Коли кюре Поносе знову замкпувся в своему суворому безшлюб'ї, Онорина перестала виявляти до нього таку уважність і пошану, як перше було, і швидко втратила всяку побожність. Замість молитов тепер вона воліла вдаватись до нопюхів табаки, які, видимо, приносили їй величезне задоволення. Трохи пізніше, добувшись до старих запасів пляшок з вином, що назбиралися в льоху — неоціненного багатства, складеного з пожертв парафіян,— вона стала нити і деколи набиралася зовсім без міри. Вдача в неї зробилася сварлива, працю вона занехаяла, та ще й стала недобачати, і безперестану бурмотіла якісь дивні погрози, сидячи на самоті в кухні, куди Поносе більше не наважувався й носа потикати. Його сутани були тепер брудні, ґудзики на білизні повідлітали, нагрудники держалися абияк, і жив він у постійному страхові. Якщо Онорина колись давала йому задоволення й прислуговувала, то тепер через неї повернулися до! нього давні дні великої нудьги. Зрозуміло, що сьорбнутої старого "вина стало тепер більше ніж будь-коли необхідною втіхою для клошмерль-ського кюре.
Інших насолод він скуштував завдяки мадам баропесі де Куртебіш, коли вона остаточно поселилася в Клошмерлі 1917 року. Щонайменше двічі на місяць він обідав у замку за одним столом з баронесою, де' до нього виявляли повагу, — не так, власне, до його особи, як до тієї засади, пересічним представником якої він був ("сам він якийсь тюхтій",— казала про нього позаочі знатна дама). Проте він не відчував цієї тонкої різниці в ставленні, і виявлена досить відверто пошана,— баронеса-бо кожного вміла тримати па його відповідному місці! — страшенно йому лестила. У своєму літньому віці вже не сподіваючись цілких нових утіх, віп песподіиаио відкрив для себе, ЯКИМ приємним може бути справді вишуканий обід, що його подають челядники в пишноті фамільних серветок, кришталю та срібла, користування якими його бентежило й захоплювало водночас. Під п'ятдесят п'ять років кюре Поносе зазнайомився з розкішшю того соціального ладу, якому віп несвідомо служив, проповідуючи християнську чесноту покори, таку сприятливу для розквіту великих багатств Він простодушно милувався тим, який же любий цей лад, підвладний провидінню, коли він дозволяє так ушановувати бідного сільського кюре, що вершив доброчесну справу в міру своїх слабких сил.
У палаці він уперше наочно побачив ту райську вишуканість, яка згодом має стати надбанням праведників. Неспроможний зрозуміти вічне блаженство, не переводячи його в матеріальні, взяті з земної дійсності відповідники, кюре Поносе неясно уявляв собі, що в раю раз у раз п'ють клошмерльське випо та,— оскільки гріх уже буде скасовано,— вільно втішаються з красунями, яким можна за своїм бажанням змінювати колір та підправляти форми (нудне співжиття з самою тільки Онориною породило у нього велике бажання до зміни, потяг до вигадок і дивних переживань). Усі ці фантазії дрімали десь у закутку його мозку, куди він рідко заглядав. Якщо він хотів з них скористатись, то вдавався до викруту. Він казав собі: <"Вважаймо, що я вже на небі і що все вже дозволено".
Небеса відразу наповнювалися страшенно ніжними формами, де вгадувались окремі деталі найгарніших його парафіянок, розглядані під лінзою нестатків цілого життя і збільшені в сто крат надлюдською уявою. Не думаючи про щось погане, він створював ці образи, прикриваючись вигаданою ним самим умовою. Ці невиразні привабливі "видива давали йому примарне щастя, якому вже не відповідало жодне земне бажання. Тим-то, розмінявши шостий десяток, він міг безпечно пестити в уяві ці райські постаті, коли вичерпувалися сили його молитовника. Однак він по зловживав цими образами, які пригнічували й ошелешу воли його, показуючи, скільки бентежних бажань може виникати навіть у доброчостивому мозку.
Тож відколи кюро Поносе почав відвідувати баронесу, небо поставало в його уяві величнішим місцем. Він його зображав собі розкішно прикрашеним і умебльованим як інтер'єр палацу Куртебішів, найбагатшої оселі, яку він будь-коли бачив у житті. Правічні втіхи там лишалися ті самі, але вони були незрівнянні своєю красою, вишуканим середовищем, численною челяддю, по-янгольському мовчазною, через що ті втіхи ставали ще приємнішими. Що ж до любих серцю створінь, то вони не були простого роду, а все принцеси та маркізи витонченої вроди, 'які вміли подавати духовні розмови впереміш із хтивими насолодами, в янгольський спосіб здійснюваними і, отже, зовсім не соромітними. Правду кажучи, кюре Поносе не скуштував на землі повної втіхи: завжди на заваді ставало сумління та ординарні чари служниці, від якої відгонило воском, а не будуарними парфумами.
Отакий був з духовного і фізичного боку кюре Поносе наприкінці 1022 року — смиронний, підтоптаний віком чоловічок. Його колишній молодецький зріст — один метр шістдесят вісім сантиметрів — скоротився до одного метра шістдесяти двох сантиметрів, але зате його обвід у поясі втричі подовшав. Здоров'я у нього було досить добре, якби по задишка, кровотеча з носа, напади ревматизму взимку та гострий біль печінки будь-якої пори року. Чесний чолов'яга терпляче приймав ці муки, бо вважав їх за спокуту перед богом, і старів собі в мирі, маючи бездоганну репутацію, не заплямовану жодним скандалом.
Продовжім тепер нашу прогулянку, уявивши собі, що, виходячи з церкви, ми звертаємо ліворуч. Перший будинок у нас на дорозі, що стоїть на розі в завулку Ченців,
І б Божолейські галереї, найбільша крамниця у Клошмерлі, де найжвавіше торгується і повсякчас повно покупців. Тут завжди є щось новеньке: тканини, .капелюхи, готовий одяг, галантерея, трикотаж, вишуканий колоніальний крам, маркові лікери, іграшки, господарчі вироби. *Гут можна подати замовлення на будь-який товар, що буває не кожного дня в містечку. В ті часи цей заклад давав зиск і вабив до себе завдяки одній особі. ' Річ у тому, що на порозі крамниці можна було помилуватись Жюді Туміньйон, молодицею з пишною яскравою зачіскою, ніби щойно з вогню, яка наче позичила полум'я для свого волосся у квітучих айстр. Хтось нетямущий назвав би її просто рудою, хоч воно зовсім не так. Буває волосся темно-руде чи то цегляне, тієї неприємної брудної барви — голова тоді немовби намащена салом. Але волосся Жюді Туміньйон було, навпаки, золотаво-руде, барви достиглих на сонці мірабелів. Бо насправді ця гарна жінка була білява, в апогеї білявого кольору, в сліпучому апофеозі його пайтепліших тонів, само того білявого кольору, що називають венеційським. Важкий осяйний тюрбан на її голові, непомітно тьмянішаючи на потилиці, приваблював усі погляди, і всі приваблені погляди в захваті зупинялись на Жюді, перебігаючи її з голови до ніг, знаходячи всюди спокуси для найвищого задоволення, що його наперед смакували всі чоловіки, по завжди спроможні приховати вияви цього передсмаку від своїх жінок, які. тільки тоді, коли кидали оком на цю нахабну спокусницю, починали розуміти суть справи.
Часом природа візьме та й створить диво, без огляду на умови, стан, освіту, багатство. І цей вишуканий витвір своєї фантазії вона поставить де і ким їй заманеться — тут пастушкою, там циркачкою. Отакими зухвалими витворами вона надає нового запалу соціальним стосункам, готує нові зв'язки, нові переміни, нові торги між бажанням і скупістю. Жюді Туміньйон уособлювала собою одне з таких див, довершений взірець якого дуже рідко трапляється. Хитра доля примістила її в центрі містечка в образі привітної крамарки, і то тільки про людське око, бо її основна роль, прихована, але чисто людська, полягала в підбиванні до кохання. Хоч вона при нагоді була беручка й охоча до цієї справи, її частка в загальній сумі клошмерльських обіймів була ніщо проти її ролі спокусниці в містечку. Ця яскрава палка жінка була смолоскипом, пишною, закличною весталкою, що їй поганське божество доручило підтримувати а Клошмерлі вогонь кохання.
Жюді Туміньйон можна було, не вагаючись, назвати чудовим витвором мистецтва. Шовковисте волосся, дещо завелике, але гарно виписане лице з рішучими щелепами, білими й правильними зубами, що засвідчували добрий апетит, і соковитими, раз у раз зволожуваними язиком устами пожвавлювалось двома чорними очима, які в обрамленні ясного волосся ще й підкреслювали барву шкіри. Всі деталі цього п'янкого тіла годі й описати. Його вигини були розраховані на досвідчене око. Здавалося, тут гуртом попрацювали Фідій, Рафаель і Рубенс: все було зроблено з такою бездоганною майстерністю, яка не тільки ніде не лишила жодної хиби, а, навпаки, подала все в якомога більшій пишноті, щоб таки було чим роздмухати пломінь бажання. Принадно випиналися груди, і повсюдно зір відкривав тільки підвищення, схили, вабливі западини, ніжні заокруглення, пагорки й тихі галявини, де б прочани спинялися з благочестям і гамували спрагу з прохолодних джерел. Та всі ці багатющі маєтності були заказані, і ніхто не мав туди доступу. По них вільно було манддїувати лише поглядом: заглянув на мить в якийсь затінок, помилувавсь якоюсь вершиною — та й по всьому. Шкіра в неї була молочно-біла, гладенька, від самого тільки її вигляду у клошмерльських чоловіків забивало дух і з'являлось бажання робити божевільні вчинки.
Запекло вишукуючи в неї вади, жінки тільки ламали зуби об цей панцер бездоганної вроди, що захищав Жюді Туміньйон,— її гарні уста виказували ' вибачливість спокійними великодушними усмішками, які штрикали, мов ножі, непривабливих заздрісниць.
Клошмерльські жінки, принаймні ті, які ще могли суперничати між собою, потай люто ненавиділи Жюді Туміньйон. Нерозумна й невдячна то була ненависть: адже ці злостивиці всі, як одна, мусили б бути вдячні їй, що вона давала відкоша залицяльникам, і ті, не досягши ідеальної мети, прагнули досягти реальнішої — у темряві-бо різниці не видно.
Божолейські галереї стояли в центрі містечка, тож чоловіки проходили перед дверима майже щодня, і трохи не щодня хто відкрито й цинічно, а хто крадькома й облудно — залежно від вдачі, репутації чи то посади — споглядали олімпійську богиню. Пойняті невситимою жадобою цього смаковитого м'яса, вони вертались додому й дуж€ завзято, гуляючи думкою аж гед десь, лигали хатню юшку. До звичного ! бульйону в родинному горнятку думка про Жюді була перцем, екзотичними прянощами.