Вже знайшли місце, де Георг перескочив через стіну і пошкодив плодові дерева. Коло стіни й сарая стояли вартові.
А біля них юрмилися вчителі, садоводи, учні. Обідню перерву довелося продовжити; гороховий суп у великих казанах узявся жирною плівкою.
За кілька метрів від есесівців літній садівник, очевидно, зовсім байдужий до всієї цієї метушні, вирівнював доріжку. Він був з того ж села, що й Гельвіг. Бліде Гельвігове обличчя розпашілося – він старанно й поквапно відповідав на всі запитання; хлопець зупинився біля літнього садівника, либонь, тому, що той його ні про що не питав.
– Кажуть, що мені повернуть куртку, – промовив Гельвіг.
– Он як? – озвався садівник.
– Мені сказали описати її дуже детально.
– І ти її описав дуже детально? – спитав садівник Гюльтшер, не підводячи очей від своєї роботи.
– Звичайно, мені ж так сказали.
Сторож удруге подзвонив на обід. В їдальні все почалося знову. Уже пішла чутка, що в Лібау і Бухенау членам гітлерюгенду[4] дозволили взяти участь у розшуках. Всі знов почали розпитувати Гельвіга. Але тепер він мовчав.
Здавалося, він боровся з новим, ще сильнішим приступом смутку. Раптом він згадав, що в куртці лежав членський квиток гімнастичного товариства Бухенау. Чи не треба додатково повідомити про це? "Навіщо тому злодієві квиток? Він може просто його спалити сірником. Але де втікач візьме сірника! Він може роздерти квиток й викинути в нужник. Але хіба втікачеві так легко зайти, куди він схоче? Він просто затопче шматки десь у землю", – подумав хлопець і чомусь утишився. Після обіду він спеціально пройшов ще раз мимо старого садівника. На цього чоловіка, свого односельця, він звертав не більше уваги, ніж підлітки взагалі звертають на старих людей; про них тільки й поговорять трохи, коли вони вмирають. І тепер Гельвіг без жодної причини зупинився за спиною старого Гюльтшера, що садив біля дороги цибулю. Хлопець мав добру репутацію і серед членів гітлерюгенду, і серед учнів-садоводів, і досі у нього все було гаразд. Це був щирий, міцний і спритний хлопець. В тому, що людям, ув'язненим у таборі Вестгофен, там і місце, як божевільним у будинку для божевільних, – в цьому він був переконаний.
– Послухай-но, Гюльтшере, – озвався він.
– Чого тобі?
– У куртці в мене був ще й членський квиток.
– Ну то й що?
– Чи не треба заявити ще й про це?
– Ти ж уже все розповів, тобі ж так сказали, – промовив садівник. Він уперше підвів очі на хлопця і додав – Ти не турбуйся, куртку тобі повернуть.
– Ти так думаєш? – спитав хлопець.
– Атож. Вони його напевне впіймають, може, навіть іще сьогодні. Скільки вона коштувала?
– Вісімнадцять марок.
– Значить, добра річ, – сказав Гюльтшер, наче знову хотів роз'ятрити хлопцеве горе. – Одягнеш, коли підеш гуляти із своєю дівчиною. А той, – він невиразним жестом показав кудись удалину, – той уже давно буде мертвий.
Хлопець зморщив лоба.
– Ну то й що? – спитав він брутально й задирливо.
– Та нічого, – відповів старий Гюльтшер – зовсім нічого. "Чого це він на мене так дивно поглянув", – подумав малий Гельвіг.
VI
У дворі, де Георг сховався за штабелем дров, уздовж і впоперек висіли мотузки для білизни. З хати вийшли дві жінки з кошиком, стара й молода. Стара ступала твердо, випроставши спину, молода ішла зітнувшись, і обличчя в неї було стомлене. "Якби ж то ми лишилися разом, Валлау, – подумав Георг; в околиці села долинув несамовитий галас, – подивився б ти на мене…"
Жінки помацали білизну. Стара сказала:
– Надто вогка, ще не можна прасувати.
– Вже можна, – сказала молода і почала складати білизну в кошик.
– Надто мокра, потвердила своє стара.
– Можна вже прасувати, – сказала молода.
– Надто мокра, – повторила стара.
Молода жінка відповіла:
– Кожен робить по-своєму. Ти любиш прасувати сухе, а я вогке.
Вони квапливо почали знімати білизну з мотузок.
А там, у селі, почалася тривога! Молода гукнула:
– Послухай-но!
– Так, так, – зітхнула стара.
Молода крикнула, і голос її був такий дзвінкий, що мало не зірвався:
– Чуєш, чуєш?
– Я ще не оглухла, – сказала стара. – Підсунь-но сюди кошика.
Цю мить з хати надвір вийшов штурмовик. Молода жінка сказала:
– Звідки це ти йдеш такий вичепурений? Напевне, не з виноградника?
Чоловік розкричався:
– Чи ви, жінки, з глузду спали? Поратися зараз з білизною! Чистий сором! У селі сховався хтось із вестгофенських. Ми тут усе обшукаємо.
– Ах, завжди щось трапляється, – вигукнула молода жінка. – Вчора – свято врожаю, позавчора – 144-й полк, сьогодні ловлять втікача, а завтра приїде гауляйтер.[5] А ріпа? А виноград? А білизна?
– Заткни пельку, – гримнув чоловік, тупнувши ногою. – А чому ворота не зачинені? – Він пішов через двір, гупаючи чоботями. Була розчинена лише одна ворітниця. Щоб зачинити ворота, треба було відхилити й другу ворітницю, і потім зачинити обидві. Стара допомагала йому. "Валлау, Валлау", – думав Георг.
– Анно, – сказала стара, – зачини ворота на засув, – І додала – Минулого року я ще сама могла це робити.
– Я ж тут, – пробурмотіла молода жінка.
Ледве вона замкнула ворота на засув, як до гамору, що долинав з села, долучилося щось нове – швидкий, лункий тупіт чобіт, а потім грюкіт кулаків у замкнені ворота. Молода жінка відсунула засув, і у двір вдерлося кілька підлітків з гітлерюгенду. Вони кричали:
– Впустіть нас! Тривога! Ми шукаємо. У селі хтось сховався. Мерщій! Впустіть нас!
– Стій, стій, стій, – сказала молода жінка. – Ви тут по вдома, а ти, Фріце, йди у кухню, суп готовий.
– Пусти їх, мамо. Так треба. Я сам їм все покажу.
– Де це ти їх водитимеш? У кого? – вигукнула жінка.
Стара з несподіваною силою схопила її за руку.
А підлітки з Фріцом попереду один по одному перескочили через кошик з білизною, і скоро почулись їх свистки з кухні, з хліва, з кімнат. Дзень – уже й розбили щось.
– Анно, – сказала стара, – не бери все це так близько до серця. Вчись у мене. На світі є речі, які можна змінити, і є речі, яких не можна змінити. З цим треба миритися. Ти чуєш, Анно! Я знаю, Анно, тобі й так не пощастило, що ти побралася з найгіршим з моїх синів, з Альбрехтом. Його перша дружина була така ж, як він. Тут усе було, як у свинюшнику. А ти завела справжнє селянське господарство. Та й Альбрехт змінився. Раніше він ходив на виноградник, як на поденне, коли йому заманеться, а решту часу байдикував, тепер він теж багато чого навчився. Та й дітей від його першої дружини, тієї поганки, не впізнати, наче ти їх вдруге народила. Тільки терпіння тобі бракує. Але треба виждати. Колись усе це минеться.
Невістка відповіла трохи спокійніше. В її голосі бриніли тільки нотки суму: хоч як вона старалася, її життя дало їй повагу людей, та не дало щастя.
– Так, але потім почалось оце. – Вона показала на дім, звідки долинав різкий нахабний пересвист, а потім – на ворота, за якими не вгавав гамір. – Це мені стало поперек дороги, мамо. А діти, яких я, обливаючися потом, довела була до пуття, знову стали такими ж брутальними й зухвалими, як і раніше, а Альбрехт знову перетворився в таку ж огидну тварюку, як колись. Ах!
Вона пхнула ногою поліно, що стирчало із штабеля.
Прислухалася. Потім затулила вуха руками й засмучено промовила:
_ – І треба ж було йому сховатись саме в Бухенау. Тільки цього мені ще бракувало. Бандит! Як скажений собака, вривається в тихе село. Чого б йому не сховатись у болоті? Навіщо було нас усіх втягати в цю історію? Хіба мало луків біля води, де можна пересидіти?
– Берися за кошика, – сказала стара. – Білизна зовсім мокра. Хіба не краще було зняти її після обіду?
– Кожен робить так, як його рідна мати вчила. Я прасую мокру білизну.
Цієї миті з вулиці почулося таке ревіння, на яке людські голоси і не здатні. Але й не звіряче. Немовби раптом з'явилися на світ якісь істоти, що про їх існування ніхто й не знав. Коли Георг почув це, очі йому загорілися, зуби вискалились. Але водночас в його душі забринів тихо, чисто й ясно вічно живий і нездоланний голос, і він почутив, що ладен зараз же умерти так, як він, правда, не завжди жив, але як завше хотів жити: мужньо й спокійно.
Жінки поставили кошики. І темна сітка зморщок, рідких і великих у молодої, тонких і густих у старої, вкрила їх зблідлі, наче освітлені зсередини, обличчя. З будинку через двір на вулицю промчали хлопчаки.
Знову загрюкали в ворота. Стара отямилася, схопилась за важкий засув і, може, востаннє в житті, все-таки відсунула його сама. Юрба підлітків, старих жінок, селян та штурмовиків удерлася на подвір'я з криками:
– Мамо, мамо! Пані Альвін! Мамо! Анно! Пані Альвін, ми його спіймали! Диви, диви, тут поруч, у Вурмсів, сидів у собачій будці. А Макс з Карлом були на полі. Він був в окулярах, той чолов'яга. Тепер вони йому і не потрібні!
Його відвезуть на машині Альгайєра. Та ось тут, поруч, у Вурмсів. Яка шкода, що не у нас! Глянь-но, мамо, глянь!
Молода жінка теж трохи вгамувалась і підійшла до воріт; на її обличчі був такий вираз, ніби їй кортить глянути саме на те, на що заказано дивитися. Вона випросталася, стала навшпиньки і тільки один раз глянула поверх людей, що товпилися на вулиці біля машини Альгайєра.
Потім відвернулася, перехрестилась і побігла до хати.
Стара пішла за нею, голова її трусилася, наче вона раптом постаріла на багато років. Кошик з білизною лишився серед двору. Там тепер було тихо й порожньо. "В окулярах, – подумав Георг. – Отже, Пельцер. Як він потрапив сюди?"
Годиною пізніше Фріц побачив за огорожею запаковану деталь машини. Його мати, бабуся й кілька сусідів стовпилися навколо і з подивом розглядали її. З фірмового ярлика вони дізналися, що ця деталь з Оппенгайма і призначена для училища Дарре. Одному з Альвінів довелося знову запустити мотор. Машиною він дістався до училища за кілька хвилин. Там його почали розпитувати: що розказував брат перед тим, як знову пішов у поле, як він доставив втікача до табору.
– Його там били? – спитав Фріц з палахливими очима, переступаючи з ноги на ногу.
– Били? – сказав Альвін. – Бодай тебе так били.
Я просто здивований, як пристойно його прийняли.
Пельцеру навіть допомогли злізти з машини. Його тіло – він чекав, що його битимуть, – зразу обважніло, коли його взяли під пахви і обережно завели в приміщення. Без окулярів він нб міг дізнатися з виразу облич, що означає ця обережність.