Було б злочинно його покинути, правда ж? [60]
Останні слова вона проказала вголос, і маля рохнуло їй у відповідь (чхати воно вже перестало)^.
— Не рохкай, — сказала Аліса. — Висловлюй свої почуття у якийсь інший спосіб!
Та немовля рохнуло знову, й Аліса прискіпливо зазирнула йому в личко, аби з'ясувати причину. Ніс у нього був, без сумніву, аж надміру кирпатий, більше схожий на рильце, ніж на справжнього носа, та й очі зробилися підозріло маленькі як на дитину. Словом, його вигляд Алісі не сподобався.
"А може, то воно так схлипує?" — подумала вона і зазирнула маляті в очі, чи не видно там сліз. Ба ні, жодної сльозинки!..
— Якщо ти, золотко, збираєшся перекинутися поросям, — поважно мовила Аліса, — я не буду з тобою панькатися. Закарбуй це собі на носі!
Немовля знову схлипнуло (а чи зрохнуло — важко було сказати), й Аліса якийсь час несла його мовчки.
Вона вже починала хвилюватися — ото буде клопіт із цим чудом удома! — коли це раптом воно знову рохнуло, та так виразно, що Аліса не без тривоги ще раз глянула йому в обличчя.
Так, цього разу помилитися було годі: перед нею було найсправжнісіньке порося! Носитися з ним далі було безглуздо. Вона опустила порося на землю і вельми втішилась, коли воно спокійнісінько потрюхикало собі в хащу.
— З нього виросла б страх яка бридка дитина, — подумала Аліса. — А як порося, по-моєму, воно досить симпатичне. [61]
І вона стала пригадувати деяких знайомих їй дітей, з яких могли б вийти незгірші поросята ("Аби лиш знаття, як міняти їхню подобу", — подумала вона), і раптом здригнулася з несподіванки: за кілька кроків від неї на гілляці сидів Чеширський Кіт.
Кіт натомість лише усміхнувся.
"На вигляд наче добродушний, — подумала Аліса, — але які в нього пазурі та зуби!.. Варто з ним триматися шанобливо".
— Мурчику-Чеширчику, — непевно почала вона, не знаючи, чи сподобається йому таке звертання.
Кіт, однак, знову всміхнувся, тільки трохи ширше.
"Ніби сподобалося," — подумала Аліса, й повела далі:
— Чи не були б ви такі ласкаві сказати, як мені звідси вибратися?
— Залежить, куди йти, — відказав Кіт.
— Власне, мені однаково, куди йти... — почала Аліса.
— Тоді й однаково, яким шляхом, — зауважив Кіт.
-... аби лиш кудись дійти, — докінчила Аліса.
— О, кудись та дійдеш, — сказав Кіт. — Треба тільки достатньо пройти.
Цьому годі було заперечити, тож Аліса спитала дещо інше:
— А які тут люди проживають?
— Он там, — Кіт махнув правою лапою, — живе Капелюшник, — а отам (він махнув лівою) — [62] Шалений Заєць. — Завітай до кого хочеш: у них обох не всі вдома*.
— Але я з такими не товаришую, — зауважила Аліса.
— Іншої ради нема, — сказав Кіт. — У нас у всіх не всі вдома. У мене не всі вдома. У тебе не всі вдома.
— Хто сказав, що у мене не всі вдома? — запитала Аліса.
— Якщо у тебе всі вдома, — сказав Кіт, — то чого ти тут?
Аліса вважала, що це ще ніякий не доказ, проте не стала сперечатися, а лише спитала:
— А хто сказав, що у вас не всі вдома?
— Почнімо з собаки, — мовив Кіт. — Як гадаєш, у собаки всі вдома?
— Мабуть, так, — сказала Аліса.
— А тепер — дивися, — вів далі Кіт. — Собака спересердя гарчить, а з утіхи меле хвостом. А я мелю хвостом — спересердя, а від радощів гарчу. Отже, у мене не всі вдома.
— Я називаю це мурчанням, а не гарчанням, — зауважила Аліса.
— Називай як хочеш, — відказав Кіт. — Чи граєш ти сьогодні в крокет у Королеви?
— Я б залюбки, — відповіла Аліса, — тільки мене ще не запрошено.
— Побачимося там, — кинув Кіт і щез із очей.
Аліса не дуже й здивувалася: вона вже почала звикати до всяких чудес. Вона стояла й дивилася
*В Англії широко популярні приказки "mad as a hatter", "mad as a March hare ("божевільний, як капелюшник", "казиться, як березневий заєць ). Саме ці приказки й "породили" Керролових персонажів. Капелюшники й справді часто божеволіли: отруєння ртуттю, яку вони використовували, обробляючи фетр, часто спричинювало галюцинації.[63]
на ту гілку, де щойно сидів Кіт, коли це раптом він вигулькнув знову.
— Між іншим, що сталося з немовлям? — поцікавився Кіт. — Ледь не забув спитати.
— Воно перекинулося в порося, — не змигнувши оком, відповіла Аліса.
— Я так і думав, — сказав Кіт і знову щез.
Аліса трохи почекала — ану ж він з'явиться ще раз, — а тоді подалася в той бік, де, як було їй сказано, мешкав Шалений Заєць.
— Капелюшників я вже бачила, — мовила вона подумки, — а от Шалений Заєць — це значно цікавіше. Можливо, тепер, у травні, він буде не такий шалено лютий, як, скажімо, у лютому...
Тут вона звела очі й знову побачила Кота.
— Як ти сказала? — спитав Кіт. — У порося чи в карася?
— Я сказала "в порося", — відповіла Аліса. — І чи могли б ви надалі з'являтися й зникати не так швидко: від цього йде обертом голова.
— Гаразд, — сказав Кіт, і став зникати шматками: спочатку пропав кінчик його хвоста, а насамкінець — усміх, що ще якийсь час висів у повітрі.
— Гай-гай! — подумала Аліса. — Котів без усмішки я, звичайно, зустрічала, але усмішку без кота!.. Це найбільша дивовижа в моєму житті!
До Шаленого Зайця довго йти не довелося: садиба, яку вона невдовзі побачила, належала, безперечно, йому, бо два димарі на даху виглядали, як заячі вуха, а дах був накритий хутром. Сама садиба виявилася такою великою, що Аліса не [64] квапилася підходити ближче, поки не відкусила чималий кусник гриба в лівій руці й довела свій зріст до двох футів. Але й тепер вона рушила з осторогою.
"А що, як він і досі буйний?" — думала вона. — Краще б я загостила до Капелюшника!" [65]
Розділ сьомий
Божевільне чаювання
Перед будинком, під деревом, був виставлений стіл, за яким пили чай Шалений Заєць та Капелюшник. Між ними спав як убитий Сонько-Гризун*, правлячи їм за подушку. Заєць із Капелюшником спиралися на нього ліктями і перемовлялись через його голову.
"Страх незручно для Сонька, — подумала Аліса. — Але, якщо він спить, то, мабуть, йому байдуже".
Стіл був великий, але всі троє тислися з одного його краю.
— Нема місця! Нема місця! — загукали вони, помітивши Алісу.
— Місця скільки завгодно! — обурилася Аліса й сіла у велике крісло кінець столу.
— Скуштуй вина, — люб'язно запропонував Шалений Заєць.
Аліса кинула оком по столу, але, крім чаю, нічого не побачила.
— Не бачу тут ніякого вина, — сказала Аліса.
— А ніякого й нема, — знизав плечима Шалений Заєць.
— Тоді не вельми ґречно мені його пропонувати! — сердито мовила Аліса.
— Так само, як і сідати за стіл без запрошення, — сказав Шалений Заєць.
*Англійська "сонна миша" — гризун, що живе на дереві; нагадує він радше маленьку білку, аніж мишу Назва dormause походить від латинського дієслова dormire (спати) і пояснюється тим, що ці тваринки — нічні, тож сплять удень; взимку вони теж впадають у сплячку.[66]
— А я не знала, що його накрито тільки для вас, — відказала Аліса. — Тут далеко більше, ніж три чашки.
— Тобі слід постригтися, — сказав Капелюшник. (Він уже давненько пас її цікавими очима й ось нарешті озвався.)
— А вам слід навчитися не зачіпати приватних тем, — з притиском мовила Аліса. — Це дуже нечемно!
Капелюшник витріщив на неї очі, але сказав ось що:
— Чим крук схожий на капшук?
"Ну, тепер буде веселіше! — подумала Аліса. — Люблю загадки!"
— Думаю, я розлущу ваш горішок, — промовила вона вголос.
— Ти думаєш, що зумієш знайти відповідь: ти це хотіла сказати? — мовив Шалений Заєць.
— Саме це, — відповіла Аліса.
— Тоді думай, що кажеш, — мовив Заєць.
— Я завжди думаю! — поквапливо сказала Аліса. — Принаймні... принаймні кажу, що думаю... Зрештою, це одне й те саме!
— Аніскілечки! — скрикнув Капелюшник. — Ти ще скажи, ніби: "я бачу, що їм" і "я їм, що бачу" — одне й те саме.
— Ти ще скажи, — докинув Шалений Заєць, — ніби "я люблю те, що маю" і "я маю те, що люблю" — одне й те саме!
— Ти ще скажи, — підпрягся Сонько із заплющеними, мов у сновиди, очима, що "я дихаю, коли сплю" і "я сплю, коли дихаю" — одне й те саме! [67]
— Щодо тебе, друзяко, то це й справді одне й те саме, — зауважив Капелюшник, і на тому розмова урвалася.
Якусь часину товариство сиділо мовчки, й Аліса намагалася пригадати все з тієї дещиці, яку знала про круків та капшуки.
Капелюшник перший порушив мовчанку.
— Яке сьогодні число? — звернувся він до Аліси, добувши з кишені годинника. Він дивився на нього тривожними очима, тоді струснув ним і приклав до вуха.
— Четверте, — хвильку подумавши, мовила Аліса.
— На два дні відстає, — зітхнув Капелюшник, і додав, світячи лихими очима на Шаленого Зайця:
— Я ж тебе застерігав: масло не годиться для годинників.
— Але ж то було масло найвищого ґатунку, — сумирно відповів той.
— Так, але в нього могли потрапити крихти, — буркнув Капелюшник. — Додумався — мастити кухонним ножем!
Шалений Заєць узяв годинника й похмуро вп'явся в нього очима, тоді вмочив його у свій чай і глянув ще раз, після чого не знайшов нічого кращого, як повторити:
— Але ж масло було найвищого ґатунку!
— Який кумедний годинник, — зауважила Аліса, що з цікавістю зазирала Зайцеві через плече. — Показує дні, але не показує годин!
— Ну то й що? — промимрив Капелюшник. — Може, твій годинник показує роки? [68]
— Певне, що ні, — жваво відказала Аліса. — А все тому, що рік триває дуже довго.
— Отак і мій — сказав Капелюшник.
Аліса розгубилася. Капелюшникові слова, здавалось, були позбавлені будь-якого глузду, хоча вона добре розчула кожне слово.
— Я не зовсім вас розумію, — сказала вона якомога чемніше.
— Сонько знову спить, — зауважив Капелюшник і хлюпнув йому на ніс гарячого чаю.
Сонько нетерпляче труснув головою й озвався, не розплющуючи очей:
— Звичайно, звичайно, те самісіньке хотів сказати і я!
— Ну, як там загадка? Ще не відгадала? — запитав Капелюшник, знову повернувшись до Аліси.
— Здаюся! — сказала Аліса. — І яка ж відповідь?
— Уявлення не маю, — сказав Капелюшник.
— Я так само, — озвався Шалений Заєць.
Аліса стомлено зітхнула:
— І треба ж було вбити стільки часу на загадку, яка не має відповіді!
— Якби ти знала Час так, як я, — насупився Капелюшник, — ти б цього не казала, бо Він — живий.
— Не розумію, — сказала Аліса.
— Ще б пак! — зневажливо тріпнув головою Капелюшник. — Ти ж, мабуть, із Часом ніколи й словом не перекинулася!
— Здається, ні... — обережно відповіла Аліса.