Становище, поліпшившись на якийсь час, знову ставало загрозливим. Треба було заткнути пробоїну, не гаючи ні хвилини. У Жільята залишився тільки одяг.
Як пригадуємо, він простелив його для сушіння на виступах Малого Дувру. Він зібрав його і поклав на борт човна.
Взявши свою просмолену зюйдвестку, він став у воді на коліна і запхнув її в пробоїну, виштовхуючи назовні брезент і тим самим витискаючи з пухиря воду. До зюйдвестки він додав овчину, поверх овчини поклав вовняну сорочку, за сорочкою пішла куртка. Все влізло в дірку.
На ньому лишилися тільки штани, але і їх він зняв і теж заклав їх у пробоїну; затичка стала більшою і міцнішою. Отож вона була готова і здавалася досить надійною.
Пластир виступив з пролому назовні разом з брезентом, що обліпив його. Вода, рвучись усередину, тиснула на перепону, розпластувала її над пробоїною, що було дуже до речі, і зміцнювала її. Це було щось на зразок щільної перев'язі. Назовні було виштовхнуто тільки середину пухиря; довкола пробоїни і затички лишався круглий парусиновий валик з брезенту, який прилягав до них особливо щільно, тому що його утримували нерівні закраїни пролому. Доступ воді був перекритий.
Але як це ненадійно! Гострі кінці, що притримують брезент, можуть його й прорвати, і крізь дірки рине вода. Жільят цього навіть не помітив у темряві. Мало надій на те, що пластир витримає до ранку. Тепер Жільята непокоїло інше, і тривога його все зростала: він відчував, як тануть його сили.
Він знову взявся вичерпувати воду, але знесилені руки ледве піднімали повний черпак. Жільят був голий і тремтів від холоду. Він відчував наближення фатального кінця.
Раптом у ньому зажевріла надія на порятунок. Можливо, у відкритому морі з'явиться вітрило? Який-небудь рибалка, випадково запливши у води Дуврського рифу, міг би подати йому допомогу. Настав час, коли Жільятові доконче був потрібен помічник. Людина і ліхтар — і все було б урятоване. Удвох вони легко вичерпають з бота воду, і як тільки човен звільниться від рідкого баласту, він підніметься до своєї ватерлінії, пробоїна вийде з води, полагодження човна стане здійсненною справою; пластир не гайно можна буде замінити дерев'яним щитом з обшивки Дюранди, і, знявши тимчасову пов'язку, можна буде остаточно залатати дірку. А якщо ні, доведеться
чекати аж до ранку, чекати цілу ніч! Смертельно небезпечне гаяння часу, воно може призвести до трагічного кінця. Жільята лихоманило від збудження. Якщо б випадком показалися вогні якогось судна, Жільят міг би з вершини Великого Дувру подати йому сигнал. Погода стояла тиха, безвітряна, море ніби заснуло, різкі рухи людини на тлі зоряного неба було б помічено. І капітани кораблів, і навіть шкіпери звичайних шхун, пропливаючи вночі поблизу Дуврського рифу, не відводять від нього підзорної труби; вони це роблять з обережності.
Жільят сподівався, що його побачать. Він виліз на розбиту Дюранду, схопився за вірьовку і піднявся на Великий Дувр.
Жодного вітрила на обрії. Жодного сигнального вогню. Скрізь, куди сягає зір, неозоре, пустельне море.
Ніякої надії на допомогу, ніякої можливості перемогти в цьому двобої. Жільят відчув себе обеззброєним, чого досі з ним не траплялося жодного разу. Тепер він був відданий на поталу темної фатальної долі. Незабаром він зі своїм човном, з машиною Дюранди, з усіма своїми тяжкими злигоднями, з усіма своїми удачами, з усією своєю мужністю стане жертвою безодні. У нього не лишилося ніяких засобів боротьби: руки опустились. Як перешкодити початися припливу, піднятися воді, продовжуватись ночі? Пластир у борті бота — єдина його точка опори. Жільят вибився із сил; він тому й роздягся догола, щоб спорудити й довершити імпровізований пластир. Тепер він уже не міг ні зміцнити його, ні поліпшити. Пластир залишиться надалі таким, яким він є. На нещастя, всім зусиллям покладено край. Зараз море на свій розсуд розпоряджається пов'язкою, поспіхом накладеною на пробоїну. Як поведеться ця нежива перепона? Тепер бореться вона, а не Жільят. Все залежить від цього ганчір'я, а не від його розуму. Досить, щоб піднялася хвиля, і пробоїна відкриється знову. Більший чи менший натиск — у цьому вся справа. Все має вирішити сліпа боротьба двох механічних величин. Відтепер Жільят не міг ні допомогти союзникові, ні зупинити ворога. Йому лишалося бути тільки спостерігачем власного життя або власної смерті. Місце Жільята, який був утіленням передбачення, в найстрашнішу хвилину замінили тупі сили протидії.
Всі випробування і жахи, через які Жільят пройшов, виявились нічим у порівнянні з теперішнім його становищем.
Прибувши на Дуврський риф, він побачив себе оточеним, взятим у лабети пустелею. Пустеля не тільки взяла його в облогу, вона на нього наступала. Тисячі погроз водночас нависли над ним. Тут був вітер, готовий дмухнути; тут було море, готове ревіти. Неможливо заткнути цю пельку — вітер; неможливо обламати зуби цій пащеці — морю. І все ж він боровся, бувши людиною, він сам на сам бився з океаном; він виступив голіруч на двобій з бурею.
Він стійко тримався і супроти інших злигоднів, успішно боровся з іншими напастями. Він чинив опір усім нещастям, що випали на його долю. Не маючи інструментів, мусив будувати, без будь-чиєї допомоги він тягав великі вантажі, без знань розв'язував складні задачі. Йому довелося їсти й пити, не маючи ніяких запасів провізії, спати, не маючи постелі й даху над головою.
На рифі, в цьому трагічному закуткові, його почергово катували люті підручні природи — матері, коли їй захочеться, і ката, коли їй заманеться. Він переміг самотність, переміг голод, переміг спрагу, переміг холод, переміг лихоманку, переміг утому в праці, переміг сон. Йому перепиняли шлях обставини, які згуртувалися супроти нього. Після злигоднів — стихія; після припливу — шторм; після бурі — спрут; після страховища — привид.
Похмура іронія кінця. Недурно ж з темної печери того рифу, який Жільят сподівався покинути в тріумфі слави переможця, сміючись, дивився на нього мертвий Клюбен. Привид знав, з чого сміявся, він мав рацію. Жільятові ввижалася його загибель: він стане таким же мерцем, як і Клюбен.
Холод, голод, утома, розбиранка пошкодженого судна, спуск машини, бурі рівнодення, вітер, гроза, спрут — все це ніщо супроти пробоїни. Можна було знайти захист від усього, і Жільят знаходив його: проти холоду — вогонь, проти голоду — скойки на скелях, проти спраги — дощ, проти труднощів урятування машини — майстерність і мужність, проти припливу і бурі — хвилеріз, проти восьминога — ніж. Проти пробоїни в човні — нічого.
То був зловісний останній привіт урагану. Остання сутичка, зрадницька вилазка, підступний напад переможеного на переможця. Тікаючи, буря пустила в нього цю стрілу. Відступаючи, вона поверталась чолом до ворога і продовжувала разити. То був удар з-за рогу, завданий безоднею.
Можна побороти бурю, але як боротися з водою, що просочується!
Якщо затичка не витримає, якщо пробоїна відкриється, ніщо не допоможе: човен піде на дно. Пов'язка зсунеться із скривавленої рани. А досить боту з його вантажем, з поставленою на нього машиною піти на дно, і підняти його звідти буде неможливо. Два місяці шляхетних титанічних зусиль зведуться нанівець. Починати все знову немислимо. У Жільята не було більше ні кузні, ні матеріалів. Може, на світанку він побачить, як уся його праця повільно й безповоротно порине в безодню. Як страшно відчувати під собою прірву! Безодня тягла його до себе.
Море проковтне човна, і йому залишиться одно: вмерти від голоду і холоду, як це сталося з тим, хто, зазнавши корабельної катастрофи, вмер тут, на стрімчаку "Людина".
Два довгих місяці духи й ангели невидимого світу, які витали тут, бачили два ворожих стани: в одному — безмежні простори, хвилі, вітри, блискавиці, сили стихії, в другому — людина; в одному — море, в другому — душа; в одному — безконечність, в другому — атом. І сталася битва.
Але, можливо, ця чудова перемога даремна.
Нечуваний героїзм завершився немічністю, закінчився відчаєм жахливий бій, прийнятий на себе людиною, битва між Нічим і Всім. Іліада, втілена в одному героєві.
Розгублений Жільят дивився в простір.
На ньому навіть не було одежі. Він стояв голий перед безмежжям.
І ось, пригнічений цією незнаною величчю, не знаючи більше, чого від нього хочуть, перед обличчям невблаганної темряви, в гуркоті океану, хвиль, прибою, клекотливих валів, шквалів, під туманами, на вітрі, відданий на поталу неосяжної розпорошеної сили, під таємничою небесною твердю — царством крил, світил і вимерлих світів, перед волею, котра, можливо, керує незмірною могутністю стихій, бачачи довкола себе і під собою океан, а над головою сузір'я і бездонне небо, Жільят відмовився від боротьби, опустився на скелі, ліг навзнак, обличчям до зірок, і, переможений, склавши руки перед грізною глибиною, крикнув у безмежжя: "Пощади!" Повергнутий на землю неозорістю, він молився до неї.
Він був один на скелі, вночі, посеред моря, знемагаючи від виснаження, як уражений громом голий гладіатор на арені цирку; лише замість цирку перед ним була безодня, замість хижих звірів — пітьма, замість очей публіки — око невідомого, замість весталок — зорі, замість цезаря — бог.
Йому здавалося, ніби він розчиняється в холоді, втомі, безсиллі, в благанні, в мороці, і очі його заплющились.
VIIІ
Незвідане почуло
Минуло кілька годин. Зійшло сліпуче сонце.
Його перший промінь освітив нерухому людську постать, що лежала на вершині Великого Дувру. То був Жільят. Він усе ще лежав на скелі. Задубіле оголене тіло більше не тремтіло. Заплющені повіки були мертвотно-бліді. Важко було б сказати, чи це жива людина, чи труп. Здавалося, сонце розглядало його.
Якщо ця оголена людина й не була мертвою, то все одно настільки близькою до смерті, що один подув холодного вітру міг перервати її життя. І вітер подув, але теплий, живлющий; то був весняний легіт травня. А тим часом у глибокій синяві неба піднімалося сонце; його навскісне проміння загорілось багрянцем. Світло стало теплим. Воно огорнуло Жільята. Жільят не ворушився. Якщо він і дихав, то таким слабким диханням, що воно ледве-ледве затуманило б дзеркало.
Сонце сходило все вище й вище, і його промені стали прямовисніше спадати на Жільята.