Коли ми з дружиною вибралися на Великдень до Гліона, то ще про неї не знали. Ми вже давно домовилися, що загостимо до них на два-три дні під час своєї великодньої прогулянки до французької Швейцарії. На наш подив "Моп геров" зустрів нас замкненими дверима. Якийсь час, поки я заглядав у всі закутки й гукав навсібіч, то почувався так, наче Штіллера та його дружини взагалі вже нема тут, немає більше в Гліоні, немає на землі, що вони зникли, кинувши цей смішний несмак, який їм ніколи не пасував. Двері до підвалу були незамкнені, але й у гончарні я нікого не знайшов. Та все ж побачив там сліди недавньої роботи: на столі — вилинялий голубий фартух, кинутий похапцем; на гончарному колі — грудки вологої глини. Ми вирішили чекати. День був сльотливий, над Женевським озером висів туман; ми сиділи в дощовиках на мокрому підмурку, переконуючи одне одного, що нема підстав хвилюватися. Мокрі й через те дуже блискучі гномики, будиночок з баштицею, зарос* лий плющем, іржава залізна огорожа, табличка з під< робленого мармуру й напис, що з нього майже всі літери вже повипадали, мокрий, темнуватий мох у потрісканому колодязі — все те ніде не ділося й анітрохи не змінилось, тільки що без сонця було дуже понуре. Ми намагалися жартами підбадьорити одне одного, та дарма. Червоний фунікулер проїхав порожній. За годину почало смеркати; потяг унизу промчав з освітленими вагонами, готелі в Монтре вигравали світлом, тільки навколо було сіро, будиночок нашого приятеля тонув у пітьмі. З дерев капало.
— Ходімо до готелю,— запропонував я,— а потім потелефонуємо.
Дружина вагалася:
— Ми вже стільки чекали!
Отже, ми викурили ще по одній цигарці. Світло в Монтре, хоч і не таке яскраве, пригадало нам мерехтливий Вавілон, що його ми кілька років тому оглядали з "Рейнбо-бару"... Штіллер прийшов без плаща й без капелюха і перепросив нас, що не залишив у дверях записки: він, очевидно, забув про наш приїзд. Повернувся він із клініки в Валь-Моні: пані Юліці вранці зроблено операцію. Він щойно вперше відвідав її. Його не зовсім зрозумілі пояснення були звернені насамперед до моєї дружини, що, немов спаралізована, сиділа на мокрому підмурку, не виймаючи рук із кишень дощовика. Знову почався дощ. Штіллер, сповнений несміливої довіри до лікаревих слів, оповів нам про задовільний перебіг операції, вельми щасливий перебіг, можливо, навіть найкращий. Я не знав, чи він не усвідомлював, яка то небезпечна операція, чи тільки прикидався перед нами, щоб не бачити ще й нашого переляку. Пані Юлі-,ка його не впізнала, не могла також говорити. Тепер дуже багато залежить від того, як мине ніч, заявив він, хапаючись за лікарів дозвіл знову прийти завтра вранці о дев'ятій годині, наче то була велика втіха.
— Чого ми стоїмо на дощі! сказав він.-^ Ходімо до хати. Як добре, що ви приїхали.
В хаті, при світлі, Штіллер був білий як смерть. Він квапливо вніс наші далізки і конче хотів приготувати нам справжню вечерю. Моя дружина, певне, мала слуш* ність, що не відмовляла його, навіть підтримала, за* явивши, що з'їла б чогось теплого.
= А що я кажу? — втішився він.— Звісно. Вона лиш трохи йому помогла; для нашого приятеля якась робота була найкращим заспокоєнням.
— Знаєш,— звернувся він до мене,— такі операції роблять дуже часто.
#к послухати його, то можна подумати, що люди з цілими легенями — просто виняток. Він приготував вечерю, накрив у кухні стіл, не скидаючи піджака; якби він був у пальті, то його теж би не скинув. Адже він прискочив сюди тільки на хвилю, хоч до клініки мав з'явитися аж через чотирнадцять годин.
— Знаєш,— пояснив він,— усе виявилося так несподівано, треба було негайно робити операцію, що швидше, то краще.
Штіллер приготував нам чудовий риж. Звісно, ми їли тільки, щоб додати одне одному мужності. Потім викурили по кілька цигарок. Моя дружина заходилася мити посуд, а Штіллер витирав. Упоравшися з посудом, дружина відразу пішла до спальні. Вона вела машину, і Штіллер повірив, що вона втомлена. Він був у такому стані, що не міг ні в чому сумніватися. Коли він лишився зі мною, десь о дев'ятій годині, то, здавалось, не відчував потреби говорити про операцію чи взагалі про пані Юліку. Ми з'ясували, що колись грали в шахи, й захотіли спробувати, чи ще не забули. Я майже не пам'ятав, де ставити коней та слонів, і він мені показав. Але як класти шахівницю, де мають бути чорні, а де білі поля, Штіллер уже й сам не знав. Та все одно ми грали. То була своєрідна нічна варта. Ми грали до четвертої години ранку, коли за вікнами засіріло і став заповідатися гарний великодній день.— Небо було, всіяне зірками. Штіллер сприйняв це як гарну прикмету.
Пані Юліка перебула ніч, коли брати на увагу її стан, навіть чудово, і наш приятель повернувся з клініки, наче помилуваний. Ми полегшено відітхнули; до того ж був сонячний великодній день. Штіллер запропонував піти погуляти.
— Вона мене впізнала! — заявив він.
Я ще не бачив нашого приятеля таким щасливим. Ми рушили берегом у напрямку Шільона. Моя дружина йшла посередині. Штіллер був дуже говіркий, але говорив неуважно, що лиш йому спадало на думку: то про недавні відвідини свого молодшого брата Вільфріда, то сипав жартами, то вихваляв своїх нових приятелів у Лозанні, якогось книгаря та його дружину, на світі були самі тільки гарні люди. Подеколи він западав у мовчанку, тоді навіть не чув, шЬ ми казали. На залізничному насипі, осяяному сонцем, ми стежили за любовною грою двох ящірок. Я спитав нашого приятеля, чим йому не подобається Шільонський замок, що з нього він завше кпив у своїх листах, не той заяложений малюночок на обгортках із шоколаду та музичних скриньках, а справжній, що бовванів тепер перед нашими очима. Він йому подобався, та й нам Шільонський замок, що його мури осявало ранкове сонце, здавався дуже гарним. Штіллер навіть не зауважив, що я хотів нагадати йому, як він раніше глузував із цих околиць. (Щодо тих глузів, які мене, коли я вперше читав його нотатки, може, й даремно обурили, бо при мені він ніколи не дозволяв собі таких жартів, то зрозуміло, що наш приятель, погодившись із собою, вже не мав причини удавати з себе чужоземця; він став вважати себе за швейцарця).
Був блакитний імлистий березневий день, поближні Вальські гори здавалися прозорими, невагомими, ледь посрібленими.
— Як поживають ваші діти? — спитав Штіллер.
Він щоразу трохи підкреслено звертався до мене, а не до моєї дружини, хоч вона йшла посередині. У Віле-ню, в готелі "Дю Порт", ми пообідали; нам подали рибу, а до неї вино з поближніх узгір'їв. Звісно, Штіллер майже весь час думав про Юліку. Звідти, мабуть, видно було клініку у Валь-Моні. Між першою та другою стравою він потелефонував туди.
— Спить,— повідомив він.
Тільки Штіллер не п'янів від чудового, але досить-таки міцного білого Brfka. Останні роки він майже весь час пив. Після того, як замовкли ранкові дзвони, лише пожвавлення на головній вулиці свідчило, що то був Великдень. Ми дійшли до витоку Рони, трохи засліплені пообіднім сонцем і сп'янілі від вина. Навколо сохли напнуті рибальські мережі, на березі лежали перевернені рибальські човни, що їх мали фарбувати наново; решта хиталися на каналі разом із лебедями.
— У будень тут немає нікого,— сказав Штіллер, хоч і так людей було небагато.
Наша стежка йшла негустим підгайком уздовж очерету. Купки вільх, беріз, буків і подекуди поодинокі ду. би ще були голі, зате крізь них щедро прозирала небесна блакить. Долі лежало сіре торішнє листя, не сховане ще зеленню, земля місцями була майже чорна, грузька. Та прогулянка лишилася в моїх спогадах, як одна з найкращих. Праворуч крізь рідкий очерет видніло Женевське озеро, ліворуч — інша блакить: така сама розлога, обмежена стрімкими горами, але пласка долина Рони. Ми йшли майже мовчки. Віддалік на дротах високої напруги сиділи цілі зграї птахів. Ми не знали, що то за птахи; в кожному разі, вони лаштувалися до великого переліту на північ. Двоє хлопців у синіх спортивних штанах, голі до пояса, палили очерет; з вогнища вихоплювалися ясні, прозорі омахи полум'я. Дим нагадував осінь, але ж був березень, і щебетали пташки. Я жалкував, що захмелив вином голову, довго йшов, немов у тумані, а Штіллер про все допитувався: цікавився моєю роботою, моїми поглядами на виховання. Ми знайшли на березі самітне місце, але й там було не дуже тихо: озером котилася луна далеких потягів, раз по раз зойкали гудки на якійсь станції, до того ж в очереті воркувало, свистіло й шурхотіло, кричали птахи і, здіймаючись, ляскали крильми об водяну гладінь. Сонце пригрівало добре, земля ж, навпаки, була мокра й прохолодна. Штіллер нарвав цілий оберемок сухої осоки, щоб підстелити моїй дружині. Я запропонував йому улюблену сигару, але й нею він не вгомонився, і врешті звив правдиве гніздо. Моя* дружина похвалила його роботу, сіла й заплющила від сонця очі. Штіллер відгорнув їй з чола коси. В такі хвилини, правда, нечасті, я дуже ясно уявляв собі минуле; наше теперішнє втрьох тоді вражало мене, як щось неможливе, принаймні несподіване. Отже, ми кіфили свої сигари. На жаль, звідти знову було видно той набридливий готель у Ко, і Штіллер не міг утриматись, аби щось не сказати про нього.
" Безсумнівно, там нагорі доконують чудо, плекають християнство хоч раз не серед злидарів, а серед багатіїв, що, очевидно, дає більший зиск. І справді досягають того, що такий собі розбійник, награбувавшись досхочу, заглиблюється в себе і віддає свої два, три, чотири чи дев'ять мільйонів на заспокоєння душі або принаймні на те, щоб швидко протиставити комунізмом ві кращу ідеологію, а собі залишає тільки один-одні" сінький мільйон, щоб на старість не бути громаді тягарем. Я не зношу такого християнства; сім мільйонів, мовляв, краще, ніж зовсім нічого, і всі так добровільно, так, бачиш, по-людському віддають їх, що робітники всіх країн, коли вони хоч трохи трактовні, ніколи не повинні виступати проти такого грабіжника, бо можливість, що такий розбійник-капіталіст раптом загляне у власну душу й просто поліпшить світ ззовні, в тому готелі нагорі раз назавжди доведена. Ось вам і кращий світ, і без жадних революцій!
Моя дружина тим часом задрімала, і, щоб не заважати їй, ми з Штіллером зійшли на берег, розмовляючи про камені, про геологію, хоч не дуже на ній зналися.