Ті дві частини єства — муку подвійну терплю.
Перед очима доля моя — рукою подати —
Мов на папері стоїть, тільки бери та читай:
Всі ті місця, всіх людей, їх звичаї, бесіди їхні
Чую і бачу, й себе — ким тоді був і ким став.
Так уже вмерти б хотів, що й Цезареві дорікаю:
Міг же скарати мене в гніві своєму мечем.
Та коли він і в образі такій спромігся на ласку,
Явить хай ласку ще раз — в інший пошле мене край.
9
І навіть тут (неймовірна річ!), де варвар усюди,
З грецькою людністю є поодинокі міста.
Навіть сюди добрели вдавнину поселенці з Мілету,
Й тут, між гетських осель, грецькі заклали доми.
Назва місцевості все ж од самого міста давніша:
Тут був убитий Абсирт — звідси і назва пішла.
На кораблі, що його берегла войовнича Мінерва,
На кораблі, що тих вод носом уперше торкнувсь,
Кинувши батька свого, прибула сюди, кажуть, Медея,
Тиху затоки гладінь потурбувавши веслом.
Ставши на пагорбі, тут чатовий запримітив погоню:
"Ворог! Вітрило здаля бачу, Колхідо, твоє!"
Поки мінійці тремтять, нашвидку відв'язують судна,
Поки навперебій тягнуть із дна якорі,
Знаючи, що їй загрожує, б'є себе в груди рукою,
Що і накоїла вже, й стільки накоїть ще лих!
І, хоч зухвалості їй, хоч рішучості не позичати,
Отетеріла й вона, блідістю лиця взялись.
Біле на обрії вздрівши вітрило: "У пастці ми, — каже, —
Батька, щоб нас не догнав, мушу затримати тут!"
Саме на очі тоді якось навинувсь їй брат,
Тільки-но вздріла його: "Таки не дамося! — гукнула, —
Ось же — той, чия смерть буде рятунком мені!"
Й тут же невинному в бік устромляє жорстоке залізо, —
Хлопцю не снилась біда, часу жахнутись не мав.
Тіло розрубує потім на кусні і полем широким
їх розкидає, аби батько не скоро зібрав.
А на вершечку гори, щоб батько не сумнівався,
Руки поблідлі кладе й голову сина в крові.
Поки по куснях свого сина збиратиме він.
Звідси — й "Томи", місцевості назва: каже переказ —
Рідного брата мечем тут розтинала сестра.
10
Може, ще й дотепер хтось у Римі згадає Назона,
Може, без мене моє там ще триває ім'я —
Хай же він знає: ген під сузір'ями, що не сягають
Вод, поміж варварів я в дальній живу стороні.
Де савромати довкіл, дикуни, і бесси, і гети —
Як ображають мій хист навіть самі ті ймена!
Та лиш повіє теплом, нас хвилею Істр захищає:
Поки розкута вона, ворог не йде на розбій.
А як кошлата зима з-за похмурого обрію гляне
Й візьметься льодом довкіл, мов мармурова, земля,
Лютий Борей і сніги не дають нам жити під Арктом,
Де не людина лишень — небо холоне й тремтить.
Випаде сніг — і лежить: не йме його дощ ані сонце,
Тільки збивають вітри, робиться вічним той сніг.
Ще не розтане один — уже другий сніг випадає,
Тож не дивниця, що тут часто дворічний лежить.
Тут Аквілон настільки рвучкий, що й вежі високі
Може з землею зрівнять, зірвані крівлі нести.
В шкурах тут люди й штанах рятуються від холоднечі,
Тільки лице з усього тіла відкрите у них.
Часто льодинками грає-дзвенить повисле волосся,
Взявшись морозом, блищить біла, мов сніг, борода.
Вина стоять самі по собі, — як у глеках стояли,
Тож не черпають їх тут, а по шматочках беруть.
Що вже казати? Потисне мороз — і струмки замерзають,
Кайлами тут зі ставка воду довбають собі.
Та навіть сам, не вужчий від папіродайного Нілу,
Той, що не тільки одним гирлом у море впада, —
Істр, хай засвищуть вітри над плином його лазуровим, —
Вже й не помітиш, як він хвилю під льодом жене.
Де щойно судна пливли, там ногою ступають, а води,
Що замінились у лід, коні копитами б'ють.
Через прозорі мости, що під ними ковзає хвиля,
Тягнуть за возом віз дужі сарматські воли.
Годі й повірити в це, та якщо за брехню нагороди
Ні заохоти нема — свідкові вірити слід:
Бачив я: море в усю широчінь немовби застигло,
І під слизьким покриттям не хвилювала вода.
Бачити — то ще не все: по воді затверділій ішов я,
І, хоч по хвилях ступав, ноги сухими були.
От якби море стало таким і для тебе, Леандре, —
Серед хвилястих вузин ти б не загинув колись!
Навіть дельфін із моря не вистрибне, вигнувши спину,
Щоб до повітря сягнуть — люта зима не дає.
Хоч і шаліє Борей, аж свистять його крила потужні, —
Хвилі ніяк не зіб'є на зледенілій воді.
Судна в воді крижаній, мов угрузлі в мармур, стояли,
В заціпенілій воді не ворухнеться весло.
Бачив я теж у льоду незрушно риби зависли —
Деякі з них ще й тоді не позбулися життя.
Тож, коли непогамовний Борей жорстоким морозом
Море розлоге скує чи повноводну ріку,
Тут же по Істрі, що аж видзвонює під Аквілоном,
Варвар на бистрім коні з іншого берега мчить.
Ворог, грізний конем, стрілою — далекосяжний,
Нищить усе довкруги, широко сіючи смерть.
Дехто спішить утекти; лишає без захисту поле,
От і захоплює все той грабівник налітнйй:
Скромне селянське майно, худобу, рипучого воза, —
Те, чим запасся злидар у господарстві своїм.
Тих у полон женуть, за спину їм руки скрутивши,
Вже не побачити їм Ларів своїх і полів! —
Інших — зубчастими стрілами вершник дикий проймає,
Вістря летюче стріли вбивчу отруту несе.
Що із собою взяти не зміг, те нищить нападник:
І палахтять у вогні вбогі невинні хатки.
Навіть у мирні дні тремтять тут перед війною,
Плугом у полі орач не прокладе борозни.
Ворога, бачать його чи не бачать, завжди бояться,
От і дичавіє тут без обробітку земля.
Не дозріває під тінню лози виногроно солодке,
У кадібцях молоде тут не шумує вино.
Яблук нема. Й написати б не мав тут на чому Аконтій
Слів, що владарку свою ними жоною зробив.
Глянеш — пустеля довкіл: ні тобі деревця, ні травинки,
Жоден щасливець нехай стежки не знає сюди!
Широко світ неозорий прославсь, але для моєї
Кари відкрито лиш цей щонайпечальніший край!
11
Ти, що в біді моїй ще й нападаєш, підлий, на мене,
І безконечно мене, прагнучи крові, чорниш,
Скеля зродила тебе, молоком годувала хижачка,
Тож, замість серця, скажу, камінь у грудях твоїх.
Де є та крайня межа, за якою злоба твоя втихне?
Де ще для ран на мені місце знаходиш живе?
Варварів хмура земля, береги негостинного Понту,
Лютий Борей та зірки Півночі бачать мене.
Навіть розмовитись тут із людом диким не вмію,
Всюди, куди не ступлю, — всюди неспокій і страх.
Наче той олень-втікач у лапах жадливих ведмедя,
Наче вівця між вовків, що позбігались із гір,
Так жахаюсь і я в оточенні збройного люду,
Вже навіть сниться мені в мене націлений меч.
Хай тої кара мала — без жони дорогої лишитись,
І без вітчизни, й того, чим досі жив і радів,-
Хай із усіх тих бід лишень Цезаря гніву б зазнав я,
Мало було б хіба це — звідати Цезаря гнів?
А, проте, є ще такий, хто ятрить живу мою рану
Й слів добирає метких, щоб очорнити мене.
Всяк у справі легкій блискучим буде промовцем:
Де вже тріщина, те — може й дитина розбить.
Вежі й мури стрімкі здобуває тільки хоробрість,
А на похиле, слабке квапиться йти боягуз.
Я — вже не той, що був. Чому ж на тінь нападаєш?
У похоронний прах каменем хочеш жбурнуть?
Гектором був, хто боровсь; кого ж із Гемонії коні,
Куряву збивши, тягли, — Гектором більше не був.
Так і я вже не той, затям, кого знав ти раніше:
Нині Назона нема — є лиш подоба його.
Що ж ти словом лихим нападаєш на тінь, на подобу?
Годі! Годі, кажу, Мани мої турбувать!
Не сумнівайсь у провинах моїх, але ж і не квапся
Злочин бачити там, де я лише помилявсь!
Я ж покарання несу (тобі того мало?) подвійне,
Бо ж і вигнання саме, й місце вигнання гнітить.
Таж навіть катові доля моя сльозу б навернула,
Ти ж, один лишень ти — гіршої зичиш мені!
Од Бусіріда жорстокіший ти, од того, хто мірним
Жаром бика розпікав, витвір із міді для мук
Той, хто бика того для сіцілійського владаря зладив,
Кажуть, ще й словом таким винахід свій пояснив:
"Дар цей не так досконалістю форми, як користю цінний,
Тож не сам вигляд бика — те, чим корисний, хвали!
Бачиш, на череві з правого боку неначе дверцята?
Хочеш злочинця скарать — там його й зачини.
Далі берись підсипати під низ повільного жару,
Голос почуєш тоді, схожий до реву бика.
За подарунок такий належним віддячся дарунком,
А головне — на платню, владарю, не поскупись!"
Мовив на те Фаларід: "Винахіднику дивної кари,
Першому варто свій твір ушанувати тобі!"
Довго не думали: як і навчав, підсипали жару —
І залунала мідь голосом жертви й бика.
Що про Сіцілію тут я розвівся, між ґетів, сарматів?
Слухай же далі мене, кривднику, хто б ти не був.
Що погасив ти спрагу свою ненаситну моєю
Кров'ю, домігся свого, — серцем жадливим радій!
Горя ж того на воді й суходолі стільки я звідав,
Що навіть ти, якби знав, поспівчував би мені.
Врешті, Улісса зі мною зрівняй — і побачиш: великий
Гнів Нептуна, але — більший Юпітера гнів.
Хто б ти, отже, не був, — не діймай мене до живого,
З ран, що кривавлять, молю, руки жорстокі зніми!
Щоб не росла ще й досі гучна про вину мою чутка,
Дай тій справі моїй хоч затягтися рубцем!
Доля не спить, пам'ятай: і підніме, й кине людину
В прірву; таких перемін сам ти щоденно лякайсь!
Ну, а якщо (ось того я ніколи й не сподівався!)
Так уже згриз ти себе справами друга свого, —
Можеш спокійним буть: моя доля — із найчорніших,
Цезаря гнів собі вслід біди всі інші веде.
А щоб ясніше було, щоб ти словам моїм вірив, —
Я б і тобі побажав звідати кару таку.
12
Вже під Зефіром м'якне мороз. Кінець уже року.
Довгих таких я не знав, як у Меотії, зим.
Той, хто морем колись не зміг переправити Геллу,
На терези вже кладе ночі тривалість і дня.
Десь на селі там, у вас, юнаки й дівчата веселі
Йдуть по фіалки — туди, де їх не сіяв ніхто,
Де тільки луг — усюди рясніє квіток різнобарв'я,
Де тільки пташка, там — пісня нехитра дзвенить.
Щоб материнське, врешті, прокляття скинути з себе, —
Де лише сволок який — ластівка ліпить гніздо.
Ніжний посів, що в Церериних борознах досі ховався,
Вже з-під паркої землі проростом пнеться м'яким.
Де виноградна лоза — вже'брость на ній набрякає,
Жаль, у ґетських краях і винограду нема.
Де якесь дерево є — бубнявіє гілка бруньками,
Жаль, у ґетських краях дерева й близько нема!..
Нині — дозвілля там: поступається знову забавам
Форум, де завжди киплять багатослівні бої.
Кінні змагання там, із легкою зброєю вправи,
Списа метають або полем женуть обруча.
Там юнаки, вже після змагань, від оливи пливкої
Змити в джерельній воді тіло блискуче спішать.
Повен театр, жага палахтить і пристрасті різні,
І замість форумів трьох стільки ж театрів гуде.
Десятикратно, стократно, та ні — безмежно щасливий,
Той, кому Рим гомінкий всі свої втіхи дає!
Я ж тут бачу сніги, що з весною тануть, і воду,
Що прямо з озера вже, не з ополонки беруть.
Льоду й на морі не видно; од криги звільненим Істром
Не загримкоче важким возом сармат-волопас.
Хай до Понтійських країв почнуть доходити судна,
Хай-но сюди "завернуть не побоїться плавець —
Я залюбки підбіжу, привітавши, спитаю прибульця,
Звідки, хто він такий, що тут цікавить його.
Дивно бачити тут когось не з ближнього краю,
Що по чужій сюди плив, по небезпечній воді.
Рідко з Італії хтось таку відстань сюди подолає,
Рідко, бо й гавані тут, де б зупинився, нема.
Чи заговорить по-грецькому він, а чи по-латині —
Мова ця, звісно, мені більше до серця лежить!
Чи то з протоки, а чи з далеких хвиль Пропонтиди
Ген аж сюди ходовим вітром когось занесе, —
Хто б він не був, але вістку все ж якусь перекаже,
Хай якусь чутку, або — чутки частину лише.
От якби міг — благаю про це! — розказать про тріумфи
Цезаря, як він складав богу латинів обіт!
І як до ніг вождя-переможця Германія буйна
Сумно схилила своє горде недавно чоло.
Той, хто мені оповість, чого сам, на жаль, я не бачив,
Гостем жаданим за стіл сяде у хаті моїй.
Горе! Чи справді тут, між скіфів, — оселя Назона?
Горе! Чи справді тут — вогнище дому мого?..
Згляньтесь, боги! Хай не домом, лишень притулком вважає
Цезар те місце сумне, де покарання несу!
13
Гостем небажаним (краще б я на світ не з'явився!)
День народження мій з обігом часу настав.
Нащо спішиш до вигнанця в роки його бідування,
В чорні його роки, замість покласти їм край?..
Мав би сумління — не турбувався б нині про мене,
З Риму за мною сюди, на чужину б ти не йшов.
Де мене вперше, на горе моє, дитям ще побачив,
Там і востаннє мені ти б усміхнутися міг!
Так і тоді, коли Рим навік я покинути мусив,
Ти, як і друзі мої, мовити б міг "Прощавай!"
Що тобі в Понті робить? Чи сюди, за межі морозні,
Ген на край світу й тебе Цезаря гнів скерував?
Почестей звичних чекаєш і тут — аби білосніжний
Плащ із моїх плечей згортками гарно спадав?
Щоб у вінках, як личить у свято, вівтар димився,
Щоб у священнім огні весело ладан тріщав?
Щоб привітав я тебе калачем — щорічним дарунком?
Щоб молитвами богів якнайщиріше благав?
Інші настали часи, не такі мої справи, щоб міг я
Радісно, як то колись, вийти назустріч тобі.
Про похоронний дбати б вогонь, а не про святковий,
Вівтар не квітом пора б, а кипарисом вінчать.
Ладан палити дарма: ним богів і так не вблагаю,
З уст навіть добрі слова в горі такому не йдуть.
Та коли можна в той день іще якесь мати прохання, —
Не повертайся, прошу, вдруге у ту чужину,
Поки живу я ще тут, де світу найдальший окраєць,
Понт, що даремно його люди прозвали "Евксин".
14
Гордосте вчених мужів, пораднику їх, опікуне,
Що поробляєш тепер, друже й мого талану?
Як мене ти вихваляв у щасті моєму, чи й нині
Дбаєш так само, аби хоч не забули мене?
Чи мої твори збираєш усе ще (кажу, розумієш,
Не про "Мистецтво": воно занапастило й митця)?
Тож постарайся, молю, поетів нових опікуне,
Щоб своїм тілом живим — творами — в Римі я був!
Бо ж не моїм книжечкам — мені присудили вигнання,
На покарання таке чим заслужили вони?
Батько-вигнанець не раз чужиною блукає, а діти,
Рідні діти його в Римі спокійно живуть.
Як і Паллада колись — без матері, тільки від батька
Вірші родились мої — кров моя, плід мій живий.
їх довіряю тобі, а що батька в них нині немає,
Значить, ще важчим стає твій, опікуне, тягар.
Чим заплямований я — лиш трьох моїх діток торкнулось,
Отже, про інших усіх ти, не ховаючись, дбай.
Є ще в доробку моїм п'ятнадцять книг "Перевтілень",
Що в похоронний мій день хтось врятував од вогню.
Міг би й для них я, коли передчасно б сам не загинув,
Слави в людей домогтись, одшліфувавши весь твір.
Так от вони й звучать в устах людей, шорсткуваті,
Втім, чи справді звучить серед людей щось моє?..
Можеш ще й ті, які б не були вони, вірші додати,
Тільки б таку далину їм подолати вдалось!
А коли хтось ті вірші мої прочитати захоче,
Перше хай зважить, коли й де я виношував їх.
По справедливості, вірю, оцінить, коли буде знати,
Що серед варварів я, на чужині їх писав.
Ще й подивується: як це могла у такому нещасті,
В смутку такому якісь вірші сплітати рука.
Так, підупав у бідах мій хист; щоправда, й раніше
Він не буяв, а лише скупо струмочком бринів.
Далі, яким уже був, без ужитку зовсім занидів,
А проминули роки — і до кінця пересох.
Книг тут нема, що живили б мене, будили до праці,
Меч тут і стріли дзвенять, а не рядки віршові.
Нікому й віршів читать, а коли б надумав читати, —
То все одно мене тут не зрозумів би ніхто.
Змоги нема й усамітнитись: мур на сторожі, й ворота
Замкнуті завжди, щоб гет не увірвався з мечем.
Слово шукаю не раз, чи ім'я, чи місцевості назву, —
Побіч нікого нема, з ким би порадитись міг:
Іноді мову про щось поведу — і (сором признатись!),
Наче бракує слів: чи розмовлять відучивсь?
Тільки й чую щодня фракійську та скіфську говірку,
Видно, по-гетському я скоро й писати почну.
От і боюсь, повір, щоб, читаючи вірш мій латинський,
І на понтійське слівце ти не натрапив бува.
Строго все ж не суди: на книжечку цю непримітну,
Зваживши, де я живу, друже, вибачливо глянь.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
1
Може, помилки є (та й будуть!) у тих моїх віршах, —
Любий читачу, даруй, зваж-бо, коли я писав.
Ні, не похвал вигнанець шукав — душевного миру,
Щоб не одну лиш біду мати на думці щодня.
Так от і в'язень, вергаючи землю, співає в кайданах:
Пісня проста, а йому легше від неї стає.
Пісню й човняр заведе, коли човен свій проти хвилі,
Тіло подавши вперед, тягне у мулі в'язкім;
Так і весляр, до грудей раз у раз наближаючи весла,
Хвилю, що йде на судно, мірно, співаючи, б'є;
Так і пастух, на посох опершись чи сівши на камінь,
Втому од себе жене, дудкою тішить овець.
Так і служниця висновує з ниткою пісню протяжну —
Втомлива праця, а все ж наче миліша стає.
Кажуть, коли відібрали в Ахілла діву Лірнеську,
Струн гемонійських Ахілл, щоб не тужити, торкавсь.
Так, утративши вдруге жону свою, в тузі великій
Зрушував скелі й ліси силою пісні Орфей.
Муза — підмога й мені: на шляху покарання, до Понту,
Тільки вона день і ніч побіч вигнанця була.
їй одній не страшні ні підступи, ані фракійська
Зброя, ні варварський край, ані моря, ні вітри.
Знає, що я спіткнувсь, що не вчинок ганебний зі світу
Звів передчасно мене — я помилився, кажу.
Тим справедливіша нині до мене, що я через неї
Скараний; я і вона — двоє ми стали на суд.
О, якби знав я колись, що це мені піде на шкоду,
То якнайдалі б тримавсь од таємниць Пієрид!
Що ж робити тепер? Я досі у владі тих сестер:
Пісню, загибель свою, все ще люблю над життя!
Лотоса плід, що вперше до вуст підняли дуліхійці,
Так їх вабив, хоча найнебезпечнішим був.
Хто закохавсь — біду свою чує, та сам же до неї,
До свого лиха, летить — не зупинити його.
Так і книжки, хоч нашкодили, душу мені звеселяють,
Вістря, в моїй же крові, я ще й тулю до грудей.
Хочеш — то божевіллям назви той потяг до віршів,
Те божевілля, однак, чимось корисне мені.
Не дозволяє воно вдивлятись в одні лиш нещастя,
Горе щоденне своє я забуваю за ним.
Так і вакханка, бува, охоплена шалом священним,
По едонійських верхах, рани не чуючи, мчить.
Тільки-но груди мої од зеленого тирсу здригнуться,
Понад нещастя людські тут же зів'ється мій дух.
Що те вигнання йому, похмуре те узбережжя
Скіфського Понту, що — сповнені гніву боги?
Наче б летейського, для забуття, я випив напою,
Так на всі біди свої мовби крізь сон я дивлюсь.
Тож і шаную богинь, що сюди, з Гелікону, за мною
Йшли у таку далину, щоб лікувати мій біль.
І на морях, і на землях вони з вигнанцем ділили
Горе — чи плив я судном, чи суходолом ступав.
їхньої ласки й далі благаю, бо інші безсмертні
З Цезарем поряд були — спільно карали мене:
Стільки наслали бід, скільки бачиш край моря піщинок,
Скільки у морі є риб, скільки у них є ікри.
Легше квітки зрахувать навесні, колосся — улітку,
Легше — плоди восени, взимку — сніжинок рої,
Ніж усе те, що я переніс, блукаючи світом,
Поки на берег отой — лівий Евксинський ступив.
Та не полегшало й тут, анітрохи бід не вбуває:
Вслід мені доля моя примандрувала й сюди!
Бачу ясно тепер, яка нитка для мене снується
Ще від моїх уродин: темної пряжі вона.
Хоч би повів я про все, що тут на людину чигає, —
Мову правдиву мою просто брехнею назвуть.
Ой, як важко тому, хто був на вустах всього Риму,
Між чужаками тепер — бессами, ґетами жить!..
Як жалюгідно це — при зачиненій брамі, за муром
Жити, де й вал захисний — не запорука життя!..
Ще юнаком цуравсь я змагань на службі військовій,
От для забави хіба брав тоді зброю до рук.
Нині, хоча старий, сивину прикриваю шоломом,
Щит у лівицю беру, маю напохваті меч.
Щойно з горба чатовий попередить про небезпеку —
Тут же, хоч руки тремтять, я за оружжя берусь.
Ворог із луком в руці, отруйна стріла — наготові,
Вже попри мур тайкома мчить на хрипливім коні.
Наче ту бідну вівцю, що не встигла вбігти в кошару,
Через поля та ліси тягне зажерливий вовк,
Так і того, перед ким уже зачинились ворота,
Варвар добичу свою, спійману в полі, жене.
Йде полоненик тоді — ремінний зашморг на шиї —
Йде або тут же його вістря отруйне кладе.
Так і живу тут, житель новий неспокійного краю,
Час же на чужині, ой, як повільно пливе!
Все ж до пісень, до святощів давніх мене закликає
Серед таких бідувань Муза-вигнанка моя!
Хай напишу щось — кому прочитаю? Нема тут людини,
Щоб на латинське моє слово озватись могла.
Сам собі — ради нема! — і пишу, й читаю ті вірші,
Тож не бояться вони пильного ока судді.
Часто питав я себе: для кого тепер ті старання?
Може, сармат, а чи ґет буде читати мене?
От і лились таки над писанням непрошені сльози,
І розпливались рядки, мокрі були од ридань.
Серцем рани старі, наче нині вражений, чую —
Часто по грудях із віч ринуть печальні струмки.
Ким був учора, нині ким став, буває, згадаю,
Звідки забрала й куди кинула доля мене, —
Й так і на себе тоді, й на твори свої розізлюся,
Що, мов несповна ума, кидаю їх у вогонь.
Тож, хоча з багатьох лише деякі вірші лишились, —
Хто б ти, читачу, не був — ласкою їх обігрій!
Зглянься на них і ти, для кого чужий я вже, Риме:
І не гордуй, бо вони — діти вигнання мого.
2
Вже б на коліна стати тобі, Германіє грізна,
Звідавши, як і весь світ, Цезарів наших могуть.
Певно, вінками стрімкий Палатин уже запишався,
Ладан тріщить на вогні, в'ється жертовників дим.
Гостра сокира там б'є білосніжну шию бикові —
І багрецем довкруги землю забарвлює кров.
Не забуваючи дану обітницю, славні обидва
Цезарі жертву богам за перемогу кладуть.
Парость між ними — юнь, що Цезарів носить імення,
Щоб лише Цезаря дім світом усім керував.
Лівія між невісток за щасливе повернення сина
В храмі складає дари, як і не раз ще складе.
З нею — всі матері, як і діви, які невсипуще
Вести чистий вогонь, чисті самі, бережуть.
Радістю повниться люд, сенатори, вершники Риму,
Ще ж донедавна і я їхньою часткою був!..
Не для вигнанця в тій далечіні втіха загальна!
Відгомін радощів тих ледве долинув сюди.
В Римі весь люд оглядає тріумфи; вождів полонених
Може читать імена, назви підкорених міст,
На владарів, що з путом на шиї, може дивитись, —
Тут же, за ними, в ясній збруї, вінках — рисаки, —
Бачити лиця: одні — немов приголомшені горем,
В інших — мов тями нема, сяйвом їх очі горять.
Хтось із юрби про причини, ймена, діла запитає,
Хтось, не знаючи й сам, оповідати почне:
"Той он, з гордим чолом, що сідонським сяє багрянцем,
Був за вождя на війні; цей — його права рука.
Той, що сумирно йде, потупивши погляд у землю,
Зовсім не так виглядав, поки оружно ходив.
Цей ось, що гніву свого й тепер не хоче ховати,
Словом і ділом будив до непокори жагу.
Цей, що обличчя його — так буйно заріс — не побачиш,
Підступом, із укриття наші війська оточив.
Далі — той, хто богам, хотіли чи не хотіли,
Жертву, кажуть, не раз із полонених складав.
Гори, озера, названі тут, укріплення, ріки —
Кров'ю спливало все, трупом рясніло довкіл.
Друз саме в тих місцях отримав прізвище славне,
Парость щаслива — син, батька достойний свого.
Рейн, очеретом сумно вповитий, з обламаним рогом,
Закаламутив себе кров'ю своїх же синів.
А під ногою вождя нездоланного, простоволоса,
Там і Германія, глянь, тужить — і має чого:
Шию, хоч горда, мусить підставити римській сокирі,
Пута носить на руці, що воювала мечем!"
Ти, о наш Цезарю, на переможній своїй колісниці,
В сяєві пурпуру весь перед народом промчиш.
А по дорозі твій люд тобі буде в долоні плескати
Й кидати квіти до ніг, рясно встеляючи шлях.
Фебовим лавром чоло буде вінчане, й воїн затягне,
Скільки є сили: "Іо! Славний тріумфе, Іо!"
Сам побачиш не раз, як од оплесків, окликів люду
Стане вмить на диби біла твоя четверня.
Ось ти — на Капітолії, в храмах до тебе прихильних,
Де для Юпітера лавр, як і годиться, складеш.
Зором душі сягну туди й я, наскільки зумію, —
Звідки прогнали мене, вправі душа туди йти.
Вільно долає вона землі неосяжні простори,
Щонайкоротшим вона шляхом у небо майне —
Так вона й очі мої в сам Рим оддалений зверне,
Щоб до такого добра якось і я причастивсь.
Там задивлюсь на твою колісницю з слонової кості —
Й так я побуду хоч мить на батьківщині своїй.
Ну, а щасливий люд оглядатиме все це насправді,
І переможцем-вождем буде втішатись юрба.
А щодо мене, то лиш уявляти на віддалі зможу
Й дещо із радощів тих вухом хіба що вловлю.
Та чи хто-небудь сюди, на сам край світу загляне
З Лацію і залюбки спраглому все оповість?..
Хоч про минуле б уже повідав, усе ж я радів би,
Скільки б років не спливло, повісті цій про тріумф.
Хай же надлине той день, коли посвітлію душею
І над нещастям моїм стане загальне добро!
3
Дві Ведмедиці, велика й мала, що морськими шляхами —
Ця — фінікійські, а та — грецькі веде кораблі,
Ви, котрі бачите все із самої маківки неба
І не торкаєтесь вод, що на західній межі,
Ви, чий шлях коловий, обіймаючи неба простори,
Високо в'ється й ніде не досягає землі, —
Гляньте на стіни, через які син Ілії, кажуть —
Рем, було, перестрибнув, братові наперекір.
Погляд зіркий зупиніть на жоні моїй — чи пам'ятає
Мужа-вигнанця, чи ні — правду мені ви скажіть.
Горе! Звідки той страх? Під сумнів беру очевидне
І похитнутись даю добрій надії своїй.
Вір: чого хочеш, те є; що безпечне, того не лякайся,
Вірності певній жони вірою сам дорівняй!
Те, чого зорі тобі не розкажуть з обширів неба,
В тому ти словом твердим сам переконуй себе.
Знай, що жона, за якою так тужиш, тебе не забула
Й те, що дозволено їй, — ймення твоє береже.
Мовби ти поряд був, тобі в очі дивиться пильно,
Й любить, поки жива, здалеку любить тебе.
Таж, коли впертий біль по праву душу діймає,
Чи заспокійливий сон хутко на груди злетить?
Ні! Забринить сльоза, коли ложе, спальня навіють
Спогади і забуття навіть вночі не дадуть.
І проснуються жалі, й кінця не буде тій ночі,
Й місця не знайде собі тіло зболіле твоє.
Все це, я певен того, й тобі, дружино, відоме:
Болем тужливим любов знати про себе дає.
Мучишся так, мов фіванська жона, коли фессалійські
Коні, кривавлячи шлях, Гектора тіло тягли.
Врешті, про що благать? У якому душевному стані
Бачити б нині хотів, вірна дружино, тебе?..
Сумно тобі — на себе лихий: через мене страждаєш;
Весело — теж лихий; як це без мужа радіть?
Ні! Ти оплакуй таки свою втрату, чутлива душею,
Крізь моє горе дивись навіть на власне життя.
Плач над вигнанцем, плач! У сльозах своя насолода:
Слізьми повниться вкрай, слізьми й виводиться біль.
Краще б над мертвим ти, а не над живим голосила,
Знала б: лише через смерть муж твій покинув тебе.
Подих мій при тобі злетів би в рідне повітря,
Слізьми, вірна жона, тіло б омила моє.
Очі мої, що бачили б небо вітчизни востаннє,
Ти б і закрила мені дотиком ніжним руки.
І під дідівським пагорбом прах мій відпочивав би,
Й та, де я народивсь, тіло окрила земля.
Врешті, я був без вини, без неї — і звікував би,
Замість у соромі жить — у покаранні такім.
Горе мені, якщо ти, почувши: "Дружина вигнанця..." —
Почервонієш, якщо будеш ховати лице!
Горе мені, якщо бути моєю — ганебно для тебе!
Горе, якщо вже й свого мужа соромишся ти!
Де ті часи, коли мужем славним ти хизувалась
І не ховала іще ймення мого від людей?
Де ті часи (чи згадки не хочеш?), коли ти моєю
Не називалась лишень — а таки радо була?
Всім я подобавсь тобі, й до справжніх чеснот додавала
От що значить любов! — і не властиві мені.
Другому, хто б він не був, — таким уже незрівнянним
Я видавався тобі! — першості б не віддала.
Сорому й нині не май, що ти жона моя: шлюб наш
Хай тебе горем важким, а не ганьбою гнітить!
Од блискавиці впав Капаней, а де ж ти читала,
Щоб через мужа свого сором Евадну діймав?
Світу володар вогнем вогонь приборкав, та сестри
Не побоялись ридать над Фаетоном своїм.
Кадм не сахнувся Семели, дочки, хоч надто зухвале
В неї прохання було — і поплатилась життям.
Хай же, дружино, й твоє, хоч сам Юпітер у гніві
Громом мене вразив, не паленіє лице.
Краще, скільки снаги, на захист мій піднімися,
Дай зрозуміти усім — що таке добра жона.
Силу своїх чеснот зверни на справу печальну,
Слава не долами, знай, а крутосхилом іде.
Хто б нині Гектора знав, якби Трої поталанило, —
Тільки в загальній біді мужність дорогу знайшла.
Тіфію! Зайве мистецтво твоє при спокійному морі.
Фебе, так само — й твоє, якби ніхто не хворів.
Та, що у щасті нікому не знана, та й не потрібна,
Мужність серед нещасть на увесь зріст постає.
Тож дає змогу тобі моя доля слави сягнути,
Голову вірність твоя високо може піднять.
Час нелегкий посилає дари тобі: перед тобою —
Поле; на ньому працюй — не забариться хвала!
4
Ти, хто пишатися б міг одним лиш переліком предків,
А благородністю все ж їх перевищив усіх,
Ти, хто в душі зберігає образ чеснот свого батька,
Щоб до нового життя не бракувало їм сил,
Ти, хто й до красномовства хист од батька отримав,
А видатніших, ніж він, Форум промовців не знав!
Замість наймення прикмети подав я — і мимоволі
Видав тебе: винувать славу свою, не мене.
Я не схибив: тебе — твоя власна зраджує гідність,
Хто ти — знає весь Рим, і не моя тут вина.
А що належне тобі в своїй пісні віддав я, — гадаю,
При справедливім такім принцепсі, то не біда,
То не пошкодить тобі, бо сам же Батько вітчизни
Гніву не має, коли в пісні про нього пишу.
Й не заборонить того, бо Цезар — спільне надбання,
Значить, є і моя частка в суспільнім добрі.
Ймення своє для похвал віддає співцям і Юпітер,
Можуть вуста будь-чиї славу співати йому.
Цезар — видимий бог, Юпітер — той, в кого вірять,
Виправдать можуть тебе два щонайвищі зразки.
Втім, вину всю беру, хоч і так мені важко, на себе:
Ти на писання моє впливу не маєш тепер.
Та й не нова це провина моя — розмовляти з тобою:
Ще до вигнання я звик мову з тобою вести.
Тож не лякайся, що дорікнуть тобі другом-вигнанцем:
Гнів, а чи заздрість, кажу, ляжуть на дружби творця.
Батько твій — ось кого подивляв я ще від дитинства;
Те, про що знають усі, нині й ховати дарма.
Хист мій він вихваляв (можливо, ти пам'ятаєш)
Більше, ніж сам я той хист і поважав, і цінив.
Про мої вірші він так говорив, що в тій його мові
Міг я пізнати чуття і благородства глибінь.
Тож, увійшовши в твій дім, не тільки тебе обманув я:
Першого я у той час батька твого обманув.
Ні, то не був обман! Життя моє, всі мої вчинки,
Окрім останніх, на жаль, чистими завжди були.
Та навіть похибку ту, якщо б узяв до уваги,
Як усі лиха ті йшли, — злочином ти не назвеш.
Занапастив мене страх, та передусім — необачність,
Лиш про ту долю свою краще забути дозволь!..
Свіжих ран не торкай, аби знову не розійшлися:
Ще ж затягнутися їм навіть сам спокій не дав.
Кару свою по заслузі несу, але, що вчинив я, —
Те несвідомо вчинив, ще раз і ще раз кажу.
Видно, сам бог це відчув, інакше смертю скарав би,
А всі набутки мої іншій людині б оддав.
Може, з вигнання, поки живу, мене він одкличе,
Хай лиш у грудях його з часом пом'якшає гнів.
Нині ж, молю, хоч в інші місця мене хай скерує,
Тільки б не розгнівивсь ще й за нескромність мою!
Трохи затишніше, ближче до Риму хай буде вигнання,
Далі від ворогів, що грабуванням живуть.
Август — ласкавість одна: якби попросити за мене,
То не відмовив би він — маю надію на те.
Берег Евксинський мене полонив; колись недаремно
За негостинність йому назву "Аксинський" дали.
Тихих вод тут нема, що ледве хвилюють під вітром,
Суден із дальніх країв гавань погідна не жде.
Вколо — грабівники, племена, до розбою поквапні —
Краще зрадливі моря, ніж отакий суходіл!
Ті, що ти чув про них, про спраглих крові людської, —
Поряд, під тим же, що я, небом холодним живуть.
Таврія неподалік, де богині-лучниці вівтар
Часто — аж лячно казать — вбивством жахним обагрявсь.
Тут, пам'ятають, Тоант владував; у той край лиховісний
Добрих людей не тягло, не зазирали й лихі.
Вдячна Діані за те, що лань замість неї обрала,
Внучка Пелопа їй тут будь-які жертви несла.
Потім, коли Орест (лиходій чи герой — невідомо)
Волею мстивих богинь в шалі забрів аж сюди,
Разом з фокейцем, що став зразком правдивої дружби,
Бо мали спільну, одну, душу вони в двох тілах,
Тут же до вівтаря (перед дверима подвійними вівтар
Зрошений кров'ю стояв) зв'язаних двох привели.
Смерті своєї, однак, ні один не лякався, ні другий:
Бачачи явний кінець, кожен за другом тужив.
Жриця вже стала, з мечем наготовленим; варварська стрічка
Скроні вже оповила — грецькі! — обом юнакам.
Братову мову нараз Іфігенія-жриця впізнала —
Й, замість удару завдать, брата в обійми взяла.
Образ богині тоді від кривавих жертв, їй немилих,
В інший, ласкавіший край перевезла кораблем.
От із тією землею, де світ кінчається, звідки
Люди тікають й боги, я по сусідству живу.
Тож недалеко од нас криваві приносили жертви,
Горе! Кажу "од нас", хоч між чужинців живу!..
О, якби зглянувся бог і мене з ходовими вітрами,
Як і Ореста колись, вивіз по хвилях відсіль!..
5
О найдорожчий із друзів моїх, до кого, бувало,
Я, наче до вівтаря, у безнадії горнувсь!
Ти, чиє слово живе при житті мою душу тримало —
Так язичкові огню згаснуть олія не дасть.
Не побоявсь ти один одкрити гавань надійну
Для корабля, що його сам Громовержець вразив.
Ти, хто своїм майном мене б захистив, якби Цезар
Навіть родинне добро, спадок, у мене забрав.
Так уже я захопивсь, що, забувши де я та хто я,
Мало що ймення твого, друже, не вимовив тут!
Сам ти впізнаєш себе.