Стінка спустилася.
— Ґуїнплене, ще рано відкривати завісу. Залишімо її так" поки не почнеться вистава. А то ми не почуватимемо себе, як дома. Ну, ви, йдіть обидві на аван-сцену. Музику, дівчата! Пум, пум, пум! Яка знатна публіка! Громадські покидьки! Боже мій, скільки народу!
Обидві циганки, що звикли коритися, стали із своїми струментами на своїх звичайних місцях з обох боків спущеної стінки.
Тоді Урсус зробив щось надзвичайне. Це була вже не одна людина, а цілий натовп. Йому треба було наповнити порожнє місце, і він закликав на допомогу свій чудесний талант черевомовства. Цілий оркестр голосів людських і тваринних, що був у ньому, залунав враз. Він повернувся в легіон. Коли б хто заплющив очі, то міг би подумати, що він на площі в день свята або в день повстання. Вихор криків і покликів, що виривався с Урсусових уст, співав, говорив, кашляв, кричав, плював, чхав, нюхав тютюн, питав і відповідав, і все це разом. Звуки змішувалися і переходили одні в одні. У дворі, де не було нікогісінько, чути було чоловіків, жінок, дітей. Нісся ясний змішаний шум. Серед цього галасу вилася, наче в диму, якась чудна какофонія, то птиче квохтання, то кошаче нявкання, то крик немовлят, що ссали. Можна було розпізнати охриплі голоси п'яних. Незадоволені собаки гарчали під ногами. Голоси йшли здалека й зблизька, зверху й знизу, з перших рядів і з останніх. Все разом було галас, чути було й окремі крики. Урсус стукав кулаками, тупотів ногами, кидав свій голос у саму глибину двору, а потім примушував його йти з-під землі. Це була то буря, то звичайна розмова. Переходило від дзюркотіння до шуму, від шуму до бурі, від бурі до гурагану. Він був сам і всі. Чути було і монолог, і багатомовність. Так само, як обманюють очі, можна обманути й вуха. Що Протей робив для зору, те Урсус робив для слуху. Нічого не можна уявити чудеснішого, як ця підробка множини. Від часу до часу він одкривав завісу ґінекея й дивився на Дею. Дея слухала.
Хлопець у дверей і собі докладав усіх зусіль.
Венера й Феба сумлінно дули в сурми й шалено били в барабан. Господар Ніклес, єдиний глядач, спокійно пояснював, як і циганки, поведінку Урсуса тим, що він божевільний, — а втім, це була тільки сіренька деталь, що її можливо було додати до його звичайної меланхолії. Чесний трактирник бурчав: що за дешпіт! У нього був серйозний вигляд людини, що завсігди пам'ятає про те, що є закони.
Ґовікум, радий тому, що й він може бути корисний у цьому гармидері, шалів майже так само, як і Урсус. Це розважало його. До того ж він одробляв свої гроші.
Гомо був задумливий.
До цієї метушні Урсус примішував і такі розмови:
— Як і звичайно, Ґуїнплене, проти нас умовляються. Наші конкуренти підкопуються під наш успіх. Гигикання — приправа до тріюмфу. Крім того, і натовп надто численний. їм не зручно. Лікті сусіда не прихиляють до доброзичливости. Аби тільки вони не поламали ослонів. Ми ще можемо стати жертвою безумного натовпу. Ох, якби тут був наш приятель Том ДжімДжек! Та він більш не ходить. Ось подивися на ці голови, що одна на одній. Ті, що стоять, не мають задоволеного вигляду, хоч стояти, за Ґалієном, значить рухатися, — ця велика людина зве це "тонічним рухом". Ми скоротимо виставу. Що об'явлено тільки "Переможений Хаос", то ми не гратимемо "Повороту ведмедя". Хоч на цьому вигадаємо. Що за ґвалт! О, сліпе буяння мас! Вони таки щось заподіють нам! Але так не може довго тривати. Ми не могтимемо й грати. Не чути буде жодногр слова з п'єси. Я скажу до них маленьку промову. Гуїнплене, відкрий трохи завісу. Громадяне...
Тут Урсус закривав сам до себе лихоманським і пронизливим голосом:
— Геть старого!
І відповів уже своїм голосом:
— Здається, що публіка ображає мене. Ціцерон правий: Plebs, fex urbis. Та спробуємо умовити натовп. Важко буде примусити себе слухати. Проте почну говорити. Чоловіче, виконай свій обов'язок. Ґуїнплене, ось подивися на ту меґеру, що скреготить зубами.
Урсус замовк і в той самий час заскреготав. Гомо заскреготав за ним, а далі й Ґовікум.
Урсус заговорив знов:
— Жінки гірші за чоловіків. Момент мало сприятливий. Тим часом спробуємо силу слова. Ось, послухай, Ґуїнплене, як улесливо я почну говорити до них. Громадянки й громадяни. Я — ведмідь. Я знімаю свою голову, щоб поговорити з вами. Я покірно прошу вас помовчати.
Урсус дав натовпу викрикнути:
— Буркало!
І почав говорити далі:
— Я поважаю мою авдиторію. Буркало — такий самий виклик, як і інший. Привітання тобі, буйний натовпе. Що ви всі — каналії, я не маю в цьому найменшого сумніву. Проте це ні трохи не зменшує моєї пошани до вас. Свідомої пошани. Я найглибше поважаю добродіїв голодранців, що вшанували мене, прийшовши сюди. Між вами є потворні особи, але це мене не ображає. Добродії горбаті й добродії криві зустрічаються і в природі. Верблюд — горбатий; у бізона опукла спина; у барсука ліві лапи коротші за праві, — факт, що його визначив Арістотель у своєму трактаті про ходу тварин. Якщо хто з вас має дві сорочки, то одна на тілі, а друга — в заставника. Я знаю, що так робиться. Альбукерк оддав у заклад свої вуси, а святий Денис — свою митру. Великі зразки. Мати борг — виходить щось мати. Я поважаю в вашій особі босоту.
Урсус перервав свою промову такою вставкою низьким басом:
— Тричі осел!
І відповів своїм голосом якнайчемніше:
— Згоджуюся. Я — учений. Я вибачаюся, як можу. Я науково зневажаю науку. Неуцтво — це реальність, що з неї можна годуватися; знання — це реальність, що примушує голодувати. Взагалі доводиться вибирати: або бути вченим і худнути; або пастися й стати ослом. О, громадяни, пасіться! Знання не варте й ковтка чогонебудь доброго. Мені краще подобається філе, ніж знати, що воно зветься попередковим м'язем, musculus psoas. У мене тільки одна заслуга. Це — сухі очі. Так, ви не побачите, щоб я коли-небудь плакав. Треба сказати, що я ніколи не був і задоволений. Ніколи задоволений. Навіть самим собою. Я зневажаю себе. Проте, я прошу членів опозиції, що тут присутні, взяти на увагу, що коли Урсус тільки вчений, то Ґуїнплен — артиста.
Він знову пирхнув.
— Буркало! .
І сказав:
— Знов буркало! Це — заперечення. Але я проминаю його. А поруч з Ґуїнпленом, добродії й добродійки, є інший артист, це поважний і волохатий персонаж, що супроводить нас, добродій Гомо, що колись був дикий собака, а тепер — цивілізований вовк і вірний підданець її величности. Гомо — мімічний актор з глибоким і чудовим талантом. Будьте уважливі й зосередьтесь. Ви зараз побачите гру Гомо так само, як і Ґуїнплена, і слід вшанувати мистецтво. Так личить великим націям. Хіба ж ви люди з лісу? А хоч би й погодитися на це. На такий випадок sylvae sint consule dignae. Два артисти варті одного консула. Добре. На мене кинули качаном капусти. Та він не зачепив мене. Це не перешкодить мені говорити далі. Навпаки. Хто уникнув небезпеки, той стає балакучий. Gárrula pericula, — каже Ювеналь. Люди добрі, між вами є п'яниці чоловіки й п'яниці жінки. Це дуже добре. Чоловіки смердючі, а жінки гидкі. У вас різноманітні й цілком достатні причини, щоб товпитися на цих лавах таверни: безділля, лінощі, вільний час між двома крадіжками, портер, ель, стовт, солодові напої, горілка, джин і потяг однієї статі до другої. Чудово! — Розум з нахилом до жартів мав би тут прекрасне поле. Але я втримуюся. Похітливість, — нехай буде. Та і в оргії повинна бути пристойність. Ви веселі, та тільки гомінливі. Ви артистично наслідуєте крики животин; проте, що б ви сказали, якби в той час, коли ви говорили б з якоюнебудь панночкою про кохання, я почав би коло вас гавкати по-собачому. Це стурбувало б вас. Так от, це й нас турбує. Я дозволяю вам мовчати. Мистецтво повинно користатися такою самою пошаною, як і бешкет. Я кажу вам як чесна людина.
Він вилаяв себе:
— Щоб тебе трясця задушила з твоїми бровами, що стирчать як житнє колосся.
І відповів:
— Шановні добродії, дамо спокій житнім колоссям. Не слід ображати рослини й знаходити в них схожість з людьми або з тваринами. Крім того, трясця не душить. Метафора неправдива. Будь ласка, мовчіть. Дозвольте сказати вам, що вам трохи бракує того величчя, яке характеризує справжнього англійського джентлмена. Я констатую, що ті з вас, у кого з чобіт вилазять великі пальці, користуються з цього для того, щоб покласти ноги на плечі глядачів, що сидять перед ними, а це дає дамам змогу помічати, що підошви завсігди протираються там, де випинаються кістки, що звуться metatorsus. Показуйте трохи менше свої ноги й показуйте трохи більше свої руки. Я звідціля бачу шахраїв, що дуже вигадливо засовують руки в кишені своїх дурних сусідів. Любі кишенники, більше соромливости. Тузьте ваших сусідів, коли хочете, тільки не обкрадайте їх. Декого ви менше роздратуєте, підбивши йому око, ніж коли вкрадете су. Розбивайте носи — нехай. Буржуй більше тримається за своє срібло, ніж за свою красу. А втім, прийміть ласкаво мої симпатії. Я не такий педант, щоб ганьбити шахраїв. Зло їснує. Кожен зазнає його, і кожен заподіює його. Ніхто не позбавлений, починаючи від хробака, своїх гріхів. Хіба в кожного з нас немає своїх хиб? І в бога руки чешуться щодо диявола. Я сам роблю помилки. Plaudite, cives.
Урсус довго ревів і потім цей крик заглушив такими кінечними словами:
— Мілорди й добродії, я бачу, що моїй промові пощастило бути не до вподоби вам. На момент я прощаюся з вашим гигиканням. Я знову одягаю свою голову, й вистава починається.
Він змінив ораторський тон на звичайний.
— Закриймо завісу. Перепочиньмо. Я був медоточний. Я добре говорив. Я називав їх лордами й мілордами. Мова м'яка як оксамит, проте марна. Що ти, Ґуїнплене, скажеш про цих гультяїв? Як можна зрозуміти все те, що зазнала Англія за останні сорок років од запалу цих злосливих і роздратованих голів. Стародавні англійці були войовничі, а теперішні меланхолійні й фантазери, — вони вславлюються, що ставляться презирливо до закона й не визнають королівської влади. Я зробив усе, що може зробити людське красномовство. Я щедро розсипав перед ними метонімії, такі ж ніжні, як квітучі щочки хлоп'яти. Чи пом'якшали вони? Навряд. Чого можна ждати від народа, що їсть так надзвичайно багато ñ курить тютюн такою мірою, що в цій країні навіть письменники часто складають свої твори з люлькою в зубах.