Його ніщо не може виправдати.
— Та невже?
— Ніщо. Не можна…
— Знаєш що, Рейневане? — Самсон Медок уперше проявив щось на кшталт роздратування. — Грав би ти в шахи. Там усе буде так, як тобі подобається. Тут — чорні, там — білі, а всі поля — квадратні.
* * *
— Звідки відомо, що в Штольці мене мали вбити? Хто це сказав?
— Ти здивуєшся. Молода жінка, в масці, щільно загорнута в плащ. Прийшла до нас уночі, на постоялий двір. У супроводі озброєних пахолків. Ти здивований?
— Ні.
Самсон не допитувався.
* * *
На Сціборовій Вирубці не було нікого, жодної живої душі. Це було видно виразно і здалеку. Раубрітери негайно відмовилися від запланованого таємного підходу, влетіли на галявину з розгону, галопом, з гупотом, тупотом і криком. Який наполохав лише воронів, що бенкетували біля обкладеного каменями кострища.
Загін роз'їхався, нишпорячи між куренями. Буко фон Кроссіг обернувся в сідлі і вп'явся у Рейневана грізним поглядом.
— Дай спокій, — попередив його Ноткер фон Вейрах. — Він не брехав. Видно, що тут хтось зупинявся на постій.
— Тут був віз, — під'їхав Тассіло де Тресков. — Є сліди коліс.
— Трава зрита підковами, — доповів Пашко Римбаба. — Сила коней було!
— Попіл у вогнищі ще теплий, — повідомив Губертик, зброєносець Буко, чоловік, усупереч здрібнілому імені, уже далеко не молодий. — Навколо баранячі кості та кавалки ріпи.
— Спізнилися, — понуро підбив підсумок Вольдан з Осин. — Колектор тут зупинявся на привал. І поїхав. Ми прибули запізно.
— Звичайно, — буркнув фон Кроссіг, — якщо цей парубок нас не обдурив. Бо він мені не подобається, цей Хагенау. Га? Хто за вами вночі гнався? Хто нацькував на вас кажанів? Хто…
— Дай спокій, Буко, — знову перебив фон Вейрах. — Ти відхиляєшся від теми. Далі, comitiva, об'їдьте галявину, шукайте слідів. Треба знати, що далі робити.
Раубрітери знову роз'їхалися, частина спішилася і розбрелася межи куренями… До тих, що шукали слідів, дещо здивувавши Рейневана, приєднався і Шарлей. Біловолосий же маг, не звертаючи уваги на рейвах, розклав кожух, усівся на ньому, дістав із саков хліб, тонко зіструганий шматок сушеного м'яса і баклажку.
— А ви, пане Гуоне, — поморщився Буко, — не вважаєте за доцільне допомогти нам у пошуках?
Маг відпив з баклажки, відкусив хліба.
— Не вважаю.
Вейрах пирснув. Буко вилаявся під ніс. Під'їхав Вольдан з Осин.
— Важко до чого-небудь домислитися із цих слідів, — випередив він запитання. — Відомо лише, що коней була сила.
— Це я вже чув. — Буко знову зміряв Рейневана недобрим поглядом. — Але я хотів би дізнатися подробиці. То скільки було з колектором людей? І хто це був? Я до тебе звертаюся, Хагенау!
— Сержант і п'ятеро збройних, — пробурмотів Рейневан. — А крім них…
— Ну? Я слухаю! І дивися мені в очі, коли я питаю!
— Четверо братів-міноритів… — Рейневан ще раніше вирішив приховати особу Тибальда Раабе, а подумавши, поширив це рішення і на Хартвіга Штітенкрона і його поганулю-доньку. — І четверо прочан.
— Жебрущі ченці й пілігрими, — стягнута гримасою губа Буко відкрила зуби. — Верхи на підкованих конях? Так? Що ти мені тут…
— Він не бреше, — Куно Віттрам під'їхав клусом, кинув перед ними шматок зав'язаного вузлом шнура.
— Білий, — оголосив він. — Францисканський!
— Зараза, — насупив брови Ноткер Вейрах. — Що тут сталося?
— Сталося, сталося! — Буко ляснув долонею по рукояті меча. — А що мені до того? Я хочу знати, де колектор! Де віз, де гроші? Хтось може мені це сказати? Пане Гуоне фон Сагар!
— Я зараз їм.
Буко вилаявся.
— З вирубки ведуть три дороги, — сказав Тассіло де Тресков. — На всіх є сліди. Але незрозуміло, де чиї. Не можна сказати, котрою дорогою поїхав колектор.
— Якщо взагалі поїхав, — з кущів виринув Шарлей. — Я вважаю, що не поїхав. Що він і далі тут.
— Як це так? Де? Звідки ви знаєте? Як ви це з'ясували?
— Я скористався розумом.
Буко фон Кроссіг брудно вилаявся. Ноткер Вейрах стримав його жестом. І промовисто подивився на демерита.
— Говоріть, Шарлею. Що саме ви вистежили? Що знаєте?
— Частки зі здобичі, — гордовито задер голову демерит, — ви нам виділити не зволили. Тож і слідопита з мене не робіть. Що знаю, те знаю. Моя справа.
— Тримайте мене… — люто загарчав Буко, але Вейрах знову стримав його.
— Ще недавно, — сказав він, — ні збирач вас не цікавив, ані його гроші. І на тобі маєш, вам раптом забаглося частки здобичі. Видно, щось змінилося. Цікаво, що?
— Багато чого. Тепер здобич, якщо нам пощастить її взяти, уже не буде результатом нападу на збирача. Тепер це буде рекуперація, грабіж грабіжника. А в такому я охочіше беру участь, бо вважаю цілком моральним відібрати в грабіжника награбоване.
— Говоріть зрозуміліше.
— Куди вже зрозуміліше, — промовив Тассіло де Тресков. — І так усе зрозуміло.
* * *
Сховане в лісі, оточене трясовиною озерце, хоч і мальовниче, викликало невиразне відчуття занепокоєння, навіть страху. Його гладінь була, як смола, — така ж чорна і застигла, така ж нерухома, така ж мертва, без жодної ознаки життя, без жодного найменшого руху. Хоча верхівки ялин, що вдивлялися у воду, злегка погойдувалися на вітрі, дзеркальна гладінь не була порушена ані найменшою хвилькою. Густу від коричневих водоростей воду зрушували лише пухирці газу, що піднімалися з глибини, поволі розходилися і тріскалися на маслянистій, укритій ряскою поверхні, з якої, немов руки мертвяків, стирчали всохлі гіллясті дерева.
Рейневан здригнувся. Він уже здогадався, що саме знайшов демерит. "Вони лежать там, — подумав він, — у глибині, у мулі, на самому дні цієї чорної безодні. Колектор. Тибальд Раабе. Прищувата Штітенкронівна з вищипаними бровами. І хто ще?"
— Гляньте, — сказав Шарлей. — Сюди.
Трясовина прогиналася під ногами, порскала водою, яка вичавлювалася із губчастого килима мохів.
— Хтось намагався замести сліди, — показував далі демерит, — але й так добре видно, де тягли трупи. Ось тут, на листі, кров. І тут. І отут. Усюди кров.
— Це значить… — потер підборіддя Вайрах. — Що хтось…
— Що хтось напав на збирача, — спокійно докінчив Шарлей. — Прикінчив і його, і його ескорт. А трупи потопив тут, в озерці. Прив'язавши їм до ніг каміння, витягнуте з вогнища. Досить було уважніше придивитися до вогнища…
— Добре, добре, — обрізав Буко. — А гроші? Що з грошима? Чи це значить…
— Це значить, — Шарлей глянув на нього з легкою поблажливістю, — точнісінько те, про що ви подумали. Якщо припустити, що ви думаєте.
— Що гроші вкрадено?
— Браво.
Буко якийсь час мовчав, і протягом усього цього часу його обличчя ставало дедалі червонішим.
— Курва! — гаркнув він врешті-решт. — Боже! Ти це бачиш і не вергаєш громами?! До чого дійшло! Занепали, курва, звичаї, загинула честь, вмерла поштивість! Усе, геть усе заграбають, украдуть, потягнуть! Злодій на злодієві сидить і злодієм поганяє! Лобурі! Шельми! Мерзотники!
— Лотри, клянуся казаном святої Цецилії, лотри! — підхопив Куно Віттрам. — Господи-Боже Христе, і як Ти не нашлеш на них якусь моровицю!
— До святості, сучі діти, поваги не мають! — гаркнув Римбаба. — Таж бабки, що їх колектор віз, були на богоугодне діло призначені!
— Правда. Єпископ на війну з гуситами збирав…
— А раз так, — промимрив Вольдан з Осин, — то, може, це диявольських рук справа? Адже диявол на боці гуситів… Могли єретики закликати чорта на допомогу… А міг чорт і сам по собі, на зло єпископу… Господи! Диявол, кажу вам, тут безчинствував, пекельні сили тут діяли. Сатана, ніхто інший, колектора вбив і всіх його людей умертвив.
— А п'ятсот гривень — що? — насупився Буко. — До пекла потягнув?
— Потягнув. Або на лайно перетворив. Бували і такі випадки.
— Може бути, — кивнув головою Римбаба, — що на лайно. Лайна там, за куренями, багато різного-всякого.
— А міг чорт, — додав Віттрам, показуючи, — гроші в цьому озерці втопити. Йому вони ні до чого.
— Гм-м-м, — буркнув Буко. — Утопити міг, кажеш? То, може…
— Нізащо! — Губертик на льоту вгадав, про що і про кого подумав Буко. — Оце вже ніяк! Нізащо, пане, туди не полізу!
— Воно й не дивно, — сказав Тассіло де Тресков. — Мені також це болото не подобається. Тьху! Та я не поліз би в цю воду, навіть якби би там не п'ятсот, а п'ять тисяч гривень лежало.
Щось, що жило в озері, певно, його почуло, бо, немовби на підтвердження, смолиста вода озерця збурилася, забулькала, закипіла тисячею великих бульбашок. Бухнуло — і навкруги розійшовся огидний гнилий сморід.
— Ходімо звідси… — хекнув Вейрах. — Ходімо…
Вони пішли. Досить-таки поспішно. Болотяна вода бризкала з-під ніг.
* * *
— Напад на збирача податків, — заявив Тассіло де Тресков, — якщо все-таки й мав місце, і Шарлей не помиляється, — стався, судячи зі слідів, учора вночі або сьогодні вдосвіта. Так що якщо ми трохи піднатужимося, то зможемо наздогнати грабіжників.
— А хіба ж ми знаємо, — буркнув Вольдан з Осин, — куди вони поїхали? З вирубки ведуть три стежки. Одна — у бік бардського гостинця. Друга — на південь, до Кам'янця. Третя — на північ, на Франкенштейн. Перш ніж починати погоню, варто було б знати, котрим із цих трьох напрямків…
— Справді, — погодився Ноткер фон Вейрах, після чого багатозначно кашлянув, глянув на Буко, очима показав на білоголового мага, який сидів неподалік і роздивлявся Самсона Медка. — Справді, варто було б знати. Не хочу бути нахабним, але може б так, приміром, скористатися для цього чарами? Що ти на це, Буко?
Маг почув його слова, поза сумнівом, та навіть не повернув голови. Буко фон Кроссіг вилаявся крізь зуби.
— Пане Гуоне фон Сагар!
— Що?
— Ми сліду шукаємо! Може, ви б нам допомогли?
— Ні, — байдуже відповів маг. — Мені не хочеться.
— Вам не хочеться? Не хочеться? То нащо, зараза, ви з нами поїхали?
— Щоби подихати свіжим повітрям. I gaudium[402] собі зробити. Повітря з мене вже досить, gaudium, як виявляється, аніякісінького, так що найохочіше я би вже вертався додому.
— Здобич нам з-під носа вислизнула!
— А це, дозвольте вам зауважити, nihil ad me attinet[403].
— Я вас зі здобичі утримую і годую!
— Ви? Справді?
Буко почервонів від люті, але нічого не сказав. Тассіло де Тресков тихо кахикнув, злегка нахилився до Вейраха.
— Як то воно з ним? — пробурмотів він. — 3 цим чарівником? То він служить Кроссігові чи ні?
— Служить, — пробурмотів у відповідь Вейрах, — але старій Кроссіговій.