі не балакучого міщанина, готового начепити трикольорову кокарду,132 якщо повернеться тисяча вісімсот п'ятнадцятий рік,— ні, простодушного й щиросердого селянина, як Кателіно.133 Наш дворянин буде його наставником, ще краще, коли це можливо,— його молочним братом. Хай кожен з нас пожертвує п'яту частину свого прибутку, щоб створити невеличкий загін на п'ятсот відданих бійців в кожному департаменті. Тоді ви можете розраховувати й на іноземну окупацію. Ніколи іноземний солдат не дійде навіть до Діжона, якщо не буде певен, що знайде п'ятсот озброєних друзів у кожному департаменті.
Іноземні монархи не будуть з вами розмовляти, поки ви не заявите їм, що двадцять тисяч дворян готові взятися до зброї і відчинити їм ворота Франції. Це важка справа, скажете ви; що ж, панове, тільки такою ціною ми збережемо наші голови. Між свободою друку і нашим існуванням, як дворян, іде війна не на життя, а на смерть. Або робіться промисловцями, селянами, або беріться до зброї. Будьте боязкі, коли хочете, та не будьте дурні: розплющіть очі.
"Формуйте батальйони!" — ось що скажу я вам словами якобінської пісні. Тоді знайдеться який-небудь благородний Густав-Адольф;134 зворушений неминучою небезпекою, що загрожує основам монархії, він кинеться за триста льє від своєї країни і зробить для вас те, що Густав зробив для протестантів.