Але почнемо грати п'єсу.
Чути було, як заскрипіли кільця завіси на своєму дроті. Циганки перестали бити в барабани. Урсус узяв свою Гітару, виконав прелюдію й сказав напівголосно:
— Як це все, Ґуїнплене, таємниче?
Потім він почав боротися з вовком.
Але в той самий час, коли він знімав гітару, він зняв з гачка й дуже густу перуку, що була в нього, й кинув її на підлогу в куток так, щоб легко було дістати.
Вистава "Переможеного Хаоса" йшла майже так, як і звичайно, — не було тільки ефекту блакитного світла та феєричного проміння. Вовк грав сумлінно. В належний момент з'явилася Дея і своїм тремтячим і божественним голосом покликала Ґуїнплена. Вона простягла руку, шукаючи тієї голови...
Урсус кинувся до перуки, підбив її, надів на голову й обережно, затаївши дух, підставив свою голову під руку Деї.
Потім, призвавши всю свою майстерність і, наслідуючи Ґуїнпленів голос, почав співати з невимовною любов'ю відповідь потвори на заклик розума.
Імітація була така довершена, що на цей раз уже обидві циганки шукали очима Ґуїнплена, перелякані тим, що чують його голос і не бачать його.
Захоплений Ґовікум тупотів, плескав, стукав руками, вчинив олімпійський гармидер і сам сміявся так, як цілий натовп богів. Хлопець, скажемо ще раз, виявив рідкий талант глядача. Феба й Венера, ці автомати, що їх пружинами заправляв Урсус, учинили, як звичайно, страшенний шум своїми інструментами, — мідь і ослина шкура злилися, — це визначало кінець вистави й супроводило відхід публіки.
Урсус підвівся спітнілий.
Він зовсім тихо сказав Гомо:
— Ти розумієш, що нам треба вигадати час. Я гадаю, що нам пощастило. Я не погано справився, хоч і мав досить права з глузду зсунутися. Ґуїнплен може ще повернутися сюди завтра. Не слід було відразу вбивати Дею. Я пояснюю тобі, в чому річ.
Він зняв перуку й витер чоло.
— Я геніяльний черевомовець, — пробурчав він. — Який у мене талант! Я дорівнюю Брібантові, черевомовцеві французького короля Франціска І. Дея переконана, що Ґуїнплен тут.
— ' Урсус, — сказала Дея, — а де Ґуїнплен?
Урсус, переляканий, аж підскочив.
Дея залишилася в глибині сцени и стояла під ліхтарем, що ного привішено було до стелі. Вона була бліда як тінь.
Вона сказала з невимовною посмішкою відчаю:
— Я знаю. Він покинув нас. Він відлетів. Я добре знала, що в нього є крила.
І, підвівши до безкінечного свої білі очі, вона додала:
— А коли ж я?
III
УСКЛАДНЕННЯ
Урсус стояв збентежений.
Він не досяг ІЛЮЗІЇ.
Чи була яка хиба в його черевомовстві? Звичайно ні. Йому пощастило піддурити Фебу й Венеру, що мали очі; та він не ніддурив сліпої Деї. У Феби й Венери були ясні тільки зіниці, в той час як у Деї бачило серце.
Він не міг відповісти ні слова. Він подумав про себе: Bos in lingua. У збентеженої людини на язиці наче прив'язано бика.
В складних переживаннях приниження — перше почуття, що виступає ясно. Урсус думав:
— Даремно я витрачав свої звуконаслідування.
І як усякий мрійник, що зазнав поразки й не знає, як виплутатися, він почав лаяти себе:
— Цілковита невдача. Я зовсім даремно проробив усю цю історію. Однак, що ж ми тепер робитимемо?
Він подивився на Дею. Вона мовчала, щодалі то більш полотніла й не рухалася. її сліпі очі залишалися втуплені кудись у глибину.
Врятувала добра нагода.
Урсус побачив у дворі добродія Ніклеса із свічкою в руці, що знаком кликав його до себе.
Добродій Ніклес не був при кінці химерної комедії, що її виконував Урсус. В цей час постукали в двері гостиниці. Добродій Ніклес пішов одчиняти. Два рази стукали в двері, й два рази Ніклес зникав. Урсус, поглинутий своїм стоголосим монологом, не чув нічого.
На німий заклик добродія Ніклеса Урсус спустився.
Він наблизився до гостиника.
Урсус приклав палець до рота.
Добродій Ніклес і собі поклав палець на уста.
Обидва дивилися один на одного-
Здавалося, кожен говорив до другого: поговоримо, та тільки мовчки.
Трактирник мовчазно відчинив двері нижньої залі гостиниці. Добродій Ніклес увійшов, Урсус пішов за ним. Крім їх двох у залі не було нікого. Передню сторону на вулицю — двері й віконниці — було зачинено.
Трактирник зачинив за собою двері з двору й замкнув їх перед самим носом цікавого Ґовікума.
Добродій Ніклес поставив свічку на стіл.
Почалася розмова. Напівголосно, наче пошепки.
~ Добродію Урсусе...
— Добродію Ніклесе?
— Я таки зрозумів.
— Так?
— Ви хотіли примусити бідну сліпу повірити, що все було як і звичайно.
— Ніякий закон не забороняє бути черевомовцем.
— У вас талант.
— Ні.
— Ви так чудесно робите те, що хочете зробити.
— А я вам кажу, що ні.
— Тепер мені треба поговорили з вами.
— Про політику?
— Не знаю.
— Якщо про політику, то я не слухатиму
— Річ от у чім. Поки ви один і ставили п'єсу й удавали з себе публіку, в двері таверни постукали.
— Постукали в двері?
— Так.
— Це мені не подобається.
— І мені так само.
— А потім?
— А потім я відчинив.
— Хто стукав?
— Хтось, що йому треба було говорити зі мною.
— А що ж він сказав?
— Я вислухав його.
— Що ж ви йому відповідали?
— Нічого. Я повернувся дивитися на вашу гру.
— І?..
— Постукали удруге.
— Хто? Той самий?
— Ні. Інший.
— Ще хтось такий, що йому треба було поговорити з вами?
— Хтось, що не сказав мені нічого.
— Це мені більш подобається.
— А мені ні.
— Поясніть, будь ласка, добродію Ніклесе...
— Здогадайтеся, хто стукав уперше.
— В мене немає часу бути Едіпом.
— То був господар цирку.
— Того, що поруч?
— Того, що поруч.
— Де завсігди музика шалена?
— Шалена.
— Ну, ñ що ж?
— Ну, добродію Урсусе, він має до вас пропозицію.
— Пропозицію?
— Пропозицію.
— Чому?
— Та так.
— У вас, добродію Ніклес, та перевага передо мною, що ви оце розгадали мою загадку, щождо мене тепер, то вашої я не розумію.
— Господар цирку доручив мені сказати вам, що він бачив, як сьогодні вранці приходив поліційний загін, і що він, господар цирку, хоче довести вам, що він ваш приятель і що він хоче купити у вас за п'ятдесят фунтів стерлінгів готівкою ваш театр Зелений Ящик, двох ваших коней, ваші сурми з жінками, що грають на них, вашу п'єсу з сліпою, що співає в ній, вашого вовка й вас самих із ним.
Урсус згорда всміхнувся.
— Господар Тедкастерської таверни, скажіть господареві цирку, що Ґуїнплен повернеться.
Господар таверни взяв на стільці якісь речі, що лежали в темряві, й повернувся до Урсуса, підійнявши обидві руки, — в одній він держав плащ, а в другій шкуратяний нагрудник, фетровий капелюх і куртку.
Добродій Ніклес сказав:
— Це приніс чоловік, що постукав удруге, — то був поліцай; він увійшов і вийшов, не промовивши ні одного слова.
Урсус пізнав Ґуїнпленовип нагрудник, куртку, капелюх і плащ.
IV
MOENIBUS SURDIS — CAMPANA MUTA[50]
Урсус обмацав повсть капелюха, сукно плаща, саржу куртки й шкуру фартуха, — не могло бути сумніву щодо цих пожитків, і, не сказавши ні слова, коротким і владним жестом він показав добродієві Ніклесу на двері гостиниці.
Добродій Ніклес одчинив.
Урсус кинувся з таверни.
Ніклес стежив за ним очима. Він бачив, що Урсус так швидко, як тільки дозволяли йому старі ноги, побіг у тому напрямі, куди вранці уепентек повів Ґуїнплена. За чверть години задиханий Урсус опинився в тому самому провулку, де були задні двері Савтворкської в'язниці і де він раніш простояв стільки годин, дожидаючи.
Цей провулок був безлюдний і вдень, і вночі. Та коли вдень у ньому було сумно, то вночі було вже моторошно. Ніхто не наважувався входити сюди після певної години. Здавалося, що всі бояться, щоб ці дві стіни не зсунулися, і був острах, що, коли у в'язниці й кладовища виникне фантазія обнятися, то ці обійми роздушать людину. Такі нічні вражіння. Підголені верби у Воверському провулку в Парижі мали таку ж саму недобру славу. Запевняли, що вночі ці . обрубки дерев перетворювалися у величезні руки й хапали перехожих.
Савтворкське населення, як ми казали, інстинктивно уникало цієї вулиці між в'язницею й кладовищем. Колись її загороджували на ніч залізним ланцюгом. Цілком даремно, бо найкращим ланцюгом, що замикав цю вулицю, був жах перед нею.
Урсус сміливо увійшов у цю вулицю.
Яка думка була в нього? Ніякої.
Він прийшов сюди, щоб дістати відомості. Може в нього був намір постукати в двері в'язниці? Звичайно, ні. Такого страшного й марного способу йому й на думку не спадало. Спробувати ввійти туди, щоб розпитати? Що за божевільство! В'язниці не відкриваються ані для тих, що хотять увійти, ані для тих, що хотять вийти. їхні завіси повертаються тільки на вимогу закона. Урсус знав це. Так чого ж він прийшов у цей провулок? Щоб побачити. Що побачити? Нічого. Ніхто не знає. А може? Бути перед дверима, в які зник Ґуїнплен, — це вже щось значило. Іноді найчорніша й найпохмуріша стіна говорить, і між камінням пробивається світло. Іноді неясний промінь якось просочується з замкненого й темного громаддя. Розгледіти зовнішню оболоку факта корисно для того, хто підслухує. Всі ми інстинктивно намагаємося залишити якнайменшу товщину перегородки між фактом, що нас цікавить, і нами. Ось чому Урсус прийшов у провулок, де були задні двері в'язниці.
В момент, коли він увійшов у провулок, він почув удар у дзвін, потім другий.
— Що таке? — подумав він. — Хіба вже північ?
Машинально він почав лічити.
— Три, чотири, п'ять.
Він подумав:
— Які великі проміжки між ударами. Як повільно дзвонять! Шість, сім.
Він помітив:
— Який плачливий дзвін! — Вісім, дев'ять. — А! справа ясна. У в'язниці й годинник стає сумним. — Десять. — До того ж тут і кладовище. Цей дзвін дзвонить години для живих і вічність для мерців. — Одинадцять. — Гай-гай! Дзвонити годину невільній людині це те ж саме, що дзвонити вічність. — Дванадцять.
Він спинився.
— Так, північ.
Дзвін продзвонив у тринадцяте.
Урсус затремтів.
— Тринадцять!
Він почув чотирнадцятий удар. Потім п'ятнадцятий.
— Що це визначає?
Дзвонили й далі з довгими перервами. Урсус слухав.
— Це дзвонить не годинник. Це дзвін Muta. А я думав: як довго дзвонять північ. Цей дзвін не дзвонить, а передзвонює. Що ж таке лиховісне трапилося там?
Колись у кожній в'язниці, як і в кожному манастирі, був дзвін, що його звали Muta, — в нього дзвонили в сумних випадках. Muta — "німий" дзвін — дзвонив дуже тихо, наче намагався, щоб його не почули.
Урсус дійшов до того закутка, звідкіля він під час великого денного походу мав змогу спостерігати в'язницю.
Дзвін дзвонив і далі з сумними перервами.
Похоронний дзвін розставляє тяжкі розділові знаки.