У вологому повітрі розморює, як у гарячій ванні. Вдихаєш краплі води, тьопаєш по калюжах, дивишся, як на небі збираються білі і сірі клуби пари. Немов весь світ хоче тепло і м'яко розтанути в травневому дощі.
— Треба б іще дощику, — кажемо ми.
Червень садівника
Червень — головна пора сінокосу. Але, оскільки йдеться про нас, міських садівників, будь ласка, не уявляйте, що ми одного росяного ранку, наклепавши косу і розстібнувши на грудях сорочку, пішли косити могутніми свистячими помахами іскристу траву, виспівуючи при цьому народні пісні. У нас це виглядає не зовсім так.
Перш за все ми, садівники, бажаємо мати англійський газон, зелений, як більярд, і густий, ніби щільний килим, газон бездоганний, нічим не заплямований, дерен м'який, як оксамит, лужок рівний, як стіл. І ось ще весною ми помічаємо, що цей англійський газон складається весь із якихось лисин, кульбаб, головок конюшини, глини, моху та декількох сухих, пожовтілих кущиків трави. Спочатку треба це виполоти; ми сідаємо навпочіпки і вискубуємо весь непридатний бур'ян, лишаючи за спиною землю, порожню, витоптану і до того голу, немов на ній танцювали каменярі або ціле стадо зебр. Потім заливаємо все це водою і лишаємо тріскатися на сонці. Потім вирішуємо, що треба б все-таки викосити. Недосвідчений садівник, прийнявши таке рішення, відправляється на найближчу околицю і на общипаній, голій межі знаходить там стареньку з худою козою, що об'їдає кущ глоду або сітку навкруги тенісного майданчика.
— Бабуню, — привітно каже садівник, — чи не треба вам чудової травички для вашої кізоньки? У мене можна накосити скільки завгодно.
— А скільки заплатите? — питає старенька, подумавши.
— Двадцять крон, — відповідає садівник і повертається додому — чекати бабцю з козою і серпом. Але та чомусь не приходить.
Тоді садівник купує серп, брусок і оголошує, що більше не стане нікого просити, а вижне всю траву сам. Але чи то серп дуже тупий, чи то трава в місті дуже жорстка, чи то ще що — тільки серп її не бере. Доводиться узяти кожну травину за кінчик і, потягнувши щосили, різнути внизу серпом, причому зде
більшого вириваєш її з корінцем. За допомогою звичайних ножиць справа йде набагато швидше. Коли садівник нарешті у міру сил вистриг, обкраяв і вищипав місце, призначене для газону, у нього набралася невелика копичка сіна. Отже, він знову йде шукати стареньку з козою.
— Бабуню, — говорить він медовим голосом, — чи не візьмете ви у мене корзину сіна для вашої кізоньки? Сіно дуже хороше, чисте...
— А скільки ви мені заплатите? — питає старенька по довгому роздумі.
— Десять крон, — оголошує садівник і біжить додому — чекати, коли старенька прийде за сіном. Просто шкода викидати таке гарне сіно!
Врешті-решт сіно погоджується вивезти сміттяр, але вимагає за це крону.
— Розумієте, господарю: не маємо права ми такі речі на віз брати...
Досвідченіший садівник одразу купує собі косарку. Це така штука на коліщатках: торохтить, як скоростріл, і коли тягнеш її по траві, стеблинки так і летять. Ну, просто одне задоволення, скажу я вам. Варто такій машинці з'явитися в садибі, як всі члени родини — від діда до онука — починають сперечатися, кому косити. Адже як славно! Знай собі цвірчить та ріже буйну траву...
— Стривайте, — каже садівник, — я вам покажу, як це робиться. І ну возити нею по газону — з урочистим виглядом механіка і орача водночас.
— Дай тепер мені, — канючить інший член сім'ї.
— Ще раз пройдуся, — відстоює свої права садівник і рухається далі, цві— рчить і косить так, що трава летить на всі боки. Це — перший, урочистий сінокіс!
— Слухай, — каже за кілька днів садівник іншому члену сім'ї. — Ти не хочеш узяти машинку і трошки покосити? Дуже приємна робота.
— Та знаю, — відповідає той без ентузіазму. — Але мені саме ніколи.
Як відомо, пора сінокосу — час гроз. Ось вже кілька днів, як багато ознак на небі і на землі обіцяють грозу. Спека нестерпна, якась люта, земля тріскається, собаки тхнуть псиною; господар стурбовано поглядає на небо і думає: "пора бути дощу!" Нарешті з'являються так звані зловісні хмари, здіймається скажений вихор, що жене перед собою пил, капелюхи, зірване листя.
Тут садівник з розпатланим волоссям мчить до саду — не для того, щоб, подібно до романтичного поета, вступити в єдиноборство зі стихіями, а щоб підв'язати все, що тріпає вітер, прибрати інструменти, стільці і взагалі вжити застережних заходів щодо стихійного лиха. Поки він безуспішно намагається захистити стебла дельфініуму, падають перші великі гарячі краплі, на хвилину спирає дихання і — тарах! Слідом за громовицею ринула злива. Садівник рятується до будинку і, спинившись на ґанку, зачаровано спостерігає, як розгойдується сад під ударами вихору і дощу. І в найстрашнішу хвилину кидається, як герой, що рятує тонучу дитину, — підв'язати надломлену лілію. Господи, скільки води! А тут ще зашаруділи градини: стрибають по землі, мчать каламутними потоками. І в серці садівника тривога про клумби вступає в боротьбу з тим таємним захопленням, яке викликають в нас великі стихійні явища. Нарешті грім стає глухішим, бурхлива злива зміняється холодним дощем, який теж поступово рідшає. Садівник вибігає у прохолодний сад, з відчаєм дивиться на занесений піском газон, на поламані іриси і зім'яті куртини і, почувши перший свист дрозда, гукає через огорожу до сусіда:
— Привіт! Шкода, що дощ перестав. Деревам цього мало.
Наступного дня газети повідомляють про катастрофічну грозу, що завдала страшної шкоди посівам, але нічого не пишуть про збиток, заподіяний, зокрема, ліліям, або про те, що Papaver orientaleх (мак азійський — лат.) особливо постраждав. Нас, садівників, завжди затирають.
Якщо б від цього було яке-небудь пуття, садівник щодня молився б навколішки:
"Господи Боже, зроби так, щоб щоночі — приблизно з півночі до трьох годин ранку — йшов дощ, але тільки, знаєш, тихий, теплий, щоб волога добре вбиралася. Але хай не паде він на смілку, торицю, язвенник, лаванду та інші, які тобі в нескінченній твоїй премудрості відомі як рослини сухолюбні ... якщо треба, можу скласти списочок. І хай світить сонце цілий день, але не на все, наприклад, не на таволгу або, скажімо, на тирлич, богулку і рододендрон, — та й то, не надто сильно. І хай буде вдосталь роса і мало вітру, багато дощових черв'яків, а тлі та равликів хай не буде зовсім, так само як роси борошнистої. І хай проллється раз на тиждень з небес розбавлена гнойова рідина і просиплеться послід голубиний. Амінь".
Бо знайте: саме так було в райському саду. Інакше там нічого б не виросло, що ви!
Раз я вже згадав про тлів, додам, що саме в червні їх і треба винищувати. Для цього існують різні порошки, препарати, настоянки, екстракти, відвари і обкурювання, миш'як, тютюн, дьоготь і інші отрути, які садівник випробовує по черзі, як тільки помітить, що на його трояндочках не на жарт розплодилися жирні зелені тлі. Якщо ви застосовуватимете ці засоби з належною обережністю і у відповідних кількостях, то побачите, що ваші троянди від отрут не постраждають, хіба що ви мимохіть попечете листок або бутон. Що ж до тлів, то вони під час цієї операції просто благоденствують, густо вкриваючи, немов бісером, гілочки троянд. Тоді можна з гучними криками огиди чавити їх на гілках одну по одній. Ось яким способом винищують тлю. Але від садівника довго ще після цього смердить тютюновим настоєм і дьогтем.
Липень садівника
Згідно канонічного правила, у липні слід щепити троянди. Звичайно це робиться так: беруть шипшину, дичка, тобто підвій, до якого робитимуть щеплення. Потім — величезну кількість лика; нарешті, садовий ніж. Приготувавши все це, садівник пробує пальцем гостроту ножа: якщо ніж достатньо гострий, він вріже палець, залишивши на ньому кровоточиву ранку, схожу на роззявлений червоний рот. Палець обв'язується багатометровим бинтом, завдяки чому перетворюється на крупний, товстий бутон. Це і є щеплення троянди. Якщо немає під рукою шипшини, можна вищеописаний розріз пальця проводити з інших приводів, як-от: приготування відгілків, обрізування зайвих пагонів або зав'ялих стебел, підстригання кущів тощо.
Покінчивши таким чином зі щепленням троянд, садівник вже думає про необхідність нового розпушення землі клумб, що злежалася і спеклася. Це робиться шість разів на рік, причому кожного разу садівник видаляє неймовірну кількість каміння і всілякого сміття. Очевидно, каміння це вилуплюється з якогось насіння чи яєчок, або безперервно виступає з таємних надр земних. Можливо, воно є чимось на зразок поту землі.
Садовий або культурний ґрунт, так званий гумус або перегній, складається, як правило, з таких інгредієнтів: землі, гною, прілого листя, торфу, каміння, скалок півлітрових пляшок, розбитих мисок, цвяхів, дроту, кісток, гуситських стріл, станіолю від цукерок, цегли, старих монет, тютюнових люльок, битих шибок та дзеркал, старих табличок з назвами рослин, алюмінієвого посуду, мотуззя, ґудзиків, підметок, собачого посліду, вугілля, ручок від горщиків, умивальників, ганчірок, кульок, скрипкових грифів, бідонів, пряжок, підків, консервних бляшанок, ізоляторів, обривків газет і незліченної безлічі інших елементів, що здобуваються спантеличеним садівником при кожному розпушенні його власних клумб. Може трапитися, що він як-небудь витягне з-під своїх тюльпанів американську піч, гробницю Атілли або книги Сивіл: в культурному шарі можна знайти що завгодно.
Але головна липнева турбота — це поливання і обприскування саду. Якщо садівник користується при цьому лійкою, він відлічує лійки, як автомобіліст — кілометри.
— Ух! — вигукує він з гордістю рекордсмена. — Сьогодні перетягав сорок п'ять лійок.
Якби ви знали, яка це насолода, коли холодна вода, дзюркочучи, струмує на суху, як порох, землю, коли вона яскріє у вечірніх сутінках на прибитих квітах і листі; коли весь сад тихо, з полегшенням зітхає, немов стомлений спрагою подорожній...
— А-а-ах! — зітхає подорожній, обтираючи піну з вусів. — Як жахливо хотілося пити. Ще кухлик, господарю!
І садівник біжить наповнити ще лійку, щоб угамувати цю липневу спрагу.
Але з допомогою колонки і шланга поливання проводиться швидше і, так би мовити, у великому масштабі.