Треба, щоб сьогодні ввечері ви мали вигляд людини, що не дбає про свою зовнішність. В дорозі, навпаки, ви мусите бути таким, як звичайно. Ви здивовані, ваша підозріливість вам щось підказує? Так, друже мій, одна з поважних осіб, яка перед вами висловлюватиме свої міркування, цілком здатна надіслати декому відомості, на підставі яких вас можуть почастувати принаймні опіумом у готелі, де ви замовите собі вечерю.
— Краще вже дати зайвих тридцять льє гаку, ніж їхати прямою дорогою. Йдеться, я гадаю, про Рим...
Маркіз набрав такого погордливого й незадоволеного виразу, що його Жюльєн не бачив у нього з часу церемонії в Бре-ле-О.
— Про це ви дізнаєтесь, пане, коли я вважатиму за потрібне вам сказати. Я не люблю запитань.
— Я не мав на думці запитувати! — палко вигукнув Жюльєн.— Присягаюсь, пане, я тільки думав уголос; я шукав у своїй уяві найбезпечнішого шляху.
— Так, очевидно, ваші думки справді витають десь далеко. Ніколи не забувайте, що посланець, та ще й такий молодий, як ви, не повинен справляти враження людини, яка домагається чужої довіри.
Жюльєн був глибоко пригнічений. Він справді дав маху. Його самолюбство шукало виправдання й не знаходило його.
— Зрозумійте ж,— додав пан де Ла-Моль,— що, зробивши яку-небудь дурницю, людина звичайно посилається на те, що в неї були найкращі наміри.
Через годину Жюльєн уже стояв у передпокої маркіза. Він мав вигляд незначного службовця, в старомодному костюмі, з галстуком сумнівної свіжості, і в усій його постаті було щось принизливе.
Побачивши його, маркіз розреготався, і тільки тоді Жюльєн відчув себе виправданим.
"Якщо й цей юнак зрадить,— казав собі пан де Ла-Моль,— на кого ж тоді звіритись? Адже, коли дієш, треба ж на когось покладатися. В мого сина і його блискучих, шляхетних друзів хоробрості й відданості вистачило б на сто тисяч чоловік; якби довелося битись, вони б загинули біля підніжжя трону; вони вміють усе... крім того, що потрібне в дану мить. Хай мене чорт візьме, якщо хоч один з них може вивчити напам'ять чотири сторінки й проїхати сто льє так, щоб його не вистежили. Норбер зуміє піти на смерть, як його предки, але на це здатний і кожний рекрут..."
Маркіз поринув у глибоку задуму. "Та й на смерть піти цей Сорель, мабуть, зуміє не гірше за нього..." — подумав він і зітхнув.
— Ну, їдьмо,— сказав маркіз, ніби намагаючись відігнати надокучливу думку.
— Пане,— сказав Жюльєн,— поки мені перешивали цей костюм, я вивчив напам'ять першу сторінку сьогоднішнього "Щотижневика".
Маркіз узяв газету, Жюльєн проказав її напам'ять без жодної помилки. "Це добре,— подумав маркіз,— що цього вечора я зробився справжнім дипломатом,— принаймні юнак не помічає, якими вулицями ми їдемо".
Вони увійшли до великої вітальні, що мала досить сумний вигляд; стіни її були пооббивані зеленим оксамитом і дерев'яними панелями. Похмурий лакей розставляв посередині кімнати великий обідній стіл, який потім перетворився на письмовий за допомогою величезного сукна в чорнильних плямах, що, мабуть, відслужило свій вік у якомусь міністерстві.
Господар будинку був надзвичайно огрядний чоловік; ім'я його ні разу не було назване. Жюльєн подумав, що в нього обличчя й красномовство людини, увага якої цілком поглинута процесом травлення.
По знаку маркіза Жюльєн вмостився в самому кінці стола. Щоб зайнятись чим-небудь, він почав застругувати пера. Глянувши крадькома, Жюльєн помітив сім співбесідників, але всі вони сиділи до нього спиною. Двоє, здавалось, розмовляли з паном де Ла-Молем, як рівні, інші звертались до нього більш-менш шанобливо.
Ще якийсь добродій увійшов без всякої доповіді. "Як дивно,— подумав Жюльєн,— тут не доповідають про гостей. Чи, бува, не через мене вдаються до такої обережності". Всі підвелися, вітаючи новоприбулого. В нього був той самий надзвичайно почесний орден, що й у трьох із присутніх у кімнаті осіб. Розмовляли зовсім тихо, Жюльєн міг судити про новоприбулого тільки з його зовнішності й фігури. Він був низенький і товстий, рум’яний і в його блискучих оченятах не можна було прочитати нічого, крім люті дикого кабана.
Особа, що увійшла слідом ва ним, являла цілковиту протилежність йому і враз привернула увагу Жюльєна. Це був високий, надзвичайно худий чоловік. На ньому було три чи чотири жилети. Погляд у нього був ласкавий, манери гречні.
"Як він нагадує старого безансонського єпископа!" — подумав Жюльєн.
Цей чоловік, очевидно, був духовного звання, йому можна було дати не більше п'ятдесяти чи п'ятдесяти п'яти років, вигляд мав справді святого отця.
Увійшов молодий єпископ агдський. На обличчі його відбився подив, коли, оглядаючи присутніх, він несподівано побачив серед них Жюльєна. З часу церемонії в Бре-ле-О він ніколи не сказав йому ані слова. Його здивований догляд збентежив і роздратував Жюльєна. "Що ж це! — сказав він собі.— Невже зустріч із знайомою людиною завжди буде для мене перешкодою. Всі ці вельможі, яких я бачу вперше, зовсім мене не бентежать, а від погляду молодого єпископа в мене холоне серце. Треба визнати, я справді якась дивовижна й нещасна істота".
Невеличкий, дуже чорнявий чоловічок щойно увійшов і заговорив ледве переступивши поріг. Обличчя в нього було жовте, він трохи скидався на божевільного. Як тільки увійшов цей невгамовний балакун, присутні розбились на групи, мабуть, щоб уникнути нудного обов'язку слухати його.
Віддаляючись від каміна, гості помалу наблизились до того краю стола, де сидів Жюльєн. Становище його ставало дедалі важчим, бо, незважаючи на всі намагання, він не міг не чути і, при всій своїй недосвідченості, не міг не розуміти всієї важливості того, про що тут так одверто розмовляли; а проте ясно було, що всі ці високі особи дуже зацікавлені в тому, щоб усе це залишилося в секреті.
Жюльєн уже застругав десятків зо два пер, хоч і намагався стругати якомога повільніше. Це заняття, яким він прикривав своє хвилювання, закінчувалось. Марно шукав він якогось наказу в очах пана де Ла-Моля,— маркіз забув про нього.
"Те, що я роблю,— безглузде,— казав собі Жюльєн, застругуючи пера,— але ці люди, всі такі посередності, які з власної волі чи з чийогось наказу вершать дуже важливі справи, повинні бути надзвичайно вразливі. Прикро, що мій погляд має в собі щось запитливе і мало шанобливе, а це може їх вразити. Та коли я сидітиму, опустивши очі, в мене буде такий вигляд, наче я прислухаюсь до кожного їхнього слова".
Він чув такі дивовижні речі, що збентеження його зростало дедалі більше.
XXII. ДЕБАТИ
Республіка! В наші дні на одну людину, ладну пожертвувати всім заради загального блага, припадають тисячі й мільйони таких, що знають тільки свої втіхи, своє честолюбство. В Парижі людину поважають за її виїзд, а не за її достоїнства.
Наполеон. "Меморіал"
Лакей поспішно увійшов, доповідаючи: "Пан герцог де ***".
— Годі, закрий рота, дурню,— сказав герцог, увіходячи.
Він так прекрасно, так велично вимовив ці слова, що Жюльєн мимоволі подумав: "Мабуть, гримати на слуг — це єдине справжнє покликання цієї знатної особи". Жюльєн глянув і в ту ж мить опустив очі. Він так вірно вгадав внутрішню суть новоприбулого, що тепер злякався, щоб його погляд не здався нескромним.
Герцог, що мав років із п'ятдесят, був одягнений, як денді, й виступав пружною ходою. В нього була вузька голова, великий ніс, обличчя випиналося вперед; важко уявити собі більш аристократичну й разом з тим більш незначну зовнішність. З його появою засідання негайно розпочалося.
Міркування Жюльєна з приводу фізіономіки були раптом перервані голосом пана де Ла-Моля.
— Рекомендую вам пана абата Сореля,— сказав маркіз.— Він обдарований дивовижною пам'яттю. Тільки годину тому я сказав йому про почесну місію, яка на нього може бути покладена, і на доказ своєї пам'яті він вивчив першу сторінку "Щотижневика".
— А, закордонна хроніка цього бідолахи N...— сказав хазяїн дому. Він поквапливо схопив газету і, напустивши на себе смішну поважність, глянув на Жюльєна.— Говоріть, пане,— сказав він йому.
Запанувала глибока тиша; всі погляди були спрямовані на Жюльєна, він відповідав так добре, що після двох десятків рядків герцог вимовив:
— Досить.
Маленький чоловічок з поглядом дикого кабана сів до столу; він, очевидно, був головою зборів, бо, зайнявши місце, він показав Жюльєнові на ломберний столик і жестом звелів поставити його біля себе. Жюльєн розташувався тут з усім своїм письмовим приладдям. Він нарахував навколо зеленого стола двадцять осіб.
— Пане Сорель,— сказав герцог,— вийдіть поки що у суміжну кімнату, вас покличуть.
Хазяїн дому раптом занепокоївся.
— Віконниці не позачинювані,— сказав він напівголосно своєму сусідові.— У вікна дивитись не треба,— не зовсім доречно крикнув він Жюльєнові.
"Ось я й устряв у змову,— подумав той.— На щастя, вона не з тих, що прямісінько ведуть на Гревську площу. Та навіть хоч би вона була й небезпечна, я повинен піти на це і на ще більше заради маркіза. Я був би щасливий, якби міг загладити як-небудь те горе, якого можу завдати йому в майбутньому своєю нерозважністю.
Задумавшись про своє кохання і про своє горе, він оглядав усе навколо, намагаючись його назавжди запам'ятати. Тільки тепер він згадав, що маркіз не сказав лакеєві назви вулиці і звелів найняти фіакр, чого він ніколи не робив.
Жюльєн довго залишався на самоті і міг віддаватись своїм міркуванням. Він сидів у вітальні, оббитій червоним оксамитом з широкими золотими галунами. Тут на консолі стояло велике розп'яття з слонової кості, а на каміні лежала книга "Про папу" пана де Местра, з золотим обрізом і в розкішній оправі. Жюльєн розгорнув її, щоб не мати вигляду людини, яка підслуховує. В сусідній кімнаті інколи гомоніли дуже голосно. Нарешті двері відчинились, його покликали.
— Майте на увазі, панове,— сказав голова,— що відтепер ми говоримо в присутності герцога ***. Цей пан,— сказав він, показуючи на Жюльєна,— молодий священнослужитель, відданий нашій святій справі, і завдяки своїй дивовижній пам'яті він легко перекаже герцогові всі наші промови.
— Слово належить вам, пане,— сказав він, звертаючись до одягненої в три чи чотири жилети особи, що виглядала ніби святий отець. Жюльєн подумав, що природніше було б назвати прізвище цього пана в жилетах.