Вона вважала жертвоприношення Авраама цілком природним, бо сама, не гаючись, забила б батька й матір, коли б почула наказ із неба; ніяка провина, на її думку, не може прогнівати бога, якщо наміри, що керували людиною, похвальні. Графиня, яка хотіла здобути якнайбільше користі з духовного авторитету своєї несподіваної спільниці, викликала її на довге повчальне тлумачення моральної аксіоми: "Мета виправдує засоби". Вона ставила їй запитання:
— Отже, сестро, ви вважаєте, що бог допускає всі шляхи й прощає провину, якщо намір чистий?
— Та як же можна сумніватися в цьому, пані? Дуже часто вчинок, сам по собі гідний осуду, стає похвальним завдяки наміру, який його надихає.
І вони продовжували в тому ж дусі, обговорюючи волю бога, передбачаючи його рішення, приписуючи йому втручання в справи, які, певно, зовсім його не обходили.
Про все це говорилося замасковано, обережно, пристойно. Та кожне слово святої діви в чернечому чепці пробивало бреш в обуреному опорі куртизанки. Потім розмова зайшла про інше, і жінка з чотками заговорила про монастирі свого ордену, про свою ігуменю, про саму себе та про свою милу сусідку, найулюбленішу сестру общини св. Нісефора. Їх викликали в Гавр, щоб ходити в госпіталі за сотнями солдатів, хворих на віспу. Вона розповідала про цих нещасних, докладно змальовувала хворобу. І в той час, як через примху цього пруссака їх затримують у дорозі, скільки помре французів, яких вони, може, і врятували б! Доглядати військових було її фахом: вона побувала в Криму, в Італії, в Австрії; розповідаючи про свої походи, вона раптом виявила себе однією з тих хвацьких і войовничих черниць, які ніби для того й створені, щоб іти слідом за військом, підбирати поранених в розпалі бою і краще за всякого начальника єдиним словом угамовувати непокірливих вояків; це була справжня сестриця Рантанплан, і її спотворене, подзьобане незліченним ряботинням обличчя було ніби символом тих руйнувань, що їх чинить війна.
Після неї ніхто не промовив і слова — таким беззаперечним здавався справлений нею ефект.
Одразу ж після вечері усі поспішили розійтися по кімнатах і вийшли лише другого ранку, досить пізно.
Сніданок минув спокійно. Чекали, щоб насіння, посіяне напередодні, проросло й дало плоди.
Посеред дня графиня запропонувала зробити прогулянку; тоді граф, як було умовлено заздалегідь, узяв Пампушку під руку й пішов з нею, трохи відставши від інших.
Він розмовляв з нею фамільярним батьківським, трохи зневажливим тоном, яким поважні чоловіки говорять з цими дівчатами, називаючи її "моя люба дитино", весь час нагадуючи їй про свій соціальний стан, свою незаперечну гідність. Він одразу ж приступив до суті справи:
— Отже, ви хочете тримати нас тут і наражати, як і себе, на небезпеку всіляких насильств, неминучих у випадку поразки прусської армії, тільки б не виявити ту поблажливість, яку ви виявляли стільки разів за своє життя?
Пампушка нічого не відповіла.
Він впливав на неї ласкою, доводами, сентиментальністю. Він зумів, лишаючись "паном графом", бути водночас галантним, чарівним, розсипатися компліментами. Він вихваляв послугу, яку вона могла б зробити їм, говорив про їхню вдячність, а потім раптом весело звернувся до неї на "ти".
— І знаєш, люба, він матиме право вихвалятися, що поласував такою гарненькою дівчиною, яких небагато знайдеться у нього на батьківщині.
Пампушка нічого не відповіла й наздогнала товариство. Повернувшись додому, вона зразу ж піднялась до себе в кімнату й більше не виходила. Тривога досягла крайніх розмірів. Що вона робитиме? Якщо вона упиратиметься — біда!
Настала година обіду; її даремно чекали. Нарешті з'явився пан Фоланві й оголосив, що мадемуазель Русеє почуває себе хворою, і можна сідати до столу без неї. Усі насторожились. Граф підійшов до трактирника й пошепки запитав:
— Все в порядку?
— Так.
Щоб не порушувати пристойності, він нічого не сказав своїм супутникам, а тільки злегка кивнув їм головою. Відразу ж усі полегшено зітхнули, і обличчя в усіх повеселішали. Луазо закричав:
— Тра-ля-ля-ля-ля! Плачу за шампанське, якщо воно є в цьому закладі!
І у пані Луазо тьохнуло серце, коли хазяїн повернувся з чотирма пляшками в руках. Усі раптом зробилися компанійськими й галасливими; бурхлива радість сповнила серця. Граф, здавалося, вперше помітив, що пані Карре-Ламадон просто чарівна; фабрикант почав упадати коло графині. Розмова зробилася жвавою, веселою, заблищала дотепністю.
Раптом Луазо з переляканим обличчям, піднявши руки, залементував:
— Тихше!
Усі замовкли, здивовані, навіть перелякані. Тоді він прислухався, жестом обох рук закликав до мовчання, подивився на стелю, знову прислухався й промовив своїм звичайним голосом:
— Заспокойтеся, все йде гаразд.
Ніхто не наважився показати, що зрозумів, про що йдеться, але усмішка промайнула на всіх обличчях.
За чверть години він повторив ту саму витівку і за весь вечір повторював її кілька разів; він удавав, ніби звертається до когось на верхньому поверсі, і давав йому двозначні поради, які черпав із запасів своєї комівояжерської дотепності. Часом він прикидався сумним і зітхав: "Бідолашна дівчина!", або люто цідив крізь зуби: "Ах, підлий пруссак!" Кілька разів, коли, здавалося, ніхто вже не думав про це, він починав вигукувати тремтячим голосом: "Годі! Годі!" і додавав, ніби про себе:
— Тільки б нам її знову побачити, тільки б цей негідник не заморив її.
Хоч жарти ці й були найгіршого тону, проте вони звеселяли компанію і нікого не шокірували, бо й обурення, як і все інше, пов'язане з середовищем, що оточує його; атмосфера ж, що поступово утворилася в трактирі, була просякнута фривольними думками.
Під час десерту жінки самі почали робити стримані грайливі натяки. Очі у всіх блищали; випили багато. Граф, який зберігав величний вигляд навіть у тих випадках, коли дозволяв собі вільності, порівняв їхнє становище з закінченням зимівки на полюсі й радістю людей, які після корабельної аварії бачать, нарешті, що їм відкривається шлях на південь; слова його мали великий успіх.
Луазо, розійшовшись, підвівся з келихом шампанського в руці.
— П'ю за наше визволення!
Усі підвелися й підтримали його тост. Навіть черниці, спокушені дамами, згодились пригубити пінистого вина, якого вони ще ніколи не куштували. Вони сказали, що це вино схоже на шипучий лимонад, тільки значно смачніше.
Луазо підбив підсумки:
— Який жаль, що нема фортепіано, а то можна було б станцювати кадриль!
Корнюде не сказав і слова, не зробив жодного руху; він, здавалося, поринув у похмурі думки й зрідка люто смикав свою довгу бороду, ніби хотів зробити її ще довшою. Нарешті, майже опівночі, коли почали розходитися, Луазо, який насилу тримався на ногах, раптом ляснув його по животу й сказав похитуючись:
— Що це ви невеселі сьогодні? Що це ви все мовчите, громадянине?
Корнюде поривчасто підвів голову й, окинувши всіх палаючим і грізним поглядом, відповів:
— Знайте, що всі ви вчинили підлоту!
Він підвівся, дійшов до дверей, ще раз повторив:
— Так, підлоту! — і зник.
Спочатку всім стало ніяково. Спантеличений Луазо стояв, роззявивши рота; потім до нього повернулася самовпевненість, і він раптом зареготав і сказав:
— Молодість, друже, молодість!
Та оскільки ніхто не розумів, у чім справа, він розповів про "таємниці коридора". Тоді знову розлігся нестримний регіт. Жінки веселились, немов шалені. Граф і пан Карре-Ламадон сміялися до сліз. Вони не йняли віри.
— Як? Ви певні? Він хотів...
— Та кажу ж я вам, що сам бачив.
— І вона відмовила?..
— Бо пруссак був у сусідній кімнаті.
— Не може бути!
— Присягаюсь!
Граф задихався від сміху. Фабрикант обома руками тримався за живіт. Луазо продовжував:
— Зрозуміло, що сьогодні ввечері йому зовсім, зовсім не смішно.
І всі троє знову починали реготати до колік, до сліз. По тому всі розійшлися. Проте пані Луазо, жінка єхидна, лягаючи спати, зауважила чоловікові, що "ця злючка", Карре-Ламадон, увесь вечір сміялася вимушено.
— Знаєш, коли жінка втрачає розум від мундира, їй справді все одно, носить його француз чи пруссак!.. Жалюгідні тварюки, прости господи!
І всю ніч у мороці коридору проносилися, ніби тремтіння, слабкі шарудіння, шелести, зітхання, легкі кроки босих ніг, ледве чутні скрипи. Позасинали, безперечно, дуже пізно, бо під дверима довго виднілися тонкі смуги світла. Від шампанського це часом трапляється: воно, кажуть, тривожить сон.
Другого дня сніг сяяв під яскравим зимовим сонцем. Запряжений нарешті-таки диліжанс дожидав біля воріт, а зграя білих голубів, що їжилися в своєму густому пір'ї, рожевоокі, з чорними цяточками зіниць, поважно походжали поміж ніг шестірки коней і, розкидаючи лапками паруючий гній, шукали в ньому корму.
Кучер, закутаний в овчину, курив на козлах люльку, а пасажири, сяючи з радості, складали провізію на дорогу.
Чекали тільки на Пампушку. Нарешті, вона з'явилась.
Ніби трохи схвильована, зніяковіла, вона боязко підійшла до своїх супутників, але всі, як один, відвернулися, ніби не помічаючи її. Граф з почуттям власної гідності взяв дружину під руку й одвів убік, щоб віддалити її від цього нечистого сусідства.
Пампушка здивовано зупинилась, потім, зібравши всю свою мужність, підійшла до дружини фабриканта й смиренно пробелькотіла:
— Добридень, пані.
Та тільки ледве помітно недбало кивнула головою й кинула на неї погляд ображеної доброчесності. Усі вдавали, ніби вони дуже зайняті, і трималися якомога далі від Пампушки, немов у своїх спідницях вона принесла заразу. Потім усі кинулись до диліжанса; вона увійшла останньою й мовчки сіла на те ж місце, яке займала на початку подорожі.
Її, здавалося, більше не помічали, не впізнавали, тільки пані Луазо, обурено глянувши на неї здалека, сказала чоловікові напівголосно:
— Яке щастя, що я сиджу далеко від неї.
Важка карета рушила, і подорож відновилася. Спочатку всі мовчали. Пампушка не наважувалась підвести очі. Вона почувала водночас і обурення проти всіх своїх сусідів, і презирство до себе за те, що принизилась, поступившися перед ними, що осквернилася від поцілунків пруссака, в обійми якого її штовхнули ці лицеміри.
Але незабаром графиня звернулася до пані Карре-Ламадон і порушила тяжку мовчанку:
— Ви, здається, знайомі з пані д'Етрель?
— Так, це моя приятелька.
— Яка чарівна жінка!
— Чудова! Справді виняткове створіння, і до того ж така освічена, натура глибоко артистична; вона прекрасно співає й чудово малює.
Фабрикант розмовляв з графом, і крізь гуркіт віконниць часом долітали слова: "Купон — платіж — прибуток — в строк".
Луазо, який потягнув у трактирі стару колоду карт, засмальцьованих від п'яти років тертя об погано витерті столи, почав з дружиною партію в безик.
Черниці взялися за довгі чотки, що звисали в них з поясів, водночас перехрестилися, і раптом губи їх швидко заворушилися, заспішили, все прискорюючи невиразний шепіт, ніби змагаючись у швидкості молитви; час від часу вони цілували обра-зок, знову хрестилися, потім продовжували поквапливе й безперервне бурмотіння.
Корнюде, задумавшись, сидів нерухомо.