Методи його штучного створення нічим не відрізнялися від описуваних нами раніше.
Ось нотатки деяких свідків пережитого. "Тут, на Кубані, — писав один із них, — такий голод, що мертвих уже ніде ховати". "Діти, — писав інший, — сидять, забившися у кут, і тремтять від голоду і холоду". Листи повідомляють таке: "Ми з моїм дорогим чоловіком і дітьми працювали дуже тяжко минулого літа. Ми мали хліба на цілий рік… вони залишили нас безпомічними і без статків"; "У грудні ми мали здати все наше зерно та інші продукти, навіть городину, державі"; "У степу чи в полі, куди не піди, цілі родини лежать" і т. ін. Двох селян на сьомому десятку життя засудили на 10-річне ув'язнення за те, що знайшли в них два кілограми сирого кукурудзяного лушпиння. Інший випадок: у вантажній машині, що відвозила на цвинтар мертвих дітей, двоє виявилисяживими; лікаря, котрий був причетний до цього, розстріляли.
Інженер, що працював на Північно-кавказькій залізниці, подає такий опис подій: "На початку 1933 р. від залізничної станції Кавказька кожного ранку в певний час перед світанком відходили два таємничих потяги в напрямі Мінеральних Вод та Ростова. Потяги були порожні, і кожний складався з 5—10 вантажних вагонів. Приблизно за дві — чотири години потяги поверталися, зупинялися на якийсь час на маленькій бічній станції, а тоді йшли далі запасною колією, що була тупиком і вела до колишньої каменярні. Поки потяги зупинялися на Кавказькій або на бічній колії, всі вагони були замкнені, але виглядали навантаженими і пильно охоронялися ДПУ. Спочатку ніхто не звертав уваги на таємничі потяги, включно зі мною. Я працював там тимчасово, оскільки був ще студентом Московського інституту транспорту. Але одного разу кондукторX., член партії, тихо покликав мене і повів до поїздів, сказавши: "Я хочу тобі показати, що є у вагонах". Він трохи відчинив двері одного з них, я зазирнув і майже знепритомнів через те, що там побачив. У вагоні було повно трупів, накиданих будь-як. Кондуктор пізніше розповів мені таку історію: "Начальник станції отримав таємний наказ від свого начальства виконати прохання місцевого та залізничного відділів ДПУ і мати напоготові кожного світанку два потяги з порожніми вантажними вагонами. Бригаду залізничників, що обслуговувала потяги, охороняли співробітники ДПУ. Потяги виходили, щоб зібрати трупи селян, яких доставляли до залізничних станцій із ближніх сіл. Трупи ховали на віддаленій ділянці за каменярнею. Всю зону охороняло ДПУ, і нікого зі сторонніх осіб близько не підпускали"".
Як ми вже говорили раніше, навіть у великих станицях, населення яких не депортували в масовому масштабі, втрати від голоду були величезні — 14 тис. з 24-х залишилося у станиці Лабинській тощо. У станиці Старокорсунській кавалерійську частину військ ДПУ, яку відрядили туди в 1930 р., завжди тримали у бойовій готовності. Було проведено кілька масових арештів — кожного разу від 50 до 100 осіб. Після голоду в живих залишилося лише близько тисячі з 14 тис.; подібна доля спіткала й сусідні станиці — Воронезьку та Донську. Також сильно потерпіли некозацькі українські села. Наприклад, населення Пашківського (Краснодарський округ) із 7 тис. зменшилося вдвічі.
Наприкінці 1933 р. англійське посольство доповідало: "Козацький елемент переважно усунуто — чи то через смерть, чи то шляхом депортацій".
Щодо міст Дону та Кубані, то вони зазнали більших утрат, ніж міста в Україні. Повідомляли про 50 тис. смертних випадків у Ставрополі (населення 140 тис.) і 40 тис. у Краснодарі (населення 140 тис.). У Сальській окрузі чималій кількості мешканців удалося вижити тільки завдяки тому, що вони переселилися у степ і ловили там байбаків. Жителі села Завітне протрималися таким чином аж півроку.
Але незважаючи на поодинокі "історії зі щасливим кінцем", ці колись квітучі землі перетворилися на справжню пустелю. Ось свідчення іноземця: "Перше, що мене вразило, коли я побачив козацькі села в околиці Кропоткіна, — це жахливий стан того, що колись було надзвичайно родючим тереном. Величезний бур'ян, навдивовижу високий і твердий, заповнив численні сади, панував на полях пшениці, кукурудзи, соняшника. Зникли пшеничні паляниці, соковиті шматочки м'яса молодого баранчика, що пропонували на продаж повсюдно, коли я відвідував Кубанську долину в 1924 році". А ось повідомлення одного з партійних керівників, який повернувся до своїх рідних місць уперше від часів революції: "Я знав цей край, коли тут був самий лише добробут… Тепер на місці села я знайшов цілковите спустошення та злидні. Тини, огорожі та хвіртки зникли, бо пішли на паливо. Вулиці заросли бур'яном і папороттю, хати розвалюються на шматки… Навіть колись повні ентузіазму партійні активісти втратили віру…"
Ще кілька подібних описів краю: він нагадував "озброєний табір у пустелі — ні праці, ні хліба, ні худоби, ні тяглових коней, лише бездіяльні селяни та вояки"; це був "напівспустошений край, який майже напевно потребував повторного освоєння".
* * *
Далі на північний захід голод уразив терени Нижньої Волги, частково російські та українські за національним складом, але центром його стали місцевості, в яких домінували волзькі німці. Процитуємо кілька оповідей сучасних російських письменників, що походили з Волги, про їхні дитячі роки. Один пише про "чотири труни, які наша родина носила до сільського цвинтаря в тому жахливому році", щоправда, додавши, що "якісь мінімальні харчові пайки призначили для роздавання в довгих чергах", але їх якраз вистачало для того, щоб проіснувати від одної пайки до другої. Інший свідчить: "…цілі родини повимирали. У нашому селі Монастирському з 600 господарств залишилося 150, а цієї місцевості не торкнулася жодна війна!"
Але головним об'єктом нашої уваги є автономна республіка німців Поволжя, проти якої, як виглядає, і було спрямоване вістря терору. Євангелічні церкви у Німеччині отримували близько 100 тис. листів від російських німців із проханням про допомогу. Ці листи до братів і сестер у віровизнанні, з якими волзькі німці завжди утримували зв'язки, майже всі мають сильне релігійне забарвлення. Але факти, про які вони оповідають, до болю знайомі. "Ми мусили віддати все державі", — пише, зокрема, одна родина у лютому 1933 р. Інші листи свідчать про відсутність хліба протягом чотирьох, п'яти, шести місяців. Проте ті, що працювали у радгоспах, одержували 150 г хліба на день, — "від чого не помреш, але й жити не будеш". Пишуть також, що "четверо з дітей брата Мартина померли від голоду, а решта недалекі від цього" (березень 1933 р.); "Ми не мали хліба, м'яса чи жиру протягом уже п'яти місяців… Багато вмирає"; "Неможливо більше знайти ані собак, ані котів"; "Так багато вмирає, що нема часу, щоб викопати могили" (квітень 1933 р.); "В селі все мертве. Дні проходять, і жодної душі не видно… ми зачинилися в домі, щоб приготуватися до смерті" (лютий 1933 р.). Один вмираючий євангеліст писав: "Коли я дивлюся в майбутнє, я бачу перед собою ніби гору, на яку не можу піднятися".
Деякі листи свідчать про прибуття посилок із Заходу. З цієї, зокрема, причини список жертв виглядає не таким великим, як на Кубані. І все ж повідомляється, що число померлих німців досягло 140 тис. На той же час, за приблизними підрахунками, ще 60 тис. німців перебували у радянських таборах. Тих, що вижили, депортували масовим порядком у 1941 р.
Листи німецьких селян довгий час вважалися на Заході фактично єдиним свідоцтвом із перших рук від тих, що дійсно переживали голод. Як бачимо, вони не дуже відрізняються ні від того, про що оповідали спостерігачі в Україні та на Кубані, ані від того, про щоми дізналися від уцілілих, які через багато років згадували особисто пережите.
15. Діти
Голодомор винищив або покалічив ціле покоління селянських дітей — як в усьому СРСР, так і особливо в Україні. Згубність такого явища неможливо переоцінити. Доля дітей у цій величезній катастрофі найбільше приголомшує розум і не може бути виправдана з будь-якого погляду. Що ж до майбутнього країни, то чисельне зменшення цілої генерації призвело до наслідків, котрі відчуваються і досі.
Знімки дітей із кінцівками, що виглядають як палиці, і веслоподібними головами доводять до нестями, як це завжди буває в подібних обставинах. Але цього разу, на відміну від голоду 1921 р., на цих знімках не видно працівників благодійних організацій, які намагаються, хай і з незначними шансами, врятувати їх.
Один спостерігач так пише про вцілілу дитину: "Бідний хлопчик бачив так багато смертей і так багато страждань, що, здається, вважав усе це частиною життя. Для нього не було іншого життя. Діти завжди сприймали страхіття свого становищаяк щось самозрозуміле".
* * *
Війну проти дітей більшовики виправдовували "історичною потребою", і відсутність "буржуазної сентиментальності" у виконанні рішень партії стала засобом перевірки якостей справжнього комуніста.
Ще у 1929 р. газета "Просвещение Сибири" зазначала, Що "деякі товариші, які приїжджають для заготівлі хліба, рекомендують робити все, щоб заохотити випадки переслідування куркульських дітей, які трапляються в школі, використовуючи ці переслідування як засіб тиску на куркулів-батьків, які приховують зерно. І їхні поради, очевидно, втілюються на практиці, оскільки можна констатувати посилення класового антагонізму серед школярів — починаючи від цькування молодших і кінчаючи бійками старших".
Коли секретар одного з окружкомів партії заявив, що слід залишати куркулям стільки насіння, щоб вони могли сіяти і годувати своїх дітей, його піддали критиці: "Ми не можемо думати про куркульських голодних дітей, у класовій боротьбі філантропія — це зло". В Архангельську в 1932–1933 рр. дітям депортованих "куркулів" не давали шкільних сніданків, а також талонів на одержання одягу, на що мали право інші.
У цьому була своя логіка. "Куркульство як клас", який режим мав намір ліквідувати, складався не тільки з дорослих, а й із дітей. Більше того, постулат Маркса про те, що буття визначає свідомість, сприймали цілком безпосередньо, — наприклад, уцілілі діти "куркулів", навіть відокремлені від своїх родин, носили своє соціальне тавро по всіх документах, і їх завжди можна було заарештувати, коли цього вимагала "більшовицька пильність".
Переслідування дітей за дії їхніх батьків стало вже традицією нового режиму.