Промовивши слова звичайних привітань, він помітив, що дівчина дуже засмучена, і сказав:
— Ніяк не можу зрозуміти, принцесо, чому така красуня має такий засмучений і розпачливий вигляд. Я можу похвалитися, що бачив на своєму віці дуже багато красунь, а проте вроди, подібної до вашої, ніколи не зустрічав.
— Вам нічого не варто ще й не таке вигадати, принце, — відповіла принцеса й замовкла, бо нічого більше не в силі була вигадати. [53]
— Врода, — вів далі Ріке-Чубчик, — це величезна перевага, яка варта будь-чого іншого. І я не знаю, що може засмутити того, хто її має.
— Я б воліла, — відповіла принцеса, — бути такою потворною, як ви, але мати розум, ніж бути такою красунею і такою дурненькою, як я. Мене вкрай засмучує моя глупота.
— Принцесо, — сказав Ріке-Чубчик, — я можу зарадити вашому смуткові!
— Як же ви це зробите? — спитала принцеса.
— Мені до снаги, — відповів Ріке-Чубчик, —зробити розумнішою за всіх на світі ту, яку я кохатиму над усе. А що найдужче за всіх я кохаю саме вас, принцесо, то ви легко станете найпершою розумницею в світі, якщо дасте згоду зі мною одружитися.
Принцеса була така вражена, що не сказала у відповідь ні слова.
— Бачу, — вів далі Ріке-Чубчик, — що моя пропозиція примушує вас замислитися, і не дивуюся з цього. Даю вам цілий рік на роздум. Тільки тоді я прийду по відповідь.
Принцеса була така дурненька і водночас їй так хотілося стати розумною, що вона тут же заспокоїла себе думкою, ніби цілий рік ніколи не закінчиться, і тому без вагання погодилась на пропозицію принца.
І не встигла принцеса пообіцяти Ріке-Чубчику, що вийде за нього заміж через рік у цей самий день, як ураз відчула себе зовсім іншою.
Звідкілясь узялася в неї здатність говорити про все з надзвичайною легкістю, витончено й просто.
Вона відразу ж завела з Ріке-Чубчиком веселу й невимушену розмову і стала щебетати так спритно, що молодий принц з острахом [54] подумав, чи, бува, не передав їй розуму більше, ніж залишив самому собі.
Коли принцеса повернулася в палац, придворні не знали, що й подумати про цю несподівану і незвичайну переміну. Бо коли раніше від неї чули самі грубощі, то тепер вона говорила з усіма розсудливо і надзвичайно дотепно.
Всі так раділи, що й розказати не можна. Лише її менша сестра була трохи засмучена, бо не могла вже похвалитися перед старшою своїм розумом, і тому в її присутності всім тепер здавалася особливо бридкою дівчиною.
Король почав прислухатися до слів своєї старшої дочки і навіть кілька разів збирав раду в її покоях.
Чутка про таку незвичайну переміну з швидкістю блискавки розійшлася по світу, і всі молоді принци в сусідніх королівствах навперебій почали домагатися кохання принцеси, а найсміливіші пропонували їй навіть свою руку.
Та жоден з них не здавався принцесі досить розумним, і тому вона усім відмовляла.
Однак з'явився якось один принц, такий могутній, такий багатий, такий розумний і такий стрункий, що принцеса відчула до нього прихильність.
Помітивши це, її батько сказав, що вона сама може вибирати собі жениха і що слово тільки за нею.
Але ж усім відомо, що чим розумніша людина, тим трудніше їй зважитися на таку справу.
Тому принцеса щиро подякувала батькові й попросила дати їй час подумати.
Аби вирішити, що їй робити, вона пішла поблукати і випадково потрапила в той самий ліс, де зустріла колись Ріке-Чубчика. [55]
Аж раптом вона почула під ногами глухий шум, який нагадував гомін великого натовпу людей, що бігали десь, снували і метушились.
Принцеса зупинилась, прислухалась уважніше і розібрала, як хтось сказав:
— Неси-но сюди казанок! А другий:
— Давай-но сюди великий казан! А третій:
— Підкинь-но дров у вогонь!
У цю ж хвилину земля розкрилась, і принцеса побачила в себе під ногами величезну кухню, повну кухарів і кухарчуків, які готували пишний бенкет.
З-під землі вискочив цілий натовп — десятків зо два, зо три смажильників. Вони розташувалися на лісовій галявині круг дуже великого кухонного столу — кожен із шпикувальною голкою в руці й лисячим хвостом за вухом, — і, весело співаючи, хвацько взялися до роботи.
Дуже здивована таким видовищем, принцеса спитала, для кого вони готують усе це.
— Таж для принца Ріке-Чубчика, — відповів найповажніший і найтовстіший з усіх кухарів. — Адже всі знають, що завтра він справляє своє весілля.
І тут принцеса з жахом згадала, що завтра минає рік з того дня, коли вона обіцяла Ріке-Чубчику вийти за нього заміж.
їй і справді здалося, ніби вона падає з неба на землю.
Адже вона забула про все це тому, що, коли давала обіцянку, була ще дурненькою, а коли принц наділив її новим розумом, позбулася всіх своїх колишніх дурощів. [56]
Трохи заспокоївшись, принцеса пішла далі, але не встигла зробити й тридцяти кроків, як побачила перед собою Ріке-Чубчика, веселого, бравого, чудово одягненого — хоч зараз на весілля.
— Як бачите, принцесо, — сказав він, — я дотримав свого слова. А тому не маю жодного сумніву, що й ви прийшли сюди, аби додержати своєї обіцянки і зробити мене найщасливішим з людей.
— Признаюсь вам щиро, — відповіла принцеса, — я ще не вирішила остаточно.
— Ви мене дивуєте, принцесо, — мовив Ріке-Чубчик.
— Певно, що так. І якби я мала справу з людиною грубою та дурною, мені було б дуже важко. "Принцеса не повинна ламати своє слово, — сказав би мені інший, — а ви ж дали обіцянку вийти за мене заміж". Але ви, принце, дуже мудрий і чемний, тож я маю надію, що ви мене уважно вислухаєте і зрозумієте. Ви чудово знаєте, що навіть коли я була дурненькою, то й тоді не могла наважитися вийти за вас заміж. І ви хочете, щоб тепер, ставши, з вашої ласки, розумною, я погодилась на це? Коли ви справді бажаєте одружитися зі мною, то зробили дуже велику помилку, так необачно наділивши мене розумом.
— Ви сказали, принцесо, — відповів Ріке-Чубчик, — що людина нерозумна могла б вам дорікати і примусила б вас погодитися на шлюб. Але чому ж ви хочете, щоб і я зробив не так само? Адже йдеться про щастя всього мого життя! Ніде правди діти — я негарний. Але все інше... Хіба ви не задоволені з мого роду, мого розуму, моєї вдачі, зрештою, з моїх манер? Та [57] й хіба правильно, щоб розумні люди були в гіршому становищі, ніж дурні? Хіба ви можете це дозволити?
— Так! — вигукнула принцеса. — Ваш рід, розум, вдача, манери мені й справді подобаються.
— Отож, — підхопив Ріке-Чубчик, — коли вас лякає тільки моя потворність, то я неодмінно буду щасливий, бо ви можете зробити мене найприємнішою людиною.
— Як це може статися? — здивовано спитала принцеса.
— Так і станеться, — відповів Ріке-Чубчик, — коли тільки ви покохаєте мене так палко, щоб щиро побажати цього. А щоб ви не мали жодного сумніву, принцесо, то знайте: та чарівниця, яка в день мого народження обдарувала мене здатністю зробити розумною дівчину, котра мені сподобається більше за всіх, наділила й вас здатністю зробити красенем того, кого ви покохаєте і кому побажаєте цього від щирого серця.
— Я від щирого серця бажаю, — сказала принцеса, — щоб ви стали найгарнішим молодим принцом у світі, і даю вам у дар таку саму красу, яка є в мене.
Тільки-но принцеса вимовила ці слова, як Ріке-Чубчик з'явився перед нею зовсім іншим: він був такий гарний, такий стрункий і такий навдивовижу приємний юнак, що, відколи світ світом, ніхто не бачив кращого.
Злі люди, правда, кажуть, що чари тут ні до чого і що причиною такого казкового перетворення Ріке-Чубчика було саме тільки кохання.
Вони кажуть, що коли принцеса гарненько подумала про вірність свого нареченого, про скромність та про всі інші високі прикмети [58]його душі й розуму, то вже не помічала, що він кривий і потворний.
Але так чи інакше, принцеса тут-таки пообіцяла вийти за нього заміж, аби тільки він дістав згоду від її батька.
Король знав, що дочка поважливо ставиться до Ріке-Чубчика, якого, крім того, всі мали за дуже розумного принца, і тому залюбки погодився назвати його своїм зятем.
Другого ж дня справили весілля саме так, як хотів Ріке-Чубчик, і всі гості дуже вихваляли смачні страви, приготовані в кухні під лісовою галявиною.
ХЛОПЧИК-МІЗИНЧИК
Жив колись лісоруб із дружиною, і було у них семеро дітей — геть усі хлопчики. Меншенькому синові минуло лише сім років. Сім'я була дуже бідна, і з сімома дітьми батькам доводилось ой як скрутно!
А ще непокоїло батька те, що найменший був дуже тихенький — такий, що й слова, було, від нього не почуєш. Та хоч усі мали його за дурника, насправді ж він був просто надзвичайно лагідний на вдачу.
Він був дуже маленький, коли народився, маленький-маленький, — не більший від мізинця на зріст, — тому й називали його Хлопчик-Мізинчик.
Старші брати завжди і в усьому кривдили його, і так траплялось, що завжди і в усьому робили винним. Проте він був найкмітливіший та найрозумніший з усіх братів і хоч мало говорив, зате багато слухав.
Випав якось важкий рік, і такий настав страшенний голод, що лісоруб із дружиною не знали, чим прогодувати дітей. Думали, думали — і намислили їх позбутися, всіх сімох. [60]
Одного вечора, коли діти полягали спати, лісоруб сидів біля вогню разом з дружиною. І хоч серце йому стискалося з горя, він сказав:
— Ти й сама бачиш, що ми не можемо прогодувати дітей. Я не маю сили дивитись, як вони помирають з голоду. От і вирішив одвести їх завтра в ліс та й покинути там. Це дуже просто зробити: поки вони в'язатимуть хмиз, ми тихесенько сховаємось, а потім втечемо від них.
— Ах, — вигукнула жінка, — невже ти сам хочеш занапастити своїх дітей?
І вона заридала.
Лісоруб довго умовляв дружину, говорив про їхні злидні, але вона була матір'ю своїх дітей і ніяк не могла зважитись на це страшне лиходійство.
І все-таки коли жінка подумала, як нестерпно буде бачити голодну смерть своїх синів,-вона погодилася нарешті з чоловіком і вся в сльозах пішла спати.
А Хлопчик-Мізинчик тільки вдавав, що спить. Насправді ж він не пропустив жодного слова з цієї розмови.
Він почув із свого ліжечка, що батько з матір'ю гомонять про щось важливе, встав тихенько і непомітно заліз під батьків стілець.
Так він і підслухав усе.
Потім він знову ліг у постіль, але вже не спав, а думав, що йому робити.
Устав він рано-вранці, пішов на берег струмка, набрав повні кишені білих камінчиків і вернувся додому.
Братам Хлопчик-Мізинчик не сказав нічого, бо ті ще спали, а він не хотів їх будити.