Як же інакше, на кого їй покластися? Хто їм допоможе? Хіба тільки бог чи Борина!
Ганка замріялася. Тільки б повернутися на господарство, тільки б відчути землю під ногами — і вона так вчепиться в неї, і серцем, і пазурами, що ніхто її не відірве, не здолає. Разом з надією вона відчула такий приплив сили, що серце її наче більшало, сповнене рішучості, впертості, відваги, вогонь біг по тілу, очі блищали... Вона вже бачила себе там, у Борини, порядкувала всім, була повновладною господинею. Довго, мало не до півночі, мріяла так Ганка і остаточно вирішила наступного ранку забрати дітей і піти до старого. Хоч би Антек і не знати як їй забороняв, хоч би навіть і катував, усе одно вона не послухає й піде, не втратить такої нагоди! Вона відчувала в собі незламну волю до боротьби, хоч би й з цілим світом, вже не вагалась і не боялася нічого.
Ганка ще раз виглянула на вулицю. Вітру вже не було, віхола вщухла. Ніч темна, тільки сніг ледве сірів. На небі клубочилися величезні хмари, перекочувались, як хвилі. Чи то з далеких лісів, чи із щільної темряви линув якийсь невиразний шум.
Ганка погасила світло і, шепочучи молитву, почала роздягатися.
Раптом якийсь крик, далекий, приглушений, затремтів у нічній тиші. Він зростав, розлягався дедалі чутніше, і у вікна ринула кривава заграва.
Ганка, охоплена жахом, вибігла з хати.
— Десь — мабуть, у центрі села — палала пожежа, в небо здіймалися стовпи вогню й диму, летіли іскри.
Вдарили на сполох. Крики все дужчали.
— Горить! Вставайте, горить! — гукнула Ганка Стахові й Веронці. Нашвидку одягнувшись, вона побігла стежкою, але майже в ту ж хвилину зіткнулася з Антеком, який мчав з села.
— У кого пожежа?
— Не знаю. Вертайся до хати!
— Може, це в батька горить, наче посеред села! — пробелькотіла вона в смертельній тривозі.
— Додому вертайся, псякрев! — гримнув Антек і силоміць потяг її в хату.
Він був без шапки, в подертому кожусі, обличчя обпечене, очі блищали дико, нестямно, мов у божевільного.
X
Того ж самого вечора до Клембів почали сходитись на досвітки.
Клембова запросила головним чином немолодих жінок, своїх родичок або кумів. Вони приходили одна за одною, не занадто рано, але й не дуже спізнюючись, бо кожній кумасі хотілося погомоніти з іншими й почути новини.
Першою, як завжди, прийшла Вахнікова із жмутком вовни у фартусі й запасними веретенами під пахвою. За нею — Голубова, мати Матеуша, з підв'язаною щокою. Вона завжди ходила скривившись, наче випила оцту, вічно скаржилась і нарікала на все. Потім з'явилася Валентова — настовбурчена, мов квочка. Прийшла й Сікорина жінка, худа, як мітла, грім-баба, найзавзятіша в усіх сусідських сварках. Слідом за нею вкотилася товста, як бочка, Плошкова, червонощока, здорова, завжди гарно вбрана, самовпевнена й насмішкувата. Вона верховодила серед жінок і пащекувала більше за всіх. Її не любили. Увійшла, тихенько скрадаючись, мов кішка, Бальцерко-ва, сухенька, маленька, зів'яла жінка, завжди похмура. Вона була страшенна сутяга — з половиною села пересварилась і кожного місяця подавала на когось у суд. Після них з'явилася непрохана гостя — жінка Войтека Кобуся, найбільша пліткарка на селі, і така заздрісна, що всі боялися з нею приятелювати. Ще прибігла, сопучи й ледве переводячи дух, жінка Гжелі Криворотого, п'яниця, дурисвітка й штукарка, яких мало, завжди готова нашкодити іншим. Прийшла й стара Соха, мати Клембового зятя, жінка тиха й побожна, що, так само, як і Домінікова, не виходила з костьолу. Прийшли ще й інші, але про цих і сказати нічого, бо вони скидалися одна на одну, мов ті гуски в табуні, і відрізнити їх можна було хіба що по одягу. Багато зібралося жінок, і всі з роботою: та з вовною, яку треба було попрясти, та з льоном, та з прядивом, та з шитвом, а та навіть із пригорщею пір'я — аби тільки не подумали, що вона прийшла так собі, погомоніти.
Жінки сіли широким колом посеред хати, під лампою, що звисала із сволока; вони були немолоді, майже однолітки — мов ті кущі на широкій грядці, зрілі, вже овіяні подихом пізньої осені.
Клембова жінка всіх зустрічала з однаковою гостинністю, віталася тихо — в неї боліли груди, і вона завжди говорила слабким, уривчастим голосом. А Клемб, чоловік людяний і розумний, який з усіма жив у згоді, для кожного знаходив привітне слово і сам підсував гостям табурети й лави.
Трохи згодом прийшли Ягуся з Юзею й Насткою та ще кілька дівчат, а за ними поодинці заходили парубки.
Людей набралось багато, бо вечори взимку довгі, а роботи нема ніякої. Зима була люта, дні тяглися нескінченно, сумно було лягати спати разом з курми — до світанку можна було і виспатись, і вилежатись, аж боки заболять.
Гості посідали, де хто запопав місце,— на лавах, на скринях, а парубкам Клембові сини принесли знадвору чурбачки, і місця залишилося ще досить, бо хата в Клембів була простора, хоч і низенька, збудована по-стародавньому,— здається, ще за прадіда старого Клемба. Їй було, мабуть, років півтораста з лишком; вона вже вростала в землю, згорбившись, мов стара бабуся, і стріхою торкалася тину. Доводилося її укріплювати підпірками, щоб вона зовсім не завалилась.
В хаті спочатку було не дуже гамірно, всі розмовляли півголосом, тільки веретена дзижчали й стукотіли по підлозі та де-не-де торохтіли прядки, але їх було небагато: на селі не дуже довіряли цим новомодним вигадкам і воліли прясти по-давньому — на веретенах.
Клембові сини — їх було четверо молодців, високих і дужих, мов сосни,— сидячи біля дверей, крутили перевесла, а решта хлопців посідали по кутках, курили, шкірили зуби та жартували з дівчатами, отож уся кімната гула від реготу, а старші ще додавали своє, щоб більше було сміху та веселощів.
Прийшов, нарешті, очікуваний Рох, а слідом за ним — Матеуш.
— Що, і досі мете? — спитала одна з жінок.
— Ні, зовсім ущухло: погода змінюється.
— В лісі чути якийсь гул — певно, відлига буде,— додав Клемб. Рох сів осторонь і почав їсти. Він тепер жив і навчав дітей у Клемба, тут і харчувався. Матеуш став вітатися з деякими дівчатами, а на Ягну навіть не глянув, хоч вона сиділа посередині і він не міг її не помітити. Молодиця тільки злегка всміхнулася, крадькома поглядаючи на вхідні двері.
— Ох, і завірюха ж сьогодні була, боронь боже! Жінки припленталися з лісу ледве живі, а Ганка з Билицею, здається, і досі не повернулися,— сказала Соха.
— Еге, бідному завжди вітер в обличчя,— буркнула Кобусєва.
— І до чого ж Ганка дожила! — почала була Плошкова, але, помітивши, що Ягна вся почервоніла, відразу обірвала й заговорила про щось інше.
— Ягустинки не було? — спитав Рох.
— Ні. У нас плітками та поговором не поживиться, то навіщо їй наше товариство?
— Еге. Баламутна баба! Щось таке наплела сьогодні в солтиса, і через це Шимонова жінка погиркалася з війтовою,— коли б не люди, дійшло б у них до бійки!
— Надто вже їй дозволяють верховодити.
— Всі поступаються, наче воно й справді щось путнє.
— І не знайдеться нікого, хто б їй відплатив за постійні чвари та брехні!
— Адже знають усі, яка вона,— навіщо ж вірять брехні?
— Та хто ж її знає, коли вона правду скаже, а коли збреше?
— Все тому, що кожна охоче слухає, як оббріхують інших,— закінчила Плошкова.
— Нехай би тільки вона мене зачепила, я б їй не подарувала! — скрикнула солдатка Тереза.
— Еге! Наче вона не пащекує про тебе щодня по всьому селу,— ущипливо зауважила Бальцеркова.
— А ви чули? Ану, повторіть! — закричала Тереза, вся спалахнувши, бо всім було відомо, що вона зустрічається з Матеушем.
— І повторю, і навіть просто в очі скажу — нехай тільки твій з військової служби повернеться!
— Вас не стосується! Будете ще тут патякати бозна-що!
— Не галасуй, ніхто тебе не чіпає,— суворо зупинила її Плошкова, але Тереза ще довго не могла заспокоїтись і щось бурчала собі під ніс.
— А що, вже були у вас з ведмедем? — спитав Рох, щоб відвернути увагу в інший бік.
— Ні, от-от прийдуть: вони в органіста.
— А хто ходить?
— Гульбасові шибеники та Філіпчині хлоп'ята.
— Ідуть, ідуть! — закричали раптом дівчата, почувши біля хати протяжний рев. Потім, уже в сінях, залунали голоси різних тварин — співав півень, мекали вівці, іржав кінь, і всім вторувала сопілка. Нарешті двері розчинилися: перший ввалився в хату парубок у кожусі, догори вовною, з обличчям, вимащеним сажею так, що скидався на цигана. Парубок вів за собою на довгому мотузку ведмедя, оповитого сухим бадиллям гороху, з головою, зробленою з кожуха, з паперовими вухами, які весь час ворушилися, і червоним язиком, висолопленим мало не на цілий аршин. До рук хлопця, який удавав ведмедя, були прив'язані два полінця, обмотані соломою і встромлені в дерев'яні черевики, так що він ходив наче навкарачки. За ним слідом ішов другий поводир із солом'яним віхтем і палицею, втиканою гострими кілочками, на яких стирчали шматки сала та хліба й висіли якісь пузаті торбинки.
Позаду всіх виступав Міхал, племінник органіста, який грав на сопілці, і стрибала ціла юрба хлоп'ят, що стукотіли по підлозі палицями й галасували з усієї сили.
Циган сказав: "Слава Ісусу!", потім заспівав півнем, замекав бараном, заіржав, як баский огир, і почав:
— Ведмежатники ми, з краю далекого, з-за моря широкого, з-за лісу високого, де люди догори ногами ходять, де тини з ковбас городять, де вогнем горло холодять, де горшки гріти ставлять на сонце, свині у воді плавають і горілчані дощі падають. А ми по світу ходимо й сердитого ведмедя водимо. Казали нам люди, що у вашому селі хазяї багаті, господині щедрі, дівчата гарні! От ми й прийшли з краю далекого, з-за Дунаю широкого, щоб ви на нас подивилися, чемно привітали та на дорогу що-небудь дали. Амінь!
— Ану, покажіть, на що ви здатні, то, може, і для вас дещиця в коморі знайдеться,— сказав Клемб.
— Миттю покажемо! Гей! Грай, сопілко, танцюй, Міхасю, танцюй! — закричав поводир, лупцюючи ведмедя палицею.
Сопілка заграла, хлопчиська застукотіли палицями по підлозі й стали погукувати, поводир удавав голоси різних тварин, а ведмідь стрибав навкарачки, клацав язиком, брикав і ганявся за дівчатами. Поводир, ніби вгамовуючи його, шмагав віхтем кого попало, вигукуючи:
— Як немає мужа вдома, ось тобі за це солома!
В хаті знявся галас, метушня, дівочий вереск, біганина, і було так весело, що люди аж за боки хапалися.