Ми б і двері відчинити не могли, — посміювався Здоровань.
— Ні, голубчику! Якби ти мене послухав, у нас зараз зовсім не було б собаки! Це ти, як завжди, здався на капризи малої!
— Ану припиніть сваритися! — втрутився третій голос. — Ви заважаєте мені читати. Це поганий приклад для моїх ляльок.
— А, чудово! Не могла б ти зайнятись трохи своєю собакою?
Здоровань і Перчичка, несподівано помирившись, дивилися на Вишеньку, яка з книгою в руках стояла, притулившись до дверей вітальні і дивилася їм просто у вічі. Сидячи між тих трьох, Песик не знав, що йому робити. Здоровань і Перчичка його лякали. Вишенька доводила до відчаю. І цього дня вона вразила його, можливо, найболючіше. Бо на запитання дорослих ("Не могла б ти зайнятися трохи своєю собакою?") відповіла таке, що він вухам своїм не повірив. Вона зацікавлено обвела очима вітальню, ніби шукала там щось, потім їдальню, вдала, ніби озирає також передпокій ,і кухню, а тоді відповіла, чесно дивлячись у вічі:
— Яким собакою?
І пішла назад до своєї кімнати.
XIX ГІДНІСТЬ
Так тривало певний час. І це було нестерпно.
Вранці Вишенька йшла до школи, а Здоровань на роботу. У помешканні лишалася сама Перчичка. Від того Песику було ще самотніше. Перчичка займалася усім, чим можна в хаті, крім нього. Коли вона кінчала прибирати в своїй кімнаті, наводила лад у кімнаті Вишеньки, далі витирала пилюку у вітальні, пилесосил'а усі кімнати, протирала шибки і численні витребеньки, які натирала так завзято, що вони відбивали кімнату, ніби криві дзеркала. А насамкінець йшла до кухні готувати обід.
І все це робила так, ніби Песика зовсім не було! І поволі Песик і сам засумнівався, чи він існує насправді. Отож, зрештою, він починав гавкати, щоб почути власний голос.
— Що з тобою? Ти збожеволів? — як фурія вилітала з кухні Перчичка. — Ану замовкни! Що скажуть сусіди?
Песикові трохи відлягало: він таки існує. Опівдні, коли чоловік і донька приходили обідати, Перчичка оголошувала їм одну й ту саму новину:
— Песик гавкав цілий ранок!
Здоровань завжди відповідав одним і тим самим запитанням:
— А ти не подумала хоча б вивести його? Перчичка щоразу ображалася:
— Вивести? Тільки цього мені не вистачало! І Здоровань щоразу підсумовував:
— Того він і гавкає, він хоче надвір.
І щоразу додавав, звертаючись до доньки:
— Ти повинна привчитися виводити свого собаку перед обідом.
— Не можу, — відповідала Вишенька на всі закиди. — Мені треба готувати підручники на подовжену групу.
І перш ніж Здоровань здобувався на відповідь, Вишенька закривалася в своїй кімнаті, а Перчичка в кухні. Здоровань лишався з Песиком сам. Він дивився на нього зверхньо, презирливо кривлячи губи:
— Зрозуміло! Тепер я віддувайся за всіх!
З вішалки він знімав повідок, який міг би бути налигачем для вола, зачіплював важкий карабін за нашийник Песика і виходив з ним надвір, буркочучи:
— І давай по-швидкому, зрозумів?
Але ж такі речі собаки швидко не роблять! Треба перебрати з десяток коліс, перш ніж знайдеш привабливий запах. Знайшовши його, треба довго винюхувати, щоб дізнатися, з ким маєш справу. Тільки після такого прискіпливого дослідження можна підняти лапку біля означеного колеса. Але треба лишити дещицю й на інші запахи, які можуть так само бути привабливими й симпатичними. Це принципове питання, з яким собаки не жартують. Чорнуха щодо цього була безапеляційна. "Не забувай, що ми — одна велика сім'я!" 4
Але Здорованеві все те було байдуже. Щойно Песик починав досліджувати перше колесо, як той вже тягнув за по-відок. Песик упирався з усіх сил. Здоровань чекав ще секунду. А потім здавався собі смішним в очах перехожих і добряче шарпав за повідок. Песик відлітав від колеса, розбризкуючи в повітрі крапельки. І вони повертались додому.
Ось так виводили Песика.
— Ніколи не зрозумію, чому собаки мають помочитися на шини всіх автомобілів! — обурювався Здоровань, сідаючи їсти.
До п'ятої вечора в помешканні нікого не було. Вишенька і Здоровань поверталися кожен на свою роботу. Перчичка йшла по магазинах. Песик лишався сам. Так було краще. В усякому разі, він нікому не надокучав. І міг міркувати, Тиша сприяла. Отож він міркував. Його не дивувало ставлення Здорованя і Перчички; ці двоє його ніколи не любили. Але ж Вишенька! Вишенька?!..
Як вона могла полюбити, а потім розлюбити його, зненацька, ось так, без причини? Що він такого накоїв, що вона так раптово змінила до нього ставлення? Нічого. Яка дивна господиня!.. Які непередбачувані люди!
Звісно, він сумував. Але через сум-печаль пробивалося й інше почуття — сором. Сором і гнів на самого себе. Він не зумів видресирувати Вишеньку, ось в чому річ! Чорнуха була б невдоволена. Вона послала його до міста не лише підшукати господиню, а й видресирувати її! А він провалився. Він піддався на ласкаві слова Вишеньки, як дити-на-вереда, але це тривало, поки малій так хотілося. А коли вона втратила до нього інтерес, він не знав, що робити. Але як можна видресирувати того, кого навіть не бачиш? Він гадав-гадав, думав-думав, поки зовсім не заплутався. І, вже зовсім зпантеличеному, йому на думку спали слова Копиці про господиню, яка його покинула.
"Чого я мав би її шукати? — сказав тоді Копиця. — Якщо я їй непотрібний, що б це дало?"
А тоді Гугнявий заговорив про "гідність"...
"Гідність"... Песик тепер починав розуміти, що могла означати "гідність".
Зрештою, Вишенька його кинула. Як господиня Копиці. А він чекав. Чого чекав? Щоб якимись чарами повернулася любов Вишеньки? Не смішіть! Хіба не затишок, не миска смачної юшки утримували його тут? Нічого не скажеш, "гідність"! А йому було ще незручно за те, як Гугнявий запобігав ласки журналістів. А він хіба кращий за Гугнявого, лишаючись в хаті, де Вишенька вдавала, що його нема, Перчичка вважала, що його аж надто багато, а Здоровань вигулював його на налигачі, як паперового змія?
Якщо стільки міркувати, дійдеш певних висновків.
А дійшовши висновків, приймеш рішення.
Він вирішив тікати.
І втік.
XX ВТЕЧА
Ага! Він утік. Хто в таке повірить, дивлячись, як він зараз мирно спить без сновидінь на ліжку дівчинки? Хто по-ВіРить, що Вишенька на якийсь час перестала його любити?
Вишенька сидить на ліжку. Вона сперлася на подушку. Аби не розбудити Песика, вона затулила хустиною лампу в головах. Якомога тихіше гортає сторінки книжки.
Раптом вона перестає читати й тихенько пестить його. Він глибоко зітхає уві сні. Вишенька знову береться читати. Справді, хто б міг повірити, що не так вже й давно він утік з цієї хати?
Сталося це в четвер. Чи в п'ятницю? Усі пішли. Перчичка лишила відчиненим вікно в кухн|. Щоб провітрювалося, (їй здавалося, що в хаті тхне собакою. Отакої...)
Песик обережно висунув голову надвір. Потім виліз через отвір і зручно всівся в ящику для квітів, який Перчичка почепила на балконі. На нього одразу навалився запах осені. Запах жовтого листя важко піднімався до неба. Сидячи на вологій землі ящика, Песик вагався. "Коли так пахне восени, — думав він, — зима має бути лютою". Його обсипало морозом поза шкірою. Під вікном нависав дашок двірницької. А нижче був смітник. Поруч зі смітником двері у двір. Розчахнуті. (Саме завезли мазут. На зиму.) Вечоріло. Перчичка мала повернутися з хвилини на хвилину. А Песик усе ще не міг зважитися.
"Буде надто пізно, — пробурмотів внутрішній голос, — не забувай, нерішучість — смертельний ворог собаки". (Чорнуха!) "А гідність? — пробубонів інший голос. — Куди поділася твоя гідність?" (Копиця!)
"Знаю, — відказав Песик, — знаю, але ж у мене тут зовсім немає знайомих, це місто таке велике, я його боюся, і холодно, надходить зима, з морозами!.." І тут Песик упізнав третій голос, гугнявий, глузливий, який питав: "А тобі що більше до вподоби, селюче, лишитися в теплі і тікати ВІД ударів віника, чи бігти вільним по морозцю? Пес — тварина незалежна, друже мій! Не-за-леж-на!"
Він міг би ще довго говорити з отими внутрішніми голосами, якби інший, цілком реальний голос не долинув до нього з двору. Там стояла Перчичка, уперши руки в боки, і питала: "А це що ти робиш на вікні? Та ще й на моїх квітах! Ось я зараз піднімуся!"
Він не став чекати. Поки Перчичка поспішала сходами, він зіскочив на дах двірницької, а потім на дах смітника і опинився на волі.
На волі. В Парижі. Сам-самісінький. Спершу, звісно, він біг, як усі собаки, які тікають. Він біг і біг, твердо вирішивши більше не повертатися. Він навіть намагався затримувати подих, щоб потім не мати змоги відшукати власний слід. Важко бігти, не дихаючи! Знеможений, він зрештою впав біля кіоска з різнокольоровими газетами. І, відсапуючись, намагався думати. Що робити? Шукати нову господиню? Красненько дякую! Одна його вже мордувала! Так що? Пригадав різника з Ніцци. Якусь мить навіть був спробував винюшити його лавандовий запах, але збагнув, що це дурість. І найкращий нюх не допоможе за тисячу кілометрів... До того ж, яке, Господи, велетенське це місто! Від запаху сусідньої заправки до пахощів далеких заводів — здавалося, кіиця-краю йому нема... Може, це й не місто? Може, то ціла земля отак взяла і вкрилася будинками? Від цієї думки Песик по-справжньому запанікував. "Мені треба вибратися з Парижа, — вирішив він одразу, — байдуже, як, треба знайти інше звалище і жити по-старому, знайти інших собак, таке місце, де мені буде не так самотньо і не так тоскно".
Поки ті думки роїлися у нього в голові, запала ніч. І почалися дива. Газетний кіоск, біля якого приліг Песик, заховався в дерев'яні ставні. За цим сигналом засвітилися ліхтарі, вікна погасали, і з будинків повиходили усі мешканці. Виходили вони тисячами. Звідусіль. Магазини зачинялися на залізні завіси, двері установ замикалися, клацали замки, з маленьких сусідніх вуличок виїздили автомобілі і намагалися втовпитися у велетенський проспект, по якому повільно, мов льодостав, рухався потік машин.
Тротуарами поспішали пішоходи. Йшли вони поодинці і мовчки, або невеличкими зграйками, стиха перемовляючись. Потім одинаки і зграйки змішувались, утворюючи натовп, і той натовп повільно зникав під землею у великій чорній печері, посеред освітленої вулиці. Те неймовірне видовище підбадьорило Песика. Він вирішив, що ті люди, як і він, прагнули втекти з міста.