Його дивовижні слова й палкі молитви дійшли до серця навіть отим чорним звірам,
що катували його, і, як тільки Легрі пішов, вони обидва кинулися до Тома й заходилися приводити його до тями.
– Ой, яке лихо ми вчинили! – сказав Сембо.– Нехай спитається за нього з хазяїна, а не з нас!
Вони обмили Томові рани, постелили на підлозі бракованої бавовни й поклали його на ту постіль. Потім один з них побіг до будинку й випросив у Легрі горілки – нібито для себе, щоб підкріпитися після тяжкої праці. Він приніс горілку з собою, і вони влили її в рот Томові.
– Ой Томе! – промовив Квімбо.– Ми так тяжко завинили перед тобою!
– Дарую вам від щирого серця! – ледь чутно озвався Том.
Розділ ХLІ
МОЛОДИЙ ГОСПОДАР
За два дні після того якийсь юнак проїхав легким візком обсаджену меліями алею і спинився перед будинком. Квапливо кинувши віжки на спини коням, він зіскочив на землю і запитав, чи можна побачити господаря.
То був Джордж Шелбі. А щоб з'ясувати, як він там опинився, нам треба повернутися трохи назад.
На жаль, сталося так, що лист міс Офелії до місіс Шелбі пролежав місяців зо два в якійсь поштовій конторі, а коли зрештою дійшов до місця призначення, слід Тома вже загубився серед далеких мочарів Червоної річки...
Місіс Шелбі взяла ту звістку близько до серця, але швидко вдіяти щось не мала змоги. Вона саме доглядала хворого чоловіка, що лежав непритомний у тяжкій гарячці. Панич Джордж Шелбі, який на той час перетворився з хлопчика на ставного юнака, всіляко допомагав їй і був єдиний, кому вона могла довірити батькові справи. Міс Офелія завбачливо повідомила в листі ім'я адвоката, який розпоряджався майном покійного Сен Клера, та найбільше, що можна було зробити за тих обставин–це послати йому письмовий запит. А через кілька днів раптово помер містер Шелбі, і їх на час поглинули інші турботи.
Містер Шелбі виявив неабияку довіру до ділових здібностей дружини" залишивши її єдиною душоприказницею, і на неї враз навалилася сила силенна складних і клопітних справ.
Місіс Шелбі з притаманним їй запалом узялася розплутувати де безладне павутиння, і вони з Джорджем день у день тільки те й робили, що збирали й досліджували рахунки" продавали майно і виплачували борги, бо місіс Шелбі твердо вирішила розквитатися з усіма кредиторами" хоч би якими наслідками це обернулося для неї самої. Тим часом вони одержали лист від адвоката, на якого посилалися міс Офелія. Він написав, що про Томову долю йому відомо лиш те, що його продано з прилюдного торі у, а він сам тільки отримав гроші й далі нічого не знає.
Така відповідь не задовольнила ні Джорджа, ні місіс Шелбі, і десь за півроку цей молодий господар, вирушаючи в материних справах на Південь, вирішив сам заїхати в Новий Орлеан, щоб спробувати знайти Тома й викупити його.
По кількох місяцях марних пошуків Джордж цілком випадково зустрів у Новому Орлеані одного чоловіка, що мав потрібні йому відомості. І наш герой із грішми в кишені сів на пароплав і подався до верхів'я Червоної річки, сповнений рішучості знайти й визволити свого давнього друга.
Його провели до вітальні, де сидів Легрі. Той прийняв незнайомця з похмурою гостинністю.
– Як я чув"–сказав юнак,– ви купили в Новому Орлеані невільника, на ім'я Том. Він колись жив у маєтку мого батька, і я приїхав спитати, чи не можна буде його викупити.
Легрі насупив чоло й сердито відказав:
– Еге ж, купив на свою голову, нехай йому лиха година! Зроду ще не бачив такого непокірного й зухвалого собаки! ПІДМОВЛЯВ рабів тікати, позбавив мене двох негритянок, що коштували по вісімсот, а то й по тисячі доларів кожна. Він сам у цьому признався, а коли я запитав, де вони, він заявив, що знає, але не скаже. І затявся на своєму, хоч я дав йому такого чосу, якого
ще не давав жодному негрові. То тепер він нібито надумав здохнути, але я не певен, що це в нього вийде.
– Де він? – нетерпляче вигукнув Джордж.– Я хочу його побачити!
Щоки в юнака розшарілися, очі палали. Однак він стримав себе й нічого більше не сказав.
– Він отам, у повітці,– обізвався чорношкірий хлопчина, що тримав коней Джорджа.
Легрі штурхонув хлопчика й гримнув на нього. Та Джордж уже мовчки відвернувся й попростував до повітки.
Після того фатального вечора Том пролежав отак уже два дні. Він не страждав від болю, бо його змордоване тіло втратило чутливість і він майже весь час лежав у тихому забутті. Вночі до нього крадькома приходили нещасні, злиденні невільники, уриваючи хвилини від свого короткого спочинку, щоб віддячити йому за ті добрі слова розради, яких він ніколи для них не шкодував. Щоправда, ці бідолахи могли принести йому хіба тільки кухоль холодної води, але то було від щирого серця.
Кассі, вислизнувши якось із свого сховища, почула про те, як Том пожертвував собою заради них з Емелін, і другої ночі, нехтуючи страшною небезпекою, також прийшла його навідати. Кілька прощальних слів, що їх на превелику силу видобув із себе цей щедросердий страдник, розтопила в її душі багатолітню кригу скорботи й розпуки, і понура, зневірена жінка гірко заплакала.
Джордж зайшов у повітку. Голова його туманіла, серце стискалося.
– Не може бути!.. Не може бути!..– вигукнув він, ставши на коліна біля Тома.– Дядечку Томе! Бідний мій... бідний мій друже!
Голос його досягнув свідомості вмираючого. Том ворухнув головою і ледь помітно всміхнувся.
– Любий дядечку Томе! Прочнися... скажи мені щось! Поглянь на мене! Я панич Джордж... твій малий панич Джордж. Хіба ти не впізнаєш мене?
– Панич Джордж!..– проказав Том кволим голосом і розплющив очі.– Панич Джордж! – У погляді його відбився подив.
Та помалу він начебто прийшов до тями. Очі його заблищали, обличчя проясніло. Він згорнув на грудях зашкарублі руки, і по щоках у нього покотилися сльози.
– Хвалити бога! Це все... все, чого я жадав! Вони не забули мене. Як тепло в мене на душі, як радіє моє старе серце! Тепер я помру спокійно. Хвалити бога!
– Ти не помреш! Не треба помирати, не думай про смерть! Я приїхав викупити тебе й забрати додому,– палко промовив Джордж.
– Ах, паничу Джордж, надто пізно!..
– Не вмирай! Я не знесу цього! У мене аж серце розривається, як подумаю про всі твої муки... І тепер ти лежиш отут, у цьому брудному закутку! Бідний мій друже!
– Не називайте мене бідним,– урочисто промовив Том.– Я б у в бідний, але тепер усе те минулося. Я вже на порозі блаженства! О паничу Джордж! Небо близько! Я здобув перемогу!..
Сила й пристрасть, що звучали в його уривчастій мові, глибоко вразили Джорджа. Він не відводив очей від Томового обличчя.
Том схопив його за руку і провадив далі:
– Тільки не кажіть бідолашній Хлої, якого ви мене застали! їй буде тяжко про це чути. Скажіть їй, що я відійшов спокійно і легко... Ох, бідні мої хлопчики і люба крихітка! Як болісно поривалося до них моє старе серце!.. Уклоніться за мене панові й милій добрій пані... і всім у домі. Скажіть їм, що я любив їх усіх...О паничу Джордже!..
В цю мить до повітки неквапливо підійшов Легрі. Він похмуро, з удаваною недбалістю зазирнув усередину й відвернувся.
– Старий гаспид! – обурено мовив Джордж.
Приплив снаги, що його надихнула у вмираючого радість зустрічі з молодим господарем, швидко минув, поступившись місцем раптовій знемозі. Том заплющив очі, і на обличчі в нього з'явився той вираз величного спокою, що віщує наближення смерті. Дихав він болісно й хрипло, його широкі груди важко здіймалися і опадали. Та на устах був переможний усміх. З тим усміхом він і заснув навіки.
Джордж сидів незворушно, охоплений побожним трепетом. Йому здавалося, що тепер це місце стало священним. Він закрив Томові мертві очі й підвівся.
Обернувшись, Джордж побачив Легрі, що похмуро стояв позад нього.
Видовище смерті трохи погамувало природну юнацьку гарячкуватість Джорджа. Тепер йому було просто гидко бачити цього чоловіка і хотілось якнайшвидше покинути його, не заходячи в зайві балачки.
Втупивши у Легрі свої гострі темні очі, він сухо промовив, показуючи на небіжчика:
– Ви взяли з нього все, що могли. Скільки заплатити вам за тіло? Я хочу забрати його й поховати як годиться.
– Я не торгую дохлими неграми,– похмуро буркнув Легрі.– Можете ховати його де вам заманеться.
– Хлопці! – владно гукнув Джордж до трьох негрів, що дивилися на небіжчика.– Ану поможіть мені підняти його й однести до візка. І принесіть хтось лопату.
Один з них побіг по лопату; двоє інших допомогли Джорджеві перенести тіло.
Джордж не озивався до Легрі ані словом, навіть не дивився у його бік, але той не забороняв невільникам виконувати накази приїжджого юнака – лише стояв і посвистував, удаючи байдужого. Тоді хмуро подався за ними до будинку, де Джордж залишив візок.
Джордж посунув наперед сидіння, постелив у візку свій плащ і обережно поклав на нього Тома. Тоді обернувся, знову втупив очі в Легрі і промовив:
– Я ще не сказав вам, що я думаю про цей мерзенний злочин. Ти зараз не час і не місце. Але знайте, сер, за безневинно пролиту кров ви дасте відповідь перед законом. Я цього вбивства так не залишу. Піду до першого ж, який трапиться, судді й заявлю на вас.
– Заявляйте! – відказав Легрі, зневажливо клацнувши пальцями.– Хотів би я побачити, як це буде! Де ви візьмете свідків? Як доведете своє звинувачення? Ну, що скажете?
Джордж миттю зрозумів, що Легрі має рацію. В маєтку не було жодної білої людини, а свідчення кольорових у південному суді нічого не варті. Він ладен був розітнути небо гнівним покликом до правосуддя, але знав, що то намарне.
– Та й чого б то робити стільки галасу через якогось дохлого негра! – мовив Легрі.
Ці слова були неначе іскра, що впала у пороховий погріб. Обачність була далеко не першою серед чеснот молодого кентуккійця. Джордж обернувся і одним шаленим ударом збив Л"грі з ніг. А тоді став над ним, палаючи гнівом і зневагою, мов казковий лицар над переможеним драконом.
Та деяким людям розправа йде на користь. Зваліть такого з ніг, потопчіть у болото – і він ураз пройметься до вас повагою. Саме до таких людей належав і Легрі. Отож, уставши і обтрусивши з себе пилюку, він шанобливо провів очима візок, що повільно віддалявся від будинку. Навіть і рота не розтулив, поки візок не зник з очей. – Виїхавши за межі плантації, Джордж зупинився біля сухого піщаного пагорбка з кількома деревами, який запримітив, ще їдучи туди.