З усіх її невдалих задумів це був найневдаліший. У міру того як канарки давали потомство, Амаранта Урсула випускала їх одну за одною, та досить було птахам відчути себе на волі, як вони відразу летіли геть з міста. Даремно намагалася вона спокусити їх кліткою, спорудженою на Урсулине замовлення ще в дні першої перебудови будинку. Даремно лаштувала їм гнізда з клоччя серед гілок мигдалевих дерев, посипала дахи канарковим сім'ям і всіляко спонукала до співу птахів, які позалишалися в неволі, щоб вони своїм щебетанням переконали дезертирів повернутися, все одно — випущені на волю птахи стрімко злітали в небо й робили над містом коло тільки для того, щоб визначити, в якій стороні світу лежать Канарські острови.
Минув рік від дня повернення Амаранти Урсули; за цей час їй не вдалося ні заприятелювати з жителями Макондо, ні влаштувати яке-небудь свято, але вона все ще не втрачала надії вдихнути життя в цих людей, переслідуваних нещастями. Ґастон, її чоловік, намагався не суперечити своїй дружині, хоч іще в той смертельно жаркий полудень, коли вони висіли з поїзда в Макондо, він зрозумів, що її рішення повернутися викликане неясною тугою за батьківщиною. Переконаний, що дійсність розвіє цю тугу, він навіть не став складати велосипеда, а цілісінькі дні копався в купах павутиння, обметеного зі стін мулярами, вишукуючи в них найгарніші павучі яйця. Відтак розколупував їх нігтем і терпляче розглядав у лупу дрібнісіньких павучків, що вибігали звідти. Потім йому спало на думку, що Амаранта Урсула продовжує свої реформи тому, що не хоче визнати краху ілюзій, і він склав свій чудовий велосипед, де переднє колесо було набагато більше, ніж заднє, і присвятив своє дозвілля тому, що ловив та засушував місцевих комах, що їх потім посилав у слоїках з-під варення до Льєзького університету старому професорові природничої історії, під чиїм керівництвом він колись досить серйозно вивчав ентомологію, хоч основним його покликанням завжди була авіація. Перед виїздом на велосипеді Ґастон убирався в трико акробата, панчохи музиканта й кепку детектива; виряджаючись на прогулянку пішки, він надягав бездоганно чистий полотняний костюм, білі черевики, шовкову краватку, капелюха-канотьє і брав у руки нову тростинку. Ґастон мав вицвілі очі, що робили його ще більше схожим на моряка, та вусики, руді, як біляче хутро. Хоча він був старший за Амаранту Урсулу щонайменше років на п'ятнадцять, але його юнацькі звички, постійна готовність служити своїй дружині та чудові чоловічі достоїнства згладжували різницю в літах. Ті, що бачили цього сорокарічного чоловіка зі стриманими манерами, чоловіка, який мав повідець на шиї та їздив на цирковому велосипеді, й подумати не могли, що він уклав зі своєю юною подругою пакт про безвідмовне кохання й що вони обоє віддавалися взаємному потягові в зовсім непідхожих для цього місцях, хоч би де захопив їх порив бажання; так поводилися вони з перших днів знайомства, і ту їхню пристрасть поглиблювали та збагачували час і чимдалі незвичайніші життєві обставини. Ґастон був не лише завзятим коханцем, наділеним невичерпною уявою і глибоко ерудованим у науці кохання, але й єдиним чоловіком в історії, який наважився посадити літак просто на всіяну фіалками луку, мало не вколошкавши себе й свою наречену, тільки тому, що їм забаглося покохатися саме серед цієї квітучої луки.
Вони познайомилися за три роки до весілля, коли Ґастон виписував піруети на спортивному біплані над колежем, де навчалась Амаранта Урсула, і, щоб не налетіти на флагшток, різко звернув убік. Примітивна конструкція з парусини та алюмінію зачепилась хвостом за електричні дроти й зависла в повітрі. Від того дня Ґастон, незважаючи на свою ногу в гіпсі, щосуботи заїжджав по Амаранту Урсулу в пансіон до черниць і, користуючись тим, що розпорядок дня в пансіоні був зовсім не такий суворий, як би того хотілося Фернанді, забирав дівчину і віз її до свого спортивного клубу. їхнє кохання почалося в недільному повітрі ландів[20] на висоті п'ятсот метрів, і, в міру того як речі на землі зменшувались у розмірах, вони відчували, що взаєморозуміння стає чимдалі повнішим. Вона розповідала йому про Макондо як про найпрекрасніше й найбільш мирне місто на світі, про велетенський будинок, що пахне материнкою, де б вона хотіла жити до старості з вірним чоловіком, двома неслухняними синами, яких би звали Родріґо й Гонсало, а не Ауреліано й Хосе Аркадіо, та дочкою, на ймення Віргінія, і ні в якому разі не Ремедіос. Вона з такою пристрасною наполегливістю зроджувала в пам'яті образ рідного міста, прикрашений тугою за батьківщиною, що Ґастон зрештою зрозумів: дівчина не погодиться піти за нього, якщо він не поїде з нею до Макондо. Він не заперечував, достоту так само, як потім охоче надяг на шию повідець, вважаючи це тимчасовою забаганкою, якій до певного часу краще не перечити. Але проживши з чоловіком у Макондо два роки, Амаранта Урсула залишалася така сама щаслива, як і першого дня, отож Ґастон почав виявляти ознаки занепокоєння. Він уже позасушував усіх комах, яких тільки можна було засушити в Макондо, навчився розмовляти іспанською, як місцевий уродженець, і повідгадував усі кросворди в журналах, що надходили поштою. Жаркий клімат не міг послужити Ґастонові приводом для прискорення від'їзду, бо природа дала йому печінку, воістину створену для життя в колоніях, печінку, що без будь-яких протестів зносила і післяобідню спекоту, і гнилу воду. Місцева кухня припала йому цілком до смаку, і якось він навіть поглинув яєчню з вісімдесяти двох іґуанячих яєць. А для Амаранти Урсули поїзд привозив рибу та устриць в ящиках з льодом, бляшанки з консервованим м'ясом і компотами, бо ж іншої їжі вона споживати не могла; Амаранта Урсула й далі одягалася за європейською модою; вона передплачувала журнали мод, хоча їй нікуди було вийти й нікому зробити візит, а Ґастонові в цих широтах уже забракло бадьорості духу, щоб належним чином оцінити коротенькі спіднички й надягнуті набакир фетрові капелюшки та намиста в сім разків. Її таємниця, очевидячки, полягала в тому, що вона завжди вміла знайти собі якусь роботу й сама вирішувала різні домашні проблеми, які сама ж і створювала. Сама робила помилки, а назавтра сама їх і виправляла, і то з таким згубним заповзяттям, що Фернанда неодмінно подумала б про спадкову ваду переливання з пустого в порожнє. Її життєрадісність хлюпала через вінця, і щоразу, коли надходили нові платівки, вона затримувала чоловіка у вітальні й разом з ним до пізньої ночі розучувала нові танці — їхні описи з доданими рисунками надсилали їй давні подруги по колежу. Уроки танців звичайно закінчувалися любовними втіхами, подружжя прилаштовувалося в кріслі-гойдалці, а то й просто на голій підлозі. Амаранті Урсулі для повного щастя бракувало тільки дітей, але вона дотримувала угоди з чоловіком не мати їх, аж поки не минуть п'ять років подружнього життя.
Щоб якось змарнувати час, Ґастон уранці звичайно заходив до Мелькіадесової кімнати побесідувати з Ауреліано. Йому подобалося згадувати найглухіші закутки своєї батьківщини, яку Ауреліано знав у всіх подробицях, немовби прожив там багато років. На запитання, звідки Ауреліано взяв ці відомості, відсутні навіть в енциклопедії, Ґастон діставав ту саму відповідь, що й Хосе Аркадіо: "Дізнатися можна про все". Крім санскриту, Ауреліано опанував англійську та французьку мови, а також здобув початкові знання з латинської та грецької. Тепер, коли він щовечора почав виходити з дому і Амаранта Урсула виділила йому тижневу суму на кишенькові витрати, Мелькіадесова кімната стала скидатися на філіал книгарні вченого каталонця. Ауреліано жадібно читав, допізна засиджуючись над книжками, проте, слухаючи його міркування про прочитане, Ґастон подумав, що, читаючи книжки, Ауреліано не прагне збагатити свої знання, а тільки шукає підтвердження вже відомих йому істин. Найбільше в світі його цікавили пергаменти, і їм він присвячував найплідніші ранкові години. Ґастон з Амарантою охоче ввели б Ауреліано в своє родинне коло, та він тримався осібно, був огорнутий таїною, як хмарою, яка з плином часу робилася тільки густішою. Всі спроби Ґастона заприятелювати з ним зазнали невдачі, і фламандцеві довелося шукати інших можливостей вбивати час. Саме тоді йому й спало на думку організувати службу авіапошти.
Ідея була не нова. Нею він захопився ще задовго до того, як познайомився з Амарантою Урсулою, але тоді він хотів налагодити авіапоштовий зв'язок з Бельгійським Конґо, де його родина вклала капітал у виробництво пальмової олії. Одруження й рішення провести кілька місяців у Макондо, щоб догодити дружині, примусили Ґастона відкласти здійснення своїх задумів. Проте, коли він побачив, що Амаранта Урсула взялась організовувати товариство задля благоустрою міста і тільки сміється з його спроб завести розмову про повернення до Європи, то зрозумів, що в Макондо доведеться осісти надовго, і став поновлювати зв'язки зі своїми компаньйонами в Брюсселі, про яких він майже забув. Хіба не однаково, де бути першовідкривачем — в Африці чи в басейні Карибського моря? Поки тривало листування, Ґастон розчистив для приземлення літаків майданчик на колишніх зачарованих землях, які в той час мали вигляд пустирища, засипаного битим Гравієм, вивчив географію узбережжя та напрямок панівних вітрів і вибрав найзручніші траси польотів, — при цьому він і не здогадувався, що його діяльність, дуже схожа на діяльність містера Герберта, збудила в серцях жителів Макондо небезпечну підозру: вони думали, що Ґастон насправді збирається саджати банани й тільки прикриває свій намір теревенями про авіапошту. Натхненний щасливим задумом, який, попри все інше, міг послужити виправданням рішення назавжди поселитися в Макондо, фламандець кілька разів побував у столиці провінції, робив візити властям, одержав ліцензії та попідписував контракти на виняткове право. Водночас він і далі підтримував листування зі своїми компаньйонами в Брюсселі, яке нагадувало Фернандине листування з невидимими цілителями, й зрештою переконав їх вислати морем перший аероплан разом із досвідченим механіком, котрий складе апарат у найближчому від Макондо порту й перелетить на ньому до міста.