Крім цього, пропелер міг правити й за парашут. При падінні з великої висоти космонавт міг увімкнути електродвигун, і швидке обертання пропелера одразу б загальмувало падіння.
Тільки-но космонавти наділи скафандри, Знайко звелів усім прив'язатися до довгої капронової мотузки, яка була приготована заздалегідь. Усі одразу виконали наказ. У той же час Кантик і Квантик і Альфа з Мемегою посадили Незнайка в крісло-гойдалку, прикріпили його поясами до сидіння, щоб не випав у дорозі, а крісло теж прив'язали до капронової мотузки.
Нарешті всі приготування були закінчені. Космонавти прикріпили до поясів альпенштоки, льодоруби та геологічні молотки й вишикувались один за одним. Знайко, який стояв попереду, ввімкнув прилад невагомості, припасований до скафандра у нього за плечима, і натиснув кнопку електродвигуна. Почулося рівномірне гудіння. Це завертівся пропелер. Знайко, втративши вагу, плавно піднявся в повітря й потягнув за собою всіх інших космонавтів.
Місячні коротульки ахнули з подиву, побачивши, як космонавти довгою низкою знялись у повітря. Усі закричали, замахали руками, заплескали в долоні, почали підкидати в повітря шапки. Дехто навіть стрибав од збудження. У багатьох були сльози на очах.
Космонавти тим часом швидше й швидше підіймалися вгору. Скоро вони перетворилися на ледь помітні цятки і нарешті зовсім зникли з очей. Але місячні коротульки не розходились, ніби сподівалися, що прибульці з далекої планети Землі ще повернуться й вони знову побачать їх. Минула ціла година, і дві години минуло, нарешті минуло три години. Місячні коротульки почали втрачати надію знову побачити своїх друзів.
І справді, ждати більше було нічого. Космонавти в цей час уже пробиралися нахиленим крижаним тунелем в оболонці Місяця. Повітря тут було вкрай розріджене, тому пропелер створював надто слабеньку тягу. І все-таки за допомогою льодорубів, що ними озброїлись космонавти, їм вдалося подолати всі перешкоди й пробратись у бурульчастий грот, а звідти проникнути в печеру, з якої був вихід на поверхню Місяця.
Тут Знайко вирішив розділити весь загін на дві групи. Першу групу треба було послати вперед, щоб, не втрачаючи ні хвилиии, перевірити ракету. Адже відтоді, як ракета НІП опустилася на поверхню Місяця, минуло багато часу, її могли пошкодити метеорити, не кажучи вже про те, що в космічний політ неможливо вирушати без ретельної перевірки роботи всіх приладів і механізмів. У першу групу Знайко призначив себе, професора Зірочку, а також Фуксію і Рибку. Решті велів поки що лишатись у печері й зайнятися видобутком кристалів місячного каменю й антикаменю, запас яких треба було доставити на Землю.
Лікар Пілюлька сказав, що Незнайко почуває себе дуже кепсько, тому його треба негайно доставити в ракету, де можна буде зняти важкий скафандр. Але Знайко сказав:
— Зараз настала місячна ніч. Сонце зайшло і на поверхні Місяця дуже холодно. Якщо ракета пошкоджена, то й у ній не можна бути без скафандра. Краще ви поки що побудьте з Незнайком у печері. Тут усе-таки тепліше. Коли ж з'ясується, що ракета справна, ми дамо вам знати, й ви одразу ж доставите Незнайка до нас.
Наказавши нікому не виходити з печери, щоб не піддаватися зайвий раз дії космічних променів, Знайко подався назад у супроводі Фуксії, Рибки та професора Зірочки.
Дехто думає, що коли на Місяці ніч, то там дуже темно й нічого не видно, та це неправда. Точно так, як місячної ночі нашу Землю освітлює Місяць, так і Місяць освітлює наша Земля, але ж земна куля значно більша від місячної, тому й світла від неї буває більше. Якщо Місяць із Землі видається нам таким завбільшки, як невеличка тарілка, то Землю з Місяця видно, як великий круглий піднос. Наука встановила, що світло Сонця, відбите нашою Землею, освітлює Місяць разів у дев'яносто сильніше, ніж те світло, яким Місяць освітлює Землю. Це означає, що в тій частині Місяця, з якої видно Землю, вночі можна вільно читати, і писати, й малювати, і займатися всілякими іншими роботами.
Вийшовши з печери, Знайко та його супутники побачили над собою чорне, бездонне небо з міріадами сяючих зірок і велетенським світним диском яскраво-білого й навіть трохи голубуватого кольору. То й була наша Земля, яка цього разу скидалася не на серп чи півмісяць, а на повний круг, бо Сонце освітлювало її вже не бічним, а прямим промінням.
Освітлені земним диском, поверхня Місяця і гори, що видніли вдалині, мали червонястий колір: від ясно-вишневого до пурпурного або темно-багряного, а все, що лишалося у тіні, все, куди не проникало світло, аж до дрібнесеньких тріщинок під ногами, світилося мерехтливим ізумрудно-зеленим кольором. Це пояснювалось тим, що поверхня місячних порід мала властивість світитися під впливом невидимих космічних променів. Куди б космонавти не глянули, вони скрізь бачили немов боротьбу двох кольорів: червоного й зеленого, і тільки ракета, що видніла вдалині, світилась яскраво-голубим кольором, ніби шматочок весняного ясно-голубого земного неба.
Космонавти, які лишились у печері, вирішили не марнувати часу і захопилися видобувати кристали місячного каменю й антикаменю. Льодоруби й геологічні молотки дружно стукотіли об скелі. Проте ніякого стукоту не було чути, бо звук, як це тепер уже всім відомо, не поширюється в безповітряному середовищі.
В напруженій роботі минуло близько години. Скоро від Знайка надійшло по радіотелефону розпорядження доставити Незнайка в ракету. Знайко повідомив, що метеорити не пошкодили ракети, герметизацію не порушено, але багато механізмів потребують регулювання, а в акумуляторах треба змінити електроліт і потім зарядити їх. На все це доведеться витратити щонайменше дванадцять годин, а тому весь час, який залишився, Знайко велів використати для видобутку й навантаження в ракету кристалів місячного каменю й антикаменю.
Лікар Пілюлька, ні секунди не гаючись, вирушив у путь, везучи перед собою крісло-гойдалку, на якому лежав Незнайко у своєму скафандрі. Коли Пілюлька нарешті дошкандибав до ракети, Незнайко так ослаб, що не міг встати з крісла, і його довелося нести на руках. За допомогою Знайка, Фуксії і Рибки Пілюльці вдалося втягнути Незнайку в ракету. Тут з хворого стягли скафандр, зняли одяг і вклали його на койку в каюті.
Звільнившись від важкого скафандра, Незнайко відчув деяку полегкість і навіть поривався встати з койки, але поступово сили знову покинули його. Охопила така слабість, що йому важко було поворушити рукою чи ногою.
— Що це за хвороба така? — казав Незнайко. — Мені здається, ніби я весь свинцевий і моє тіло важить утроє більше, ніж треба.
— Цього не може бути, — відповідав йому Знайко. — Ти ж на Місяці й повинен важити не втроє більше, а вшестеро менше. От якби був на планеті Юпітер, то справді важив би там утроє або, точніше кажучи, у два й шістдесят чотири сотих раза більше, ніж на Землі. Зате на Марсі ти важив би втроє менше. А от коли б ти опинився на Сонці…
— Ну, гаразд, гаразд, — перебив його лікар Пілюлька. — Не утруднюй його цими цифрами. Подбай краще про те, щоб скоріше вилетіти.
Знайко вийшов, і вони разом з Зірочкою почали перевіряти роботу електронної обчислювальної машини. За кілька годин усі механізми були перевірені, але ракета не могла вирушити в політ доти, доки не закінчиться зарядка акумуляторів, від яких залежала безперебійна робота всіх приладів, а також двигунів.
Лікар Пілюлька не відходив ні на крок від Незнайка. Бачив, що сили Незнайка полишають, не знав, що робити, і дуже нервував. Правда, коли ввімкнули невагомість і ракета рушила, нарешті, в дорогу, самопочуття Незнайка поліпшилось. Але ненадовго. Скоро він знову почав скаржитися, що його душить вага, хоча, звісно, ніякої ваги не могло бути, бо ж він, як і всі інші в ракеті, перебував у стані невагомості. Лікар Пілюлька розумів, що ці хворобливі відчуття є наслідком пригніченого психічного стану хворого, і старався відвернути Незнайка від сумних думок, лагідно розмовляючи з ним і розповідаючи йому казки.
Усі інші коротульки заглядали в каюту і згадували, які ще є казки, щоб розповісти Незнайкові. Всі тільки й думали, чим би допомогти хворому.
Через якийсь час вони помітили, що Незнайко перестав виявляти інтерес до всього навколишнього і вже не слухає, що йому кажуть. Очі його повільно блукали по стелі каюти, пересохлі губи щось нечутно шепотіли. Лікар Пілюлька з усіх сил прислухався, але не міг добрати ні слова.
Невдовзі очі у Незнайка заплющились, і він заснув. Груди його важко здіймалися. Дихання із свистом виривалося з рота. Щоки горіли хворобливим рум'янцем. Поступово дихання його заспокоїлось. Груди здіймалися все менше й рідше. Нарешті Пілюльці почало здаватися, що Незнайко вже й зовсім не дихає. Відчувши, що діло кепське, Пілюлька схопив Незнайка за руку. Пульс був ледве помітний і дуже повільний.
— Незнайку! — злякано закричав Пілюлька. — Незнайку, прокинься!
Але Незнайко не прокидався. Пілюлька мерщій підсунув йому під ніс пляшку з нашатирним спиртом. Незнайко повільно розплющив очі.
— Мені важко дихати! — насилу прошепотів він.
Побачивши, що Незнайко знову заплющив очі, лікар Пілюлька почав торсати його за плечі.
— Незнайку, не спи! — загорлав він. — Ти повинен боротись за життя! Чуєш? Не піддавайся! Не спи! Ти повинен жити, Незнайку! Ти повинен жити!
Помітивши, що обличчя Незнайка заливає якась дивна блідість, Пілюлька знову схопив його за руку. Пульсу не було. Пілюлька припав вухом до грудей Незнайка. Биття серця не чути було. Він знову дав понюхати Незнайкові нашатирного спирту, але це не вплинуло.
— Кисень! — вигукнув Пілюлька, відкидаючи геть пляшку з нашатирним спиртом.
Гвинтик і Шпунтик схопили гумову подушку і помчали в газовий відсік, де були балони з киснем, а Пілюлька, не гаючи й секунди, почав робити Незнайкові штучне дихання. Коротульки, зібравшись біля дверей каюти, з тривогою стежили, як лікар Пілюлька ритмічно піднімав руки Незнайка вгору й зараз же опускав їх униз, притискаючи до грудей. Час від часу він на хвилиночку зупинявся і, припавши вухом до грудей Незнайка, старався вловити биття серця, а потім знову робив штучне дихання.
Ніхто не міг сказати, скільки минуло часу. Всім здавалося, що дуже багато.