— Боюся, Ренс, що ви ніколи не матимете успіху в поліції. Оця ваша голова може знадобитися тільки як прикраса. Минулої ночі ви могли б здобути собі сержантські нашивки. У вас в руках була людина, яку ми шукаємо і яка тримає ключ до таємниці. Тепер нема чого сперечатися про це. Я вам кажу, що це так. Ходімо, докторе.
Ми вийшли до кеба, залишивши нашого інформатора, сповненого недовіри і явно занепокоєного.
— Який бовдур! — гірко поскаржився Холмс, коли ми їхали додому. — Тільки подумати, щастя само лізло йому в руки, а він його випустив.
— Я нічого не розумію. Правда, опис цього п'яниці збігається з вашим уявленням про другу людину, причетну до цієї справи, але навіщо йому було повертатися до того будинку? Це не властиво злочинцям.
— Перстень, чоловіче, перстень. Він за ним повертався. Якщо у нас не буде іншого способу піймати його, ми можемо завжди почепити на наш гачок перстень. Він мій, докторе, — я готовий побитись об заклад, що я впіймаю його. Мушу подякувати вам за все це. Я міг би не піти, якби не ви, і проґавив би найцікавіший випадок, з яким я будь-коли стикався: біг по багряному сліду, чи не так? Чом би нам не вжити мистецького виразу? Багряна нитка вбивства снується крізь сіру павутину життя, і наш обов'язок простежити цю нитку, відокремити і викрити кожну її ланку. А зараз поснідаємо і до Норман Неруди. Вона незрівнянно володіє смичком. Що за п'єска Шопена, яку вона грає так чудово: тр-ла-ла-ліра-ліра-лей.
Відкинувшись в екіпажі, цей любитель-детектив виспівував, мов жайворонок, а я тим часом розмірковував про багатогранність людського розуму.
Розділ V
НА ОГОЛОШЕННЯ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ВІДВІДУВАЧ
Ранкових клопотів було забагато для мого кволого здоров'я, і в другій половині дня я був дуже зморений. Як тільки Холмс пішов на концерт, я ліг на диван і спробував заснути. Та це була марна спроба. В моєму збудженому мозку роїлися дивовижні фантазії та гадки: як тільки я заплющував очі, переді мною поставало спотворене мавпяче обличчя вбитого. Воно справило на мене гнітюче враження. Хто знає, чи було ще людське обличчя, яке б так ясно виражало найогидніший порок, як обличчя Еноха Дж. Дреббера з Клівленда. Проте я розумів, що справедливість мусить торжествувати і що порочність жертви — не виправдання в очах закону.
Що більше я думав про це, то більш незвичайною здавалась мені гіпотеза Шерлока Холмса, що Дреббера отруєно. Я пригадував, як він понюхав губи трупа і, без сумніву, при цьому щось породило в нього таку думку. Та й коли не отрута, то що ж тоді викликало смерть цієї людини? Адже на тілі не було ні ран, ні слідів задушення, Але з другого боку, чия ж то кров так густо забризкала підлогу? Не було ніяких ознак боротьби, і в жертви не було ніякої зброї, щоб поранити противника. Я почував, що поки ці питання не розв'язані, заснути буде нелегко як Холмсові, так і мені. Його спокій і впевненість у собі переконували мене, що він уже мав пояснення всіх цих фактів, але я не міг ніяк уявити, які саме.
Холмс повернувся дуже пізно — так пізно, що я зміркував: концерт не міг затримати його так довго. Обід уже давно стояв на столі.
— Це було чудово, — сказав він, сідаючи. — Пригадуєте, що говорить Дарвін про музику? Він твердить, що здатність творити і сприймати її існувала у людського роду задовго до того, як з'явилася здатність до мови. Можливо, тому вона так сильно впливає на вас. Це неясні спогади нашої душі про ті туманні століття, коли світ переживав своє дитинство.
— Це досить широка ідея, — зауважив я.
— Ідеї людини повинні бути широкі, як природа, якщо вони призначені пояснювати природу, — відповів він. — Та що з вами? Вас не пізнати, Ця брікстонродська справа вивела вас з рівноваги.
— Правду кажучи, таки вивела, — озвався я. — Я б мусив бути не таким вразливим після пережитого в Афганістані. Я бачив, як моїх товаришів рубали на куски під Мейваном, і не втрачав мужності.
— Це й зрозуміло. У всьому цьому є таємниця, яка стимулює уяву; де нема уяви, там немає страху. Ви бачили вечірню газету?
— Ні.
— Там вміщено досить докладний звіт про цю історію. Але зовсім не згадується про жіночу обручку. Це якраз нам на руку.
— Чому?
— Подивіться на цю об'яву, — відповів він. — Я розіслав її текст до всіх редакцій газет сьогодні вранці зразу ж після відвідин будинку на Брікстон-род.
Він кинув мені газету, і я глянув на вказане місце. Це було перше оголошення в стовпці під заголовком "Знайдено": "Сьогодні вранці в районі Брікстон-род на дорозі між таверною "Білий Олень" і Голландським гаєм знайдено звичайну золоту обручку. Звертатися до д-ра Уотсона, 221-Б, Бейкер-стріт, з 8 до 9 години вечора, сьогодні".
— Вибачте, що я скористався вашим іменем, — сказав він. — Якби я написав своє власне, то хтось із цих йолопів міг би побачити його і втрутитися в справу.
— Я не заперечую, — відповів я. — Але припустімо, що хтось звернеться, а персня у мене нема.
— Ну, він у вас є, — сказав Холмс, подаючи мені перстень. — Він дуже подібний, майже точна копія.
— А як ви гадаєте, хто по нього прийде?
— Як це хто? Чоловік у коричньовому пальті, наш рум'яний приятель з тупими носками чобіт. Якщо він не прийде сам, — то пришле співучасника.
— А він не побоїться?
— Анітрохи. Якщо мій погляд на цю справу вірний, — а я маю всі підстави гадати, що так і є, — цей чоловік пискне чим завгодно, аби тільки повернути перстень. Я думаю, що він упустив його, коли схилився над тілом Дреббера, і тоді не помітив цього. Оглядівся він уже аж по дорозі звідти, поспішив назад, але наткнувся на поліцію. І все це через власну нерозсудливість — не погасив свічки. Йому довелося прикинутись п'яним, щоб відвести підозріння. Тепер уявіть себе на місці цього чоловіка. Після того, як він все знову обміркував, йому могло спасти на думку, що він, можливо, загубив перстень по дорозі, вийшовши з будинку. Що він зробить у такому разі? Він нетерпляче ждатиме вечірніх газет, сподіваючись знайти об'яву про перстень. Його погляд, звичайно, спиниться на цьому оголошенні. Він стрибатиме до стелі від радощів. Чого б йому підозрівати пастку? На його думку, нема підстав цю знахідку зв'язувати з убивством. Він буде тут не далі, як за годину.
— А тоді? — спитав я.
— О, це вже покладіться на мене. У вас є яка-небудь зброя?
— Мій старий револьвер і кілька патронів.
— Не завадило б його почистити і зарядити. Це одчайдушний чоловік; і хоч я захоплю його зненацька, краще бути готовими до всього.
Я пішов у свою спальню і зробив так, як радив Холмс. Коли я повернувся з револьвером, стіл був прибраний, а Холмс віддався своєму улюбленому заняттю — імпровізував на скрипці.
— Події наростають, — сказав він, коли я ввійшов, — я тільки що одержав відповідь на мою телеграму в Америку. Моя точка зору на цю справу виявилась правильною.
— А саме? — спитав я нетерпляче.
— Моїй скрипці пора дати нові струни, — зауважив він. — Покладіть свій револьвер в кишеню. Коли цей чоловік прийде, розмовляйте з ним звичайним тоном. А далі звіртесь на мене. Не сполохайте його надто пильним поглядом.
— Зараз вісім годин, — глянув я на свого годинника.
— Так, він, певне, буде тут за кілька хвилин. Трохи прочиніть двері. Тепер вставте ключ зсередини. Дякую! Цю дивну стару книжку я добув учора в одному кіоску. "De jure inter gentes"[8] — видана латинською мовою у Льєжі в Нідерландах в 1642 році. Голова Карла[9] ще міцно трималася на плечах, коли було надруковано цей томик у коричньовій оправі.
— Хто друкував?
— Якийсь Філіпп де Круа. На першому аркуші видно поблякий напис "Ex libris Gulielmi Whyte"[10]. Хотів би я знати, хто такий цей Вільям Уайт. Певно, якийсь правник-крючкотворець сімнадцятого століття. В його почерку є щось адвокатське. А ось, якщо не помиляюсь, і наш відвідувач.
Коли він це сказав, різко задзеленчав дзвоник. Шерлок Холмс потихеньку встав і посунув своє крісло до дверей. Ми чули, як по коридору пройшла служниця і клацнув засув.
— Чи тут живе доктор Уотсон? — почувся чіткий, хоч досить грубий голос. Ми не чули відповіді служниці. Двері зачинилися, і хтось став підійматися по сходах, непевно човгаючи ногами. На обличчі мого приятеля, який прислухався до цих кроків, пробігла тінь здивування. Незнайомий повагом пройшов по коридору і злегка постукав у двері.
— Заходьте! — гукнув я.
На мій оклик, замість сподіваного лютого мужчини, несміливо ввійшла шкутильгаючи старезна зморщена бабуся. Вона, здавалось, була осліплена яскравим світлом і, після поклонів, зупинилася, глипаючи на нас тьмяними очима і перебираючи в кишені тремтячими пальцями. Я подивився на свого компаньйона, його вкрай розчарований вигляд мало не розсмішив мене.
Стара карга витягла вечірню газету і вказала на наше оголошення.
— Я ось за цим, добрі джентльмени, — сказала вона, ще раз уклонившись. — Золотий весільний перстень на Брікстон-род. Він належить моїй дочці Саллі, що тільки рік як одружилася, а в неї чоловік — офіціант на кораблі. І що б він сказав, якби прийшов додому і застав її без персня, — аж страх подумати, бо й так він непривітний, а ще коли нап'ється… З вашої ласки вона вчора ввечері пішла до цирку з…
— Це її перстень? — спитав я.
— Слава тобі господи! — вигукнула стара. — Саллі буде така рада! Той самісінький.
— А яка ваша адреса? — взяв я олівець.
— Дункан-стріт, номер 13, Гаундсдіч. Не близький світ звідси.
— Брікстон-род не по дорозі між Гаундсдічем і будь-яким цирком, — різко перебив її Шерлок Холмс.
Стара обернулась і пильно подивилась на нього своїми маленькими почервонілими очима.
— Цей джентльмен спитав про мого адресу, — сказала вона, — Саллі живе в квартирі на Мейфільд-Плейс, номер 3, Пекгем.
— А ваше прізвище?..
— Моє прізвище — Сойєр, а її — Денніс, бо вона вийшла заміж за Тома Денніса… такого меткого й ладного хлопця, поки в морі. Ні одного офіціанта так не цінують. А як на березі, то за жінками та за шинками…
— Ось перстень, місіс Сойєр, — перебив я, помітивши знак, поданий Холмсом. — Він, безсумнівно, належить вашій дочці, і я радий, що можу повернути його законному власникові.
Шамкаючи численні благословення і запевнення вдячності, стара карга сховала перстень у кишеню і почовгала вниз по сходах. Як тільки вона вийшла, Шерлок Холмс скочив на ноги і кинувся до своєї кімнати.