Сестра Леофортіс це помітила.
— Та що з нею розводитися, — вирішила вона. — Дозволь, матінко, я заберу її до стайні. Двадцяти різок вистачить, щоб у неї минули ці примхи.
— Задумайся, — пріориса не звернула на черницю уваги. — Що було б, якби тобі вдалося? Припустімо, що тобі вдалося. Вночі ти виповзаєш зі смітника і вільна як птаха. Куди ти йдеш? Ти ж не знаєш дороги. Запитуєш когось. Кого? Ти самотня дівчина, без опікуна. Ти знаєш, що таке самотня дівчина без опікуна? Сексуальна іграшка для кожного, хто захоче погратися. Для кожного сільського парубка, для кожного селюка, для кожного мандрівця. А для кожної банди розбишак, яких тут валандаються сотні, ти іграшка на тривалий час. Поки не набриднеш, поки від того, що вони з тобою робитимуть, ти не перетворишся на покриту синяками шмату, на почвару з чорним від биття і ридань обличчям, яка ледве волочитиме ноги. Ти думала про це, коли планувала втечу? Ти враховувала такий ризик? Відповідай, бо мені цікаво.
Ютта різко відвернула голову. З її волосся злетіли дві морквяні лушпайки.
— Вона, — звинувачуюче показала пальцем сестра Леофортіс, — сліпа, нічого не хоче бачити. Думає тільки про одне. Про свого коханого. А до коханого всі шляхи добрі.
— Невже, — пріориса не зводила з Ютти погляду, — ти справді настільки сліпа? Мене поінформовано, тож я дещо знаю про тебе і про твого коханого. Твої батьки, люди з високим статусом, ніколи не погодяться на цей союз. Ти збираєшся жити в гріху, без батьківського благословення? Таж так не можна. Це суперечить Божій волі.
— Її полюбовник, — втрутилася Леофортіс, — гусит, проклятий відщепенець. Що їй там батьки, що їй там Бог! Їй миліше поневірятися. Аби з ним!
— Це так? Відповідай! Та відповідай же нарешті, панянко!
Ютта стиснула губи.
Людмілла Прутков, пріориса конвенту Poenitentes sorores Beatae Mariae Magdalenae у Новогродці, розвела руками.
— Я здаюся, — сказала вона. — Сестро Леофортіс.
— Двадцять різок?
— Ні. Хліб і вода протягом тижня.
* * *
— Десь через тиждень після запустів до Новогродця по мене прибули дивні люди. Хоч вони були маломовні, я здогадалася, що це слуги того, який мав дивний акцент. Везли мене кілька днів у закритій колебці, довезли до монастиря цистерціанок, потім з'ясувалося, що це Марієнштерн у Лужицях. Побачивши, що я з кожним разом опиняюся все далі від дому, я майже втратила надію. Відчувала, що мушу втікати. У лаваторії[136] я виявила віконце з розхитаними ґратами. Було високо, мені треба було не менше трьох зв'язаних простирадл. Одна з конверсок справляла враження порядної. Я їй відкрилася, а вона…
— Негайно донесла, — легко здогадалася Вероніка.
* * *
Софію фон Шелленберг, настоятельку монастиря в Марієнштерні, черниці бачили рідко, майже виключно під час конвентуальної меси. Подейкували, що її повністю поглинає робота над справою всього життя — історією правління та описом діянь імператора Фрідріха І Барбаросси.
— Чим, цікаво знати, — вона склала руки на ладанці та вервиці, — тобі так допекла наша обитель, що ти вирішила втекти? Роботою на ставах з коропами? Ти не любиш коропів? Мені шкода, але монастир мусить з чогось жити. А крім риби? Яких кривд ти зазнала? Що тут у нас такого страшного, від чого треба втікати, стрибаючи з високої стіни? Що тобі досадило, панно Ютто?
— Нудьга!
— Ах, нудьга. А там, за стінами, у твоєму дотеперішньому світському житті, що було аж таке захопливе? Чим це ти заповнювала собі цілісінькі дні, які це в тебе були повсякденні розваги? Полювання? Пиятики і бійки? Азартні ігри? Турніри? Війни? Заморські подорожі? Чим це твоє дотеперішнє життя було цікавішим? Що в тебе там було таке, чого тут нема? Що? Вишивати на п'яльцях і прясти на прядці ти можеш і в нас, скільки захочеш. Пліткувати і щебетати про дурниці можеш досхочу, та ще й краще, ніж удома, бо товариство більш інтелектуальне. То чого тобі, питається, бракує? Мужчини?
— А хоч би й так, — гордовито відповіла вона. — Щоби далеко не ходити.
— Овва! Отже, ми вже вкусили грішної насолоди. І тобі хочеться мужика? Ну що ж, з цим у нас може виникнути проблема. Сестри якось дають собі раду, зрештою, для чого ж людині розум? Я не підмовляю, але й не забороняю…
— Ти мене не зрозуміла, не про це йдеться. Я люблю, і мене люблять. Кожна мить далеко від коханого — як поворот всадженого в моє серце стилету!
— Як-як? — нахилила голову настоятелька. — Поворот всадженого? В серце стилету? Холера ясна, дівчино! В тебе талант. З тебе може вийти друга Кристина Пізанська або Хільдегарда Бінгенська. Ми дамо тобі пергамент і пера, чорнил хоч бочку, а ти пиши, пиши, записуй…
— Я хочу свободи!
— Ага. Свободи. Либонь, необмеженої? Дикої та анархічної? На взірець вальденсів? Або чеських адамітів?
— Даремно глузуєш. Я говорю про свободу в найпростішому розумінні. Без стін і ґрат!
— А де б ти хотіла її шукати? Де ми, жінки, можемо бути більш вільними, ніж у монастирі? Де нам дозволять здобувати освіту, читати книги, вести диспути, вільно висловлювати думки? Де нам дозволять бути самими собою? Ґрати, які ти вирвала, стіна, з якої ти хотіла стрибати, нас не ув'язнюють. Вони нас захищають — нас і нашу свободу. Від світу, в якому жінки є частиною хатнього інвентарю. Де вони варті хіба тільки трохи більше, ніж молочна корова, але значно менше, ніж бойовий кінь. Не обманюй себе тим, нібито твій коханий, заради якого ти ризикувала отримати складні переломи, інакший. Він не інакший. Сьогодні він любить тебе і боготворить, як Пірам Тисбу, як Ерек Еніду, як Трістан Ізольду. Завтра він лупцюватиме дрючком, якщо відкриєш рот без дозволу.
— Ти його не знаєш. Він інакший. Він…
— Годі! — Софія фон Шелленберг махнула рукою. — Хліб і вода протягом тижня.
Ютта перегортала за пюпітром "De antidotis" Галена. Це був нудний твір, але він нагадував їй про Рейневана. Вероніка вишпортала із втиснутої в куток скрині лютню і бренькала на ній. Крім них, у скрипторії були дві ілюмінаторки[137], а також конверси та новіціатки, які привчалися до цього мистецтва, скупчені навколо пишнотілої сестри Ріхензи. Сестра Ріхенза, особа доволі проста, мала з Юттою і Веронікою угоду — пакт про взаємне незвертання уваги.
Вероніка заклала ногу на ногу, сперла лютню на коліно.
— Ben volria mon cavalier… — вона відкашлялась. А тоді почала:
Ben volria mon cavalier
tener un ser е mos bratz nut,
q 'el s 'en tengra per ereubut
sol q 'a luifezes cosseiller;
car plus m 'en sui abellida
no fetz Floris de Blanchaflor:
eu l 'autrei mon cor e m 'amor
mon sen, mos houills e ma vida!{45}
— Тихше, панно! Припиніть шуміти!
— Навіть співати не можна, — пробурчала Вероніка, відкладаючи лютню. — Ютто! Агов, Ютто!
— Слухаю.
— Як у тебе складалося, — Вероніка стишила голос, — із тим твоїм медиком?
— Це ти про що?
— Ти прекрасно знаєш, про що. Облиш книги, ходи сюди. Попліткуємо. Той мій, ну, кузен… Послухай лишень… Перший раз… Був листопад, холодно, тому в мене під спідницею були вовняні фемуралки[138]. Дуже тісні. А той дурень…
Час змінював, ще рік тому вона не могла собі припустити, що без зніяковіння буде вислуховувати барвисті розповіді про інтимні подробиці чужих еротичних стосунків. Ніколи-преніколи вона також не думала, що кому-небудь і коли-небудь розповість про еротичні подробиці власних відносин з Рейневаном. А тепер знала, що розповість. Захотіла розповісти. Монастир змінював.
— А насамкінець, уяви собі, Ютто, дурник ще й запитує: "Тобі було добре?"
— Про що це ви там шепчетеся? — зацікавилася сестра Ріхенза. — Ви дві, шляхетні панночки? Га?
— Про секс, — нахабно відповіла Вероніка. — А що? Заборонено? Секс заборонений?
— Ні.
— Ах, ні?
— Ні. — стенула плечима черниця. — Повчає святий Августин: "Amore et act". Кохайте і робіть, що хочете.
— Ах так?
— Ах так. Шепочіться собі далі.
* * *
Вісті зі світу нелегко торували собі шлях крізь монастирські стіни, але час від часу все-таки доходили. Невдовзі після святого Михайла розійшлася звістка про похід гуситів на Верхню Лужицю, про десять тисяч чехів на чолі зі страхітливим Прокопом, котрий викликав жах уже самим звуком свого імені. Говорили про напад на монастир целестинців в Ойбіні, про відбиті ціною численних жертв штурми Будишина та Згожельця, про облоги Житави і Хоцебужа. Тремтячими від збудження голосами гарячково говорилося про вирізане до ноги населення у захопленому Губіні, про криваву бійню у Камені. Плітки стократно примножували кількість спалених містечок та сіл, розповідали про тисячі жертв. Вероніка слухала напружено, потім жестом покликала Ютту до нецесаріуму, місця, яке вже давно служило їм для нарад.
— Це може бути наш шанс, — тлумачила вона, сідаючи над діркою в дошці. — Чехи можуть з Лужиць вторгнутися в Саксонію. Запанує сум'яття, на дорогах з'являться біженці, завжди можна буде до когось приєднатися. Ми були б не самі. Якби нам трішки пощастило, ми змогли би пробратися…
— Куди?
— До гуситів, само собою! Твій любий, ти казала, є серед них значною фігурою. Це твій шанс, Ютто. Наш шанс.
— По-перше, — тверезо зауважила Ютта, — нам відома тільки чутка. У червні теж здіймалася паніка, подейкували про тисячі гуситів, які сунуть на Житаву та Згожелець. А закінчилося незначною сутичкою на шльонсько-лужицькому пограниччі. Тепер може бути так само.
— А по-друге?
— Я бачила результати гуситських рейдів у Шльонську. Йдучи, гусити вбивають і палять усе на своєму шляху. Якщо ми нарвемося на сп'янілу від крові чернь, нам кінець, ім'я Рейневана нас не врятує. Його, може, знають деякі з-поміж вищих рангом капітанів, та гемайни про нього і не чули.
— Отже, нам треба подумати, — Вероніка встала з дошки, опустила рясу, — щоб, оминувши гемайнів, потрапити до капітанів. А це можна влаштувати. Отже, чекаємо на розвиток подій, Ютто, виглядаємо нагоди. Ми умовилися?
— Умовилися. Чекаємо на розвиток і виглядаємо.
* * *
Події, безумовно, розвивалися, принаймні так випливало з уривків відомостей та чуток, які доходили до Кроншвіца.
Невдовзі після святої Люції монастир стривожила звістка про черговий напад, про могутню гуситську армію, яка через Рудні гори ввійшла в Саксонію, у долину Лаби. Вероніка багатозначно дивилася на Ютту, Ютта кивала головою.
Залишалося чекати нагоди.
А нагода трапилася зовсім швидко.