— Хочете бути тут, коли вона приїде?
— Хіба це не обов'язково?
— Ні, можу сказати, що це я його знайшов. Коли приїжджає поліція, виникає безліч запитань. Хочете їх уникнути?
— Тепер вже ні, — відповів я.
— У вас нормальні документи?
— Хіба це тепер важливо?
— Так, важливо, — сказав Равік. — А Канові ви вже все одно не поможете.
— Я залишуся, — відповів я. — Мені байдуже, навіть якщо полісмени подумають, що це я його вбив.
Равік глянув на мене.
— Очевидно, що саме так ви і думаєте.
Я втупився в нього поглядом.
— Чому ви так кажете?
— Це неважко вгадати. Не думайте про таке, Россе. Якщо у всіх випадковостях бачити долю, не можна буде й кроку ступити. — Він глянув на застигле обличчя, яке ніхто з нас уже не міг упізнати. — Мені завжди здавалося: він не знає, що робити у мирний час.
— А ви знаєте?
— Для лікаря це просто. Знову латати людей, щоб їх убили в наступній війні.
Він узяв слухавку і подзвонив у поліцію. Номер та адресу йому довелося повторити кілька разів:
— Так, він мертвий, — підтвердив він. — Так, добре! Коли? Добре. — Поклав трубку. — Приїдуть, щойно зможуть. Сержант сказав, що в них багато роботи. Вбивства — важливіші. Крім того, він не єдиний самогубець у Нью-Йорку.
Ми сиділи й чекали. Знову здавалося, що час мертво завис поміж нас. Я побачив електронний годинник на Кановому радіоприймачі. Дивно було думати: Кановий радіоприймач і Кановий годинник. Це вже був анахронізм, що видався мені неправильним. Будь-яка власність пов'язана з життям. А ці речі більше не належали Канові, бо й він утратив з ними зв'язок. Він віддав їх у власність великої безіменності. Вони втратили свого власника й безіменно витали у просторі, наче невагомі предмети у всесвіті.
— Ви залишитеся в Америці? — спитав я Равіка.
Він кивнув:
— Мені вже двічі довелося складати екзамени на лікаря: у Парижі, а тепер тут. Я не здивуюся, якщо коли повернуся, вони знову вимагатимуть від мене підтвердження кваліфікації.
— Це неможливо.
Равік іронічно глянув на мене.
— Ви так уважаєте? — Він показав на Кана, який лежав на підлозі, тепер йому неможливо було дати й двадцяти. — Ось він не мав жодних ілюзій. Нас там, напевно, ненавидять, як і раніше! Ви ще досі вірите в казку про бідних, зґвалтованих німців? Почитайте газети! Вони обороняють кожен будинок, хоча вже десять разів програли війну. Вони захищають своїх нацистів запекліше, ніж матір власних дітей, ще й умирають за них. — Він сердито й сумно похитав головою. — Кан знав, що робить. Він не був у розпачі. Просто бачив усе чіткіше за нас.
Равік ледь стримувався.
— Мені сумно, — сказав він. — Я оплакую Кана. Він урятував мене у сороковому році. Я був у таборі. У французькому таборі для інтернованих. Усіх охопив тваринний страх. Прийшли німці. Комендант не хотів нас відпускати. Я знав, що мене шукають. І мене б повісили, якби знайшли. Кан дізнався, де я. Прийшов у формі есесівця з двома конвоїрами в табір, накричав на французького коменданта, вимагаючи, щоб мене йому видали.
— І як? Йому вдалося?
— Не зовсім, — сухо відповів Равік. — Комендант раптом згадав про свою прокляту честь. Стверджував, що в таборі мене вже нема, що мене вже відпустили. Він не мав нічого проти передати нас усіх разом, але окремих людей намагався врятувати. Кан перевернув увесь табір, поки мене знайшов. То була комедія помилок. Я сховався, бо справді думав, що прийшли гестапівці. Вже за межами табору Кан дав мені випити коньяку і пояснив, що сталося. Він був такий замаскований, що я його не впізнав. З вусами, як у фюрера, та з пофарбованим волоссям. Його коньяк був найкращим напоєм з усіх, які я коли-небудь пив. Він роздобув його тиждень перед тим. — Равік підняв голову. — За важких ситуацій він був найлегшою людиною, яку я тільки знав. А тут йому ставало дедалі тяжче і тяжче. Врятувати його було неможливо. Розумієте, чому я вам це розказую?
— Так.
— У мене більше причин обвинувачувати себе, ніж у вас. Але я цього не роблю. Де б ми всі опинилися, якби кожен думав так, як ви? — повільно сказав Равік.
Потім на сходах почувся гуркіт.
— Тупіт поліцейських чобіт, — промовив Равік. — Забути його теж неможливо.
— Куди його відвезуть? — спитав я швидко.
— У морг на розтин. А можливо, й ні. Бо причина смерті очевидна.
Двері навстіжень відчинилися. Грубе й примітивне життя наповнило приміщення. Від цих людей, які так хвацько ввірвалися в кімнату, аж пашіло здоров'ям; почалися дурнуваті запитання, заскрипіли короткі олівці, принесли ноші, здійнявся гамір. Нас забрали в поліцію. Ми назвали свої адреси і зрештою нас відпустили. А Кан залишився там.
— Власник похоронного бюро вітається з нами, як із давніми знайомими, — гірко промовила Ліззі Коллер.
Я глянув на неї. Вона була спокійніша, ніж я очікував. Аж дивно, що Кан не справляв на жінок особливого враження. Равік сповістив Танненбаума, а той — Кармен. Вона відповіла, що не здивована і пішла до своїх курей. Стосунки Кана з Ліззі тривали недовго й не були аж такі близькі, тому вона була значно менше пригнічена, ніж на похороні Бетті Штайн. Її обличчя — рожеве та свіже, наче всі депресії залишилися в далекому минулому. "Мабуть, знайшла собі коханця, — подумав я. — Якогось наївного егоїста, якого добре розуміє. Кана вона теж ніколи не могла збагнути, а жінками, які б його розуміли, він не цікавився".
День був вітряний, на небі скупчилися великі білі хмари. З дахів крапало. Я пригрозив Розенбауму, що виштовхаю його з каплиці, якщо він надумає говорити біля Канової труни, і він пообіцяв мені мовчати. В останній момент мені вдалося вмовити власника "будинку скорботи" не ставити на грамофоні платівки з німецькими народними піснями. Він дуже образився і сказав, що ніхто б не заперечував, навпаки, пісня "Ах, як же це можливо" всім би точно сподобалася.
— Звідки ви знаєте?
— Тоді б усі плакали більше.
"Усе залежить від того, як до цього ставитися", — подумав я. Власник зберіг платівки після похорону Бетті і почав робити на них бізнес. Після Моллерової смерті він став фахівцем у царині похоронів емігрантів.
— Музика має лунати неодмінно, хоч трохи, — сказав він мені. — Інакше все буде занадто сухо.
Плата за похорон із музикою зростала на п'ять доларів. Я вже й так відмовився від лаврових дерев біля входу і тепер власник витріщився на мене так, наче я вириваю останній шматок хліба з його золотих зубів. Я передивився його колекцію платівок і вибрав "Aveverum" Моцарта.
— Нехай грає ця, — сказав я. — І якщо хочете, то залиште вазони з лавровими деревами біля входу.
Каплиця була напівпорожня. Нічний сторож, три офіціанти, два масажисти й одна масажистка з дев'ятьма пальцями на руках, стара заплакана жінка, якої я не знав, — ось і все. Стару жінку, офіціанта, який раніше працював у Мюнхені в магазині з корсетами, та масажиста, який у Ротенбурзі-на-Таубері торгував вугіллям, Кан вихопив із-під носа гестапо у Франції. Вони ніяк не могли усвідомити, що Кан помер. Крім того, там було ще кілька людей, яких я знав зовсім погано.
Раптом я побачив Розенбаума. Він прослизнув за бідною, маленькою труною, наче чорна жаба. Як постійний відвідувач похоронів, він прийшов у короткому фраку кольору маренго та в смугастих штанях. Серед нас він єдиний вбрався відповідно до траурного обряду, у так званий "невеличкий костюм на вихід" із минулої епохи. Широко розставивши ноги, він став перед труною, косо глипнув на мене і вже відкрив рота.
Равік штовхнув мене. Він зауважив, як я здригнувся. Я кивнув. Розенбаум переміг: він знав, що я не наважуся влаштувати бійку перед Кановою труною. Я хотів вийти на вулицю, але Равік знову мене штовхнув.
— Ви не думаєте, що Кан би розсміявся? — прошепотів він.
— Ні. Він навіть говорив, що ліпше втопиться, ніж дозволить Розенбауму говорити на його похороні.
— Саме тому, — сказав Равік. — Кан знав: якщо чогось неможливо уникнути, з цим треба змиритися. А це — неминуче.
Мені не довелося нічого вирішувати. Одне накладалося на інше, наче одну на одну клали сторінки і раптом вийшла книжка. Місяці зволікань, надії, розчарування, бунтарства та тяжких снів накладалися один на одного без жодних зусиль з мого боку і перетворилися на впевненість. Я знав, що повернуся. У цьому не було нічого мелодраматичного — то був наче висновок якогось бухгалтера. Я не міг інакше. Хотів повернутися навіть не для того, щоб помститися. Це вже минуло. Усе було значно простіше. Я повертався, щоб упорядкувати своє життя. Я знав: поки цього не зроблю, ніде не знайду спокою. Інакше самогубство, відраза до власного боягузтва і, найжахливіше, каяття стануть моїми вічними супутниками аж до останніх днів життя. Я мав поїхати. Ще не знав, що там робитиму, хоч і був упевнений, що не матиму нічого спільного з судами, процесами та легальними покараннями злочинців. Я добре знав суди і суддів у країні, в яку хотів повертатися. То були слухняні помічники уряду і я не уявляв собі, що в них раптом прокинеться совість, яка не буде пов'язана з опортуністичною можливістю перекинутися на сторону тих, хто тепер при владі. Я міг покластися тільки на самого себе.
Коли оголосили перемир'я, я пішов до Фризлендера. Він привітав мене, широко всміхаючись.
— Нарешті це свинство закінчилося! Тепер можна братися за відбудову!
— Відбудову?
— Атож! Ми, американці, інвестуватимемо в цю країну мільярди.
— А чи не здається вам дивним, що спершу все руйнують, щоб потім знову відбудувати? Чи я мислю неправильно?
— Правильно, просто нереалістично. Ми зруйнували систему, а тепер відбудовуємо країну. Тут виникають безмежні можливості. Ви тільки подумайте про будівельний бізнес.
— Приємно поговорити з діловою людиною. Думаєте, систему зруйновано? — запитав я.
— Звісно! Після такої поразки!
— 1918 року ситуація на фронтах теж була катастрофічна. І все одно Гінденбурґ, один із її винуватців, став рейхспрезидентом Німеччини.
— Гітлер мертвий, — вигукнув Фризлендер з юнацьким запалом. — Інших союзники повісять, або кинуть до в'язниці. Тепер треба йти в ногу з часом. — Він підморгнув мені. — Ви ж саме тому до мене прийшли, правда?
— Так.
— Я не забув про свою пропозицію.
— Напевно, я не відразу зможу повернути вам гроші, — сказав я, відчуваючи, яку мені прокидається слабка надія.
Якби Фризлендер зараз мені відмовив, довелося б чекати, поки зберу достатньо грошей на переїзд.