Слід було б мені замість нього залишити вдома Дженет, тоді, мабуть, душа моя була б спокійніша. І я знаю, – на цих словах бабуся зробила наголос, – що сьогодні, о четвертій годині вдень, через мою землю пройшов осел. Мороз пройняв мене з голови до ніг, і я знаю, що там був осел.
Я намагався якось утішити її, але вона відкидала всі мої міркування.
– То був осел, – сказала моя бабуся, – той самий кошлатий осел, на якому колись приїхала та вбивча подоба жінки! – тільки так бабуся завжди називала міс Мердстон. – І з усіх ослів у Дуврі цей – найнахабніший! – заявила моя бабця, вдаряючи кулаком об стіл.
Дженет насмілилася зауважити, що міс Тротвуд, мабуть, даремно турбується, бо начебто той самий осел зараз зайнятий – возить пісок і гравій – і тому не може забігти на нашу землю. Але бабуся і слухати цього це хотіла.
Вечерю принесли добру і гарячу, хоч кімнати моєї бабусі були на горішньому поверсі, – не знаю, чи тому, що вона хотіла за свої гроші користуватися більшим числом кам'яних східців, чи то просто бажала бути ближче до дверей на дах, – і складалася вона зі смаженого курчати, біфштекса та деякої городини; всім стравам я віддав належне, бо приготовані вони були чудово. Але бабуся моя мала власну думку про лондонські харчі і тому їла дуже мало.
– Думаю, що це нещасне курча вилупилось і зросло в підвалі, – сказала бабуся, – і ніколи не дихало іншим повітрям, ніж як у стайні. Припускаю, що біфштекс може бути з яловичини, але щось не дуже цьому вірю. На мою думку, нема в цьому місті нічого справжнього, крім бруду.
– А чи не думаєте ви, що курча могли б привезти сюди з села, бабусю? – наважився я натякнути.
– Безперечно, ні! – відказала бабуся. – Хіба ж лондонському торговцеві захочеться продавати якусь справжню річ?
Я не наважився заперечувати цю думку, але повечеряв непогано, що вона відзначила з чималим задоволенням. Коли забрали посуд зі столу, Дженет допомогла їй зачесатися, одягти нічний чепець, що був цього разу кращого фасону, ніж зазвичай ("на випадок пожежі" – як поясняла бабуся), та обгорнути її сукню навколо колін; так готувалася моя бабуся зігрітися перед тим, як іти спати. А потім, за незмінним правилом, встановленим раз і назавжди, я приготував їй склянку гарячого білого вина з водою і нарізану тонкими скибочками підсмажену булку. Тоді ми лишилися самі на решту вечора; бабуся сіла напроти мене, сьорбаючи розведене вино і вмочаючи у нього сухарі; з-під нічного свого чіпця вона з любов'ю поглядала на мене.
– Ну, Троте, – почала вона, – що ти думаєш про план стати проктором? Чи ти ще й не починав думати про це?
– Я досить обміркував це, люба моя бабуню, і докладно поговорив про це зі Стірфорсом. Мені це справді дуже подобається. Мені це надзвичайно подобається.
– Ти диви! – сказала бабуся. – Це мене втішає.
– Тут тільки є одне ускладнення, бабуню.
– В чому річ, Троте? – поцікавилась бабуся.
– Скільки я міг довідатися, це професія для обмеженого кола людей, і чи не багато коштуватиме дозвіл вступити мені до цієї корпорації?
– Це коштуватиме, – відповіла моя бабуся, – вступного внеску рівно в тисячу фунтів стерлінгів.
– Так ось що, люба моя бабуню, – сказав я, присуваючи свого стільця ближче до неї. – Мене це дуже турбує. То велика сума грошей. Ви багато витратили на моє виховання і завжди були якнайщедріші до мене. Ви – дуже великодушна! Напевно, є інші способи, щоби я без великих витрат міг би почати життя. Чи певні ви, що краще буде взятися саме до цієї професії? Чи не думаєте ви, що це занадто велика сума грошей, і що її, може, не варто витрачати? Прошу вас, моя друга мати, обміркуйте це. Чи ви певні?
Бабуся закінчила жувати сухарик, поставила склянку на полицю каміна, поклала руки на коліна і відповіла так:
– Троте, дитинко моя, якщо є в мене якась мета в житті, то це – зробити тебе добрим, чуйним і щасливим чоловіком. Я твердо вирішила домогтися цього, і Дік теж. Хотіла б я, щоб деякі люди почули розмови Діка про це. Мудрість його слів гідна подиву. Але ніхто, крім мене, не знає невичерпних розумових здібностей цього чоловіка!
На секунду вона зупинилася, взяла мою руку в свої долоні та повела далі:
– Марна річ, Троте, згадувати минуле, якщо це не впливає якось на теперішнє. Можливо, мені слід було більше приятелювати з твоїм бідолашним батьком. Можливо, мені слід було більше приятелювати з тією бідолашною дитинкою, твоєю матір'ю, навіть після того розчарування через твою сестру Бетсі Тротвуд. Можливо, про це я й думала, коли ти прийшов до мене – маленький злиденний хлопчик, стомлений і вкритий пилом і брудом. Від того часу і досі, Троте, ти завжди виправдовував мої сподівання, був моєю гордістю і радістю. Ні на що інше не хочу я витрачати свої кошти, принаймні... – тут, на моє здивування, вона завагалась і збентежилась. – Ні, ні на що інше не хочу я витрачати свої кошти! Ти – моя всиновлена дитина! Тільки люби мене, стару, і терпляче стався до моїх примх – так для старої жінки, початок життя якої був не досить щасливим і розумним, ти зробиш більше, ніж будь-коли ця стара жінка зробила для тебе.
Вперше почув я, як бабуся моя згадує про колишнє своє життя. Вона так спокійно згадала і засудила його, що я відчув до неї ще більше поваги і любові.
– Ми тепер дійшли цілковитого порозуміння, Троте, – сказала бабуся, – і не треба більше про це говорити. Поцілуй мене, ми підемо до Докторської палати завтра після сніданку.
Ми довго ще розмовляли перед каміном, перш ніж піти спати. Спальня моя була на тому ж поверсі, що й бабусина. Вночі вона мене кілька разів будила, стукаючи мені в двері щоразу, як почує далеке рипіння коліс якогось екіпажа чи воза ринкового торговця; тоді вона схвильовано запитувала мене – чи не їде то пожежна валка. Але над ранок вона заснула міцніше, і я зробив те саме.
Десь опівдні ми вирушили до контори містерів Спенлоу і Джоркінса в Докторській палаті. В уяві моєї бабусі кожна людина на лондонських вулицях була кишеньковим злодієм, тому вона доручила мені нести її гаманець, в якому лежали десять гіней і трохи срібла.
По дорозі ми зупинилися біля вітрини іграшкової крамниці на Фліт-Стрит і деякий час дивилися на велетнів Дунстана, що били в дзвони. Рівно о дванадцятій годині дня пішли ми на подвір'я собору Святого Павла. Прямуючи до цього місця, я помітив, що бабуся дуже прискорює кроки, неначе чогось злякалася. Разом з тим я звернув увагу, що до нас наближається якийсь волоцюга в лахмітті. Він зупинився і почав пильно придивлятися до нас.
– Троте, любий мій Троте, – злякано прошепотіла бабуся, стискаючи мою руку. – Я не знаю, що мені робити.
– Не хвилюйтеся, – сказав я. – Нема чого боятися. Зайдіть до крамниці, а я миттю прожену цього типа.
– Ні, ні, дитя моє! – рішуче заперечила вона. – Нізащо в світі не розмовляй з ним. Я благаю тебе. Я наказую тобі!
– Бог з вами, бабуню, – сказав я. – Це просто якийсь нахабний жебрак.
– Ти не знаєш, що він таке! – відказала моя бабуся. – Ти не знаєш, хто він такий. Ти не знаєш, що ти кажеш!
Ми зупинились у порожньому під'їзді, і чоловік той теж зупинився.
– Не дивися на нього! – сказала моя бабуся, коли я спробував допитливо на нього глянути. – Краще візьми мені візника, любий мій, і чекай мене на подвір'ї Святого Павла.
– Чекати на вас? – перепитав я.
– Так! – відповіла бабуся. – Я мушу поїхати сама. Я мушу поїхати з ним.
– З ним, бабусю? З цим чоловіком?
– Я при своєму розумі, – відказала вона, – і кажу тобі, що мушу! Візьми мені візника.
Хоч який здивований я був, але зрозумів, що даремно заперечувати проти такого рішучого наказу. Відійшовши на кілька кроків, покликав я візника. Не встиг я відкрити дверцята, як бабуся моя, мов дивом якимсь, ускочила туди, а за нею – той чолов'яга. Вона махнула мені рукою, щоб я йшов геть, і я покірно повернувся. Встиг я тільки почути, як вона сказала візникові:
– Їдьте кудись, їдьте просто вперед.
І екіпаж проїхав повз мене, підіймаючись угору вулицею.
Тоді я згадав те, про що розповідав мені містер Дік і що здавалося мені плодами його хворої фантазії. Я не мав сумніву, що то була та сама особа, про яку він говорив у загадкових висловах, хоч я й нездатний був уявити, яку владу має цей чоловік над моєю бабусею. Почекавши півгодини в холодку на подвір'ї, я побачив, що екіпаж повертається. Візник зупинився поруч зі мною, бабуся сиділа в екіпажі сама.
Вона ще не зовсім заспокоїлась і не зовсім готова була до візиту, який ми мали зробити. Вона попросила мене сісти в екіпаж і наказати візникові трохи поїздити туди й назад.
– Любе моє дитя, ніколи не розпитуй мене і не розмовляй про це, – більше нічого не сказала вона, аж поки не заспокоїлася цілком.
Нарешті вона заявила, що вже зовсім спокійна, і що ми можемо продовжувати наш шлях. Вона дала мені свій гаманець, щоб розплатитися з візником, і я помітив, що гіней там уже нема, а лишилося тільки дрібне срібло.
Увійти до Докторської палати треба було через маленький низький склепінчастий коридор. Коли ми тільки вступили під арку, гамір міста якимсь чарівним чином розтанув вдалині. Ми проминули кілька нудних двориків та вузьких проходів і підійшли до покритої скляним дахом контори Спенлоу і Джоркінса. У вестибюлі цього храму, до якого паломники могли входити без стуку, два чи три клерки переписували папери. Один з них, худорлявий чолов'яга в темній перуці, схожій на глевкий хліб, підвівся привітати мою бабусю і провести нас до кабінету містера Спенлоу.
– Містер Спенлоу в консисторії, мем, – сказав висохлий чоловік. – Сьогодні засідання суду, але це поблизу, я негайно відправлю когось запросити його сюди.
Поки шукали містера Спенлоу, нас залишили самих, і я скористався з нагоди оглянути нове місце. Меблі в кабінеті були старовинні і вкриті пилом; зелена байка на письмовому столі зблякла й вицвіла, і була така змарніла й бліда, наче старий злидень. На столі лежала безліч папок з паперами. Назви найрізноманітніших судів написані були на цих папках. Там були справи свідків, справи позовів, справи консисторські і справи заповітні, справи адміралтейські і справи депутатські. Я аж задумався – скільки ж тут судів, і скільки часу витрачу я, поки розберуся в них. Крім того, лежало там безліч рукописних зізнань, даних під присягою, у міцних оправах, зв'язаних величезними кипами – по цілій кипі на кожну справу; і кожна справа виглядала як повість у десять чи двадцять томів.