Це мадам де Ментенон.
— Я чув, що вона набожна.
— Дуже. Але вона не полюбляє мого ордена. Ментенон сульпіціанка. Проте не виключена, можливість спільного шляху до однієї мети. От якби ви поговорили з нею, ваше преподобіє.
— Від усього серця.
— Доведіть їй, яке богоугодне діло вона зробила б, сприяючи вигнанню гугенотів.
— Я доведу.
— А на відплату ми з нашого боку допоможемо їй… — він нахилився і шепнув щось на вухо прелатові.
— Що? Він цього не зробить.
— Але чому? Адже королева померла.
— Вдова поета Скаррона!
— Вона благородного походження. Їх діди колись дуже приятелювали.
— Це неможливо!
— Я знаю його серце і кажу, що навіть дуже можливо.
— Звичайно, вже коли хто знає його таємниці, то це ви, мій отче. Але така думка не приходила мені в голову.
— Ну, то хай загляне тепер і залишиться там. Якщо вона прислужиться церкві, то церква допоможе їй… Але король робить мені знак, і я мушу поспішити до нього.
Тонка, темна постать сквапно прослизнула серед натовпу придворних, а великий єпископ із Mo залишився на місці, низько схиливши голову і весь поринувши в роздум.
На цей час увесь двір зібрався в "Grand-salon", і величезна кімната наповнилась шовковими, оксамитними та парчевими вбраннями дам, блиском самоцвітів, віянням розмальованих віял, маянням пір'я й егретів. Сірий, чорний і коричневий одяг пом'якшував яскравість барв. Якщо король у темному, то всі мусять бути в одежі такого самого кольору, і тільки сині мундири офіцерів та світло-сірі гвардійських мушкетерів нагадували перші роки царювання, коли мужчини змагалися з жінками в розкоші й пишноті туалетів. Та якщо змінились моди на одяг, то ще більше змінилися манери. Бездумна легковажність і колишні пристрасті, звичайно, не могли зникнути зовсім, але пошесть була на серйозні обличчя й розумні розмови. Тепер у вищому світі розмовляли не про виграші в ландскнехт, не про останню комедію Мольєра чи нову оперу Люллі, а про шкоду янсенізму, про вигнання Арно із Сорбонни, про зухвальство Паскаля, про те, хто кращий з двох популярних проповідників — Бардалу чи Массільйон. Так під химерно розписаною стелею, по розмальованій підлозі, оточені безсмертними творами художників у дорогих позолочених рамах, рухались вельможі й пишні дами, намагаючись підробитися під маленьку темну постать, силкуючись бути схожими на того, хто сам так розгубився, що тепер вагався у виборі між двома жінками, які грали гру, де ставками були майбутнє Франції і його власна доля.
Розділ V
ДІТИ САТАНИ
Старий гугенот ще кілька хвилин після того, як король відмовив йому, стояв розгублений, мовчки й похмуро спустивши очі. Гра сумніву, смутку й гніву відбивалась на його обличчі. Це був дуже високий, худий чоловік з суворим, блідим обличчям, великим лобом, м'ясистим носом і розвиненим підборіддям. Він не носив парика, не пудрився, але природа сама обсипала сріблом його густі кучері, а тисячі зморщок коло очей та кутиків рота надавали його обличчю особливо серйозного виразу. Але незважаючи на літній вік, вибух гніву, що примусив його схопитися з колін, коли король відповів негативно на його прохання, пронизуючий, сердитий погляд, кинутий ним на царедворців, які проходили повз нього з глузливими посмішками, перешіптуваннями та жартами, свідчили про те, що він до певної міри зберіг ще силу й дух молодості. Він був одягнений відповідно до свого стану, просто, але добре, в темно-коричневий шерстяний кафтан з срібними ґудзиками. Короткі штани такого самого кольору, білі шерстяні панчохи, чорні, з широкими носками, шкіряні черевики, що застібалися великими сталевими пряжками, доповнювали його вбрання. В одній руці він держав низький поярковий капелюх, облямований золотим кантом, у другій — сувій паперів з викладеними в них його скаргами, який він сподівався передати секретареві короля.
Його сумніви про те, що йому слід було робити далі, розв'язались дуже швидко. В ті часи на гугенотів (хоч перебування їм у Франції і не було цілком заборонене) дивились як на людей, ледве терпимих у королівстві і не охоронених законами, які охороняли їх земляків-католиків. Протягом двадцяти років утиски все збільшувались, і, крім вигнання, не було засобів, якими не користувалися б проти них офіційні ханжі. Гугенотам чинили перешкоди у всіх справах, їм забороняли посідати всі громадські посади, брали їх будинки під постій для солдатів, заохочували до непослуху їх дітей, лишаючи нерозглянутими в судах всі їхні скарги на образи та кривди. Кожен негідник, який хотів задовольнити особисту злобу або влізти в довір'я до свого ханжі-начальника, міг виробляти з першим-ліпшим гугенотом що йому заманеться, не боячись закону. І, незважаючи на все, ці люди горнулися до країни, що відштовхувала їх, повні гарячої любові до рідного грунту, яка криється в глибині серця кожного француза, вважали за краще образи й кривди тут, аніж ласкавий прийом, що ждав їх за морем. Та на них уже насувалась тінь фатальних днів, коли вибір більше не залежав від їх бажань.
Двоє з королівських гвардійців, височенні молодці в синіх мундирах, які чергували в цій частині палацу, були свідками марного клопотання гугенота. Вони підійшли до нього і брутально урвали хід його думок.
— Ну, "молитовник", — похмуро промовив один із них, — забирайся-но звідси.
— Не можна сказати, щоб з тебе була окраса королівського саду, — крикнув другий, погано вилаявшись. — Що ти за цяця, що відвертаєш ніс від релігії короля, чорт би тебе взяв!
Старий гугенот гнівно й з глибоким презирством глянув на варту і повернувся, наміряючись іти геть, як раптом один з гвардійців штовхнув його в бік кінцем алебарди.
— Ось тобі, собако! — гукнув він. — Як ти смієш так дивитися на королівського гвардійця!
— Діти Веліала, — вигукнув старий, притискуючи руку до бока, — коли б я був на двадцять років молодший, ви не насмілилися б так поводитись зо мною.
— А! Ти ще виригаєш отруту, гадино? Годі, Андре! Він загрожував королівському гвардійцеві. Хапай його й тягни в караульню!
Солдати, покидавши зброю, напали на старого, та хоч обидва були високі й здорові, їм не дуже легко було упоратися з ним. Суха постать гугенота з довгими мускулястими руками кілька разів видиралася з рук насильників; аж коли старий почав уже задихатись, втомленим солдатам удалось нарешті, скрутивши йому руки назад, подухати гугенота. Та ледве вони дістали таку жалюгідну перемогу, як грізний оклик і шпага, що блиснула перед очима, примусили солдатів звільнити полоненого.
Це був капітан де Катіна. Скінчивши ранішню службу, він вийшов на терасу і несподівано опинився свідком ганебної сцени. Побачивши старика, він здригнувся і, вихопивши з піхов шпагу, кинувся вперед так несамовито, що гвардійці облишили свою жертву, причому один із них, задкуючи від загрозливого леза, послизнувся і впав, тягнучи за собою товариша.
— Негідники! — гримів де Катіна. — Що це значить?
Гвардійці насилу звелись на ноги, дуже зніяковілі.
— Дозвольте доповісти, капітан, — промовив один із них, віддаючи честь, — це гугенот, який образив королівську гвардію.
— Король відхилив його прохання, капітан, а він тупцяється на місці.
Де Катіна зблід від люті.
— Значить, коли французькі громадяни приходять звертатись до владаря їх країни, то на них повинні нападати такі швейцарські собаки, як ви? — закричав він. — Ну, заждіть же!
Він витяг із кишені маленький срібний свисток, і на цей різкий заклик з караульні вибіг старий сержант з півдюжиною солдатів.
— Ваше прізвище? — строго спитав капітан.
— Андре Меньє.
— А ваше?
— Ніколас Клоппер.
— Сержант, заарештувати Меньє і Клоппера.
— Слухаю, капітан! — одрубав сержант, смуглявий посивілий солдат, учасник походів Конде і Тюренна.
— Віддати їх сьогодні ж під суд.
— На якій підставі, капітан?
— Як звинувачених у нападі на старого поважного громадянина, що прийшов з проханням до короля.
— Він сам признався, що гугенот, — в один голос виправдовувались звинувачені.
— Гм!.. — сержант нерішуче смикав свої довгі вуса. — Накажете так формулювати обвинувачення? Як угодно капітанові…
Він злегка знизав плечима, ніби сумніваючись, щоб із цього вийшло щось путнє.
— Ні, — сказав де Катіна, якому нараз спала щаслива думка. — Я обвинувачую їх у тому, що вони, кинувши алебарди під час перебування на варті, з'явились переді мною в брудних і розтріпаних мундирах.
— Так буде краще, — зауважив сержант з вільністю старого служаки. — Грім і блискавка! Ви осоромили всю гвардію! Ось як посидите годину на дерев'яному коні з мушкетами, прив'язаними до кожної ноги, тоді добре затямите, що алебарди повинні бути в руках у солдатів, а не валятися на королівській галявині. Взяти їх! Слухай! Направо кругом! Марш!
І маленький загін гвардійців рушив у супроводі сержанта.
Гугенот мовчки й похмуро стояв осторонь, нічим не виявляючи радості від несподівано щасливого для нього кінця; але коли солдати пішли, він і молодий офіцер швидко підійшли один до одного.
— Аморі, я не сподівався бачити тебе!
— Як і я, дядю. Скажіть, будь ласка, що привело вас у Версаль?
— Вчинена мені несправедливість, Аморі. Рука нечестивих тяжить над нами, і в кого ж просити захисту, як не в короля?
Молодий офіцер похитав головою.
— У короля добре серце, — промовив де Катіна. — Але він дивиться на світ тільки крізь окуляри, надіті йому камарильєю. Вам нема чого сподіватися від нього.
— Він майже прогнав мене з очей геть.
— А спитав ваше ім'я?
— Так, і я назвав себе. Молодий гвардієць свиснув.
— Ходімо до воріт, — сказав він. — Ну, коли мої родичі приходитимуть сюди й заводитимуть суперечки з королем, моя рота незабаром залишиться без капітана.
— Король не добрав, що ми родичі. Але мені дивно, небоже, як ти можеш жити в цьому храмі Ваала, не поклоняючись кумирам.
— Я ховаю віру в серці.
Старик серйозно похитав головою.
— Ти йдеш по дуже вузькому шляху, повному спокус і небезпек, — промовив він. — Тяжко тобі, Аморі, простувати шляхом господнім, ідучи разом з тим обіруч з гнобителями його народу.
— Ех, дядю! — нетерпляче вигукнув молодий чоловік. — Я солдат короля і залишаю отцям церкви вести богословські суперечки. А сам хочу тільки прожити чесно і вмерти, виконуючи свій обов'язок. До всього ж іншого яке мені діло?
— І згоден жити в палацах і їсти на дорогому посуді, — гірко промовив гугенот, — тоді як рука нечестивих тяжить над твоїми кревними, коли виливається чаша лиха, стогони й зойки лунають по всій країні.
— Та що ж, нарешті, трапилось? — спитав молодий офіцер, спантеличений біблійними висловами, що були поширені серед французьких протестантів.
— Двадцять чоловік моавітян розміщено у мене в домі на чолі з якимось капітаном Дальбером, який уже давно став бичем Ізраїлю.
— Капітан Клод Дальбер з лангедокських драгунів? У мене вже є з ним деякі рахунки.
— Ага! І розсіяні вівці стада господнього теж мають дещо проти цього лютого пса й гордовитого нечестивця.
— Що ж він зробив?
— Його люди розташувались у моєму домі, наче міль у паках сукна.