Ну що ти, різник та різник — я тримав би худобу й для себе, але якщо не хочеш, то й не треба. А в твою рівнину гроші вкладати не буду!
Або запрягти корів у воза — і в поле по снопи! Ідеш собі, йдеш, одну руку поклав на ярмо — ворушися, гей, гей! Нема куди спішитися — ступай собі в ногу з коровами. Навіть в Америці я не навчився ходити інакше. А як накладеш повний віз снопів, мусиш колесо за спиці пригальмовувати, і здається тобі, наче всього воза у руках тримаєш. Слава богу, принаймі знаєш, нащо в тебе руки. Ото, Полано, чоловіча робота! Ох, боже, змилуйся, яке неподобство — руки без роботи розм'якають, та ще які руки — міцні, американські!
Тобі-то нічого, Полано,— в тебе робота аж кипить, ти й хвилинки не дармуєш — то курям, то свиням, то до комори чогось треба, а от чоловікові встид стояти коло плоту. Аби ти бодай сказала: "Юраю, зроби те й те", а то літаєш, як стріла, з тобою й словом не перемовишся. Я міг би тобі багато чого розповісти, ну, хоч про таке: в Америці, Полано, чоловікові можна й підмітати, і начиння мити, і підлогу витирати, і йому зовсім не соромно; добре живеться жінкам в Америці. А от ти хмуришся, як тілько я візьму щось у руки — мовляв, не годиться, з мене сміятимуться люди. Ну й нехай сміються, якщо вони такі дурні. Візьмуся до якоїсь роботи в стайні, коней нагодую й напою — Штефан дметься; не можна, каже, з кіньми розмовляти — і край. Чи видів хто такого? І взагалі ходить злющий — здається, так і зжер би мене тими очиська-ми. До газдині й словом не озветься, буркає крізь зуби й тілько бликає на всіх спідлоба... Лютує, весь пожовк від злості, сам себе з'їдає... І Полана його боїться, велить дочці: "Піди, Гафіє, скажи Штефанові, щоб зробив оте й оте, спитай Штефана про те й про те". Гафія його не боїться. "Вуйку",— защебече вона до нього, а він погойдає її на колінах: "Отак, Гафіє, скаче жеребець, а отак трюхикає кобила",— і заспіває. Але як тілько когось побачить, відразу наче води в рота набрав, і ховається до стайні".
Гордубал чухає потилицю.
"Чорти його батька знають, чого мене боїться Гафія. Сама грається, грається, а прийду я — кінець, очей з мене не спускає і все втекти хоче. Та тікай, тікай. Ех, Гафіє, я вирізав би тобі іграшки, тільки ти притиснися до мого плеча й дивись: а що ж то таке буде? А кілько всього я міг би розповісти тобі про Америку, донечко: там негри і багато-багато машин... Ну, та бог з тобою, Гафіє, йди до свого Штефана. Не бий її, По-лано, биттям нікого не навчиш; а от якби ти бодай іноді сіла коло мене, якби ми разом погуторили — прийшла би й Гафія послухати, сперлася б ліктем на моє коліно — а я вже потрапив би розповісти вам щось таке, від чого дитина аж рота розкрила б. Ну, та, може, взимку, коло грубки..."
Знизу, з села, долинає гелгіт сполоханих гусей і гуркотіння воза — це вертається з долини Манья. Юрай махнув рукою й побрів за стодолу.
"Чого я буду тут стовбичити сам-на-сам із ним! Везе оберемок сіна, а гамору наробив такого, наче везе бозна-що. А тут тихо, тут ти як у бога за пазухою. Сад зовсім постарів, раніше тут груші й сливи родили, а тепер — нічого. Давно треба було вирубати старі дерева, а восени посадити молоді. Від того, що тут було колись, не лишилося вже нічого, хіба що старі, безплідні дерева. Що ж, бог з ними! Колись тут буяв тінистий садок, а тепер риються свині; а кропива яка вибуяла — господи боже мій!
Ти не думай, Полано, я в Америці всякого надивився; дививсь і думав: оте й оте добре було б запровадити і в нас. У них там багато непоганих, зручних речей, а надто різного знаряддя! Або, скажімо, яку там вирощують городину. Чи кролів. Найліпше би кролів, бо в нас лишається багато всякої гички. Так, так, у нас усе пішло би на лад, я все влаштував би, аби ти, Полано, тілько захотіла, аби тілько глянула одним оком: що ж там Юрай майструє? "Що то буде, Юраю?" — "Клітка для кролів, знаєш, як Гафія радітиме, та й кожушок зможеш їй пошити". Або, приміром, голубник. А бджілок, Полано, не хочеш? Я міг би зробити вулики, не колоди, ні, а вулики зі скельцями ззаду, щоб видно було всередині рій. У Джонстауні в нас був один майнер, поляк, великий бджоляр; так він, знаєш, навіть дротяну сітку мав на обличчя. Людина багато чого може навчитися. Аби ти тілько захотіла, По-лано, аби тілько глянула на мою роботу. Чи принаймні запитала б: "А як оте й оте роблять в Америці?" Але ні, ти не спитаєш, тобі тяжко й слово сказати. А людині сором робити щось тілько собі на радість; коли робиш сам для себе, то все одно, що чимось граєшся; а от коли треба щось для когось іншого — поплюєш у долоні, та ще й присвиснеш. Отак-то воно, Полано!
Слава тобі, боже, вже череда вертається, вже вечір; зараз прийдуть і наші корівки, треба їх припнути, напоїти, погладити. Гафія покличе: "Штефане, татку — вечеряти!" Штефан гучно сьорбатиме, а Гафія шепотітиметься з вуйком Штефаном. Ну що ти з ними зробиш, добраніч усім. Гафія в кімнаті, Полана на горищі, Штефан у стайні... Ще раз обійти двір — і спати до хліва з корівками. А там — руки під голову і можна розмовляти самому з собою вголос: "Можна було б зробити оте й оте, могло б бути отак і отак".
А корівки неначе все розуміють — повернуть до тебе голови й дивляться, дивляться..."
X
— Скажи мамці, Гафіє, що я повернусь аж увечері.
Так, шматок хліба з салом — і гайда в гори. В Гордувала легко й водночас трохи тоскно на душі. Як у дитини, що втекла від матері. Він стоїть над селом, і йому здається, ніби тут щось змінилося. Але що саме? Раніше тут було Горду балове поле? Справді, було, але кажуть, там було саме каміння. Проте Пйоса зібрав з нього жито, є тут у нього й картопля, й смужка льону; дивись, як зійшлося Пйосине поле з Гордубаловим. А от звідси, згори, видно вже ціле село. Тут є чого подивуватися божій премудрості: село називається Криве — і справді, воно криве, згорнулося каблуком, наче корова лежить. Дах за дахом — усі однакові, як отара овець; а он та біла кам'яниця — Поланина. "Вона тут ніби зовсім чужа,— думає Юрай.— Дах червоний, новий — так і хочеться спитати: "А хто тут поселився? Мабуть, —хтось із рівнини, там у них немає дерева, от вони й будують із цегли..."
"Рівнина. Звідси видно й рівнину. Синя, рівна — як море, справжнісінька пустеля. Через те вони і їздять так швидко, що нудна їм дорога — ідеш, ідеш, а наче топчешся на місці. Я нізащо не пішов би на рівнину просто так, тілько подивитися; а тут — ніби свято, можеш іти, куди очі дивляться, і тебе весь час вабить уперед — спершу за он той закрут стежки, за потік, потім до тієї ялиці, через вигін угору, а звідти вже просто в ліс; до полудня, дивись, дійдеш до узлісся, перед тобою самі буки зі світло-сірими стовбурами, немовби на них упав туман; тут і там — скрізь, наче вогники, цвітуть гірські фіалки. А он, диви, який великий гриб підіймає сухе листя! Ой, яка міцна й біла в нього ніжка! А знаєш що, грибе? Я не чіпатиму тебе, грибе, грибище. Не рватиму я й зозулинцю та дзвіночків, хіба що пучечок суниць для Гафії, там, на узліссі, де вони найсолодші".
Гордубал раптом зупиняється й затамовує віддих: сарна! Навпроти на схилі стоїть сарна, світло-руда, як торішнє листя; стоїть у папороті й дослухається: "Хто там — людина чи пень?" — "Я пень, я стовбур, я всохла гілляка, тілько не тікай! Невже й ти мене боїшся, звірино дика?" Ні, не боїться: скубне листок і дивиться, меле губою, як коза. "Бе-бе",— бекає вона і, тупнувши копитцями, мчить далі. А Юрай раптом відчуває себе безмежно щасливим, бадьоро крокує нагору й ні про що не думає. Тільки йде, йде, і йому так гарно на душі. "Я бачив сарну",— скаже він увечері Гафії. "Справді? А де?" — "Та там, у горах... На рівнині, Гафіє, сарни не водяться".
А ось і... ніхто не знає, що це насправді таке: якийсь розвалений зруб, розкидані колоди, але які колоди, боже ти мій! Дзвіницю з них можна було б збудувати; заросли пасльоном і воронцем, дикими лілеями, чемерицею, папороттю і журавельником; справді, дивовижне місце й немовби зачароване: ліс тут дивиться на північ — чорний, зарослий мохом; чорна тут і болотиста земля. Кажуть, тут водиться й нечиста сила; а гриби якісь білясті, прозорі, наче драглі; заяча конюшина й сутінь, постійна сутінь; ні вивірки тут не чути, ні мушки — тільки чорний ліс довкола; діти бояться сюди заходити, та й дорослий перехреститься, як увійде. Ось уже й узлісся,— Гордубал по коліна б£еде в чорницях і підіймає віти. А скільки тут лишайників! Колюча ожина хапає його за ноги. Ой, нелегко ліс відпускає тебе на полонину, треба продиратися крізь гущавину, як тому дикові; і раптом тобою наче вистрелили з лісу, наче ліс сам виплюнув тебе — ти чггоїш на полонині. Хвала тобі, боже, нарешті вибрався!
Полонина широка, лише подекуди височать смереки, великі й міцні, мов божий храм. Аж хочеться зняти капелюха й голосно привітатися з ними; а трава гладенька, слизька, коротка, й ступати по ній м'яко, наче по килиму; довга й гола полонина розкинулася серед лісу, небо над собою й ліс відсунула набік,— ніби легінь розхристав груди й лежить собі, лежить і дивиться у вікна божих палат... Ох, як легко тут дихати! І Юрай Гордубал став раптом зовсім маленьким, наче мурашка, й біжить по широкій полонині. "Куди ти, куди, мурашко?" — "Та туди, нагору, аж на вершечок — бачиш, там пасуться маленькі червоні мурахи? Туди і я кваплюся". Широка полонина, ой, яка широка, боже мій! Ну хіба ти скажеш, що оті червоні цяточки — то череда волів? Добре Всевишньому: дивиться собі вниз і думає: "Он та чорна цяточка — то Гордубал, а он та світла цяточка — то Полана; подивимось, чи зійдуться вони, чи, може, їх треба підштовхнути пальцем одну одній назустріч?"
А он зі схилу мчить щось чорне; біжить, котиться додолу — і просто сюди. "Що ж то таке? Ах ти, чорний собацюго! Не гавкай так, бо роздереш собі морду. Чого дзяволиш? Хіба я схожий на розбійника? Ходи сюди, файненький мій цуцику. Я йду нагору до пастуха. Чуєш, як видзвонює череда?"
— Егей! — кричить він пастухові.
Воли великими спокійними очима дивляться на Юрая й, помахуючи хвостами, пасуться далі; пастух стоїть непорушно, мов кущ ялівцю, й дивиться, хто ж то такий до нього йде.
— Егей! — гукає Юрай.— То ти, Мішку? Ну, слава богу!
Мішко — ні пари з уст, тільки дивиться.
— Ти мене не впізнаєш? Я — Гордубал.
— А, Гордубал,— каже Мішко, нітрохи не дивуючись; бо й справді: чого тут дивуватися?
— Яз Америки вернувся.
— Га?
— З Америки, кажу, вернувся.
— А, з Америки.
— А чиї ти воли пасеш, Мішку?
— Га?
— Чиї то воли, питаю?
— А, чиї воли.