Тільки повільно". Або, коли віжки тримала жінка, наказував Бунові зупинитися, сам висіда'в з машини, тихо й спокійно промовляв до наполоханого коня, поки той давався взяти за вудила, і проводив далі за машину, а тоді, скинувши капелюха на знак пошани до жінок у бричці, повертався до свого місця на передньому сидінні і лише пО цьому відповідав бабусі: "Ми повинні призвичаїти їх до машини. Хто зна, може, за десять-п'ятнадцять років у Джефферсоні з'явиться ще один автомобіль".
Правду мовивши, те саморобне диво, що містер Бафело два роки тому власноруч змайстрував на своєму задньому дворі, мало не вилікувало дідуся від звички, яка в нього була ще з дев'ятнадцяти років. Він любив жувати тютюн.
Коли на ходу машини він уперше повернув голову, щоб сплюнути, ми на задньому сидінні й не уявляли собі, що має статись, аж поки було вже запізно. Бо звідки ж ми могли знати? Жоден з нас досі не їздив автомобілем далі (то була перша наша подорож), як від повітки до воріт, уже й не кажучи про швидкість п'ятнадцять миль на годину (а тут ще й таке: коли ми їхали по десять миль на годину, Бун завжди казав, що по двадцять; на двадцять він казав сорок; ми помітили, що на прямому відтинку дороги в півмилі — це за кілька миль від міста — автомобіль розвинув швидкість у двадцять п'ять миль, тоді як Бун чоловікам на Майдані похвалявся, — я сам чув, — що автомобіль давав шістдесят миль на годину. Так тривало, доки Бун довідався, що ми знаємо, що ота штука на щитку, схожа на паромір, це спідометр), тож як нам було знати наперед? Та й, крім того, нас те зовсім не турбувало: ми мали на собі окуляри, пило-вики й вуальки, і навіть якщо пиловики були нові, плями й цятки — це ж лише рудуваті плями й цятки, і якщо ці плащі називаються пиловиками, це знову ж таки не доказ, що вони тільки проти пилу чи куряви. А може, так сталося тому, що бабуся сиділа ліворуч (у ті часи водій автомобіля сидів з правого боку, як і кучер у бричці;-навіть Генрі Форд*, чоловік не менш далекоглядний, ніж дідусь, і той ще не прочув, що кермо буде ліворуч), саме за дідусем. Вона відразу скомандувала Бунові: "Зупини автомобіль" — і сиділа, непорушно, не так оскаженіла, як заціпеніла й невблаганна, розлючена й шокована. Тй тоді щойно минуло, п'ятдесят (побралася вона з дідусем п'ятнадцятирічною дівчиною), і за всі ці роки вона не могла й гадки припустити, щоб якийсь чоловік, а то ще й муж її, плюнув їй у лице—так само, як не могла припустити, щоб Бун, наприклад, під'їжджаючи до повороту, не просурмив у ріжок. Вона сказала, ні до кого не звертаючись, навіть руки не піднісши стерти плювок:
— Відвезіть мене додому.
— Ну ж бо, Capo, — мовив дідусь. — Ну ж бо, Capo. Він викинув жуйку й дістав з другої кишені чисту хусточку, але бабуся відмовилась її взяти.
Бун уже хотів вилізти з машини й піти до найближчого будинку по миску з водою, мило й рушник, але бабуся відмовилась і від цього.
— Не торкайтеся до мене, — сказала вона. — їдьте далі. І ми рушили далі, бабуся з довгастою, ще не висохлою,
темно-рудою плямою на окулярі й на щоці, дарма що мама все набивалася поплювати на свою хусточку й витерти їй обличчя.
— Дай мені спокій, Єлісон, — сказала бабуся.
Інакше було з мамою. її анітрохи не обходив тютюн, принаймні в машині. Може, в цьому й причина. Але все часті' ше й частіше цього літа тільки мама сиділа з нами на задньому сидінні разом з тіткою Коллі та кимось із сусідських дітлахів, і лице мамине червонілося, пашіло й сяяло, мов у дівчинки. Бо мама винайшла щось на зразок заслони з ручкою, наче велике віяло, досить легке, щоб піднести його перед нами майже так само швидко, як і дідусь повертав голову. Отож він міг тепер собі жувати — мама ніколи не втрачала пильності, завжди напоготові з заслоною; та й ми всі стали куди жвавіші — дідусь ще тільки подумає повернути голову ліворуч, щоб сплюнути, як заслона вже зводилась у повітря, а ми всі на задньому сидінні обертали голову в правий бік, ніби хтось нас за мотузку смикав,— причому, їдучи вже із швидкістю двадцять — двадцять п'ять миль на годину, цього-бо літа з'явилося ще два автомобілі в Джефферсоні; здавалося, що автомобілі самі вирівнювали собі шляхи, і то ще задовго до того, як гроші, в них укладені, почали вимагати рівніших шляхів.
— За. двадцять п'ять років в окрузі не буде жодної дороги, де б не можна було їхати машиною в будь-яку погоду, — сказав дідусь. . ь ■
—.Але ж на це піде сила грошей, тату, — мовила мама.
— Так, на це піде сила грошей, — погодився 'дідусь. — Будівники доріг випустять облігації. Банк буде купувати їх.
— Наш банк? — спитала мама. — Буде купувати облігації під автомобілі? .
— Авжеж, — підтвердив дідусь. — Ми їх купуватимемо: ■ — Але що станеться з нами? Тобто з Морі?
— У нього й далі буде транспортна фірма, — сказав "дідусь. —Тільки зватиметься інакше: "Прістів гараж" або "Прістова автомобільна компанія". За швидкість люди пла-титимуть будь-яку Ціну. І працюватимуть задля цього. Подивись на велосипеди. Подивись на Буна. І хто зна, чому це так.
Тоді настав новий травень, і мій другий дідусь, мамин батько, помер у Бей-Сент-Луїсі.
ш . —
Була знову субота. Наступна, точніше кажучи. Людес мав ізнов одержувати щосуботи платню; може, він уже перестав і мулів позичати. Ледве чи минула восьма година, я ще не обійшов і половини Майдану з візничими рахунками та парусиновою торбинкою для грошей,— власне, я саме кінчав залагоджувати оправу з "Фермерськими товарами", коли до крамниці ввійшов Бун — надміру швидко й шпарко, як на нього, Я б мусив одразу щось запідозрити. Ні, знаючи Буна все своє життя, а надто спостерігаючи його цілий рік із цим автомобілем, я б мусив одразу здогадатись! Він сягнув до моєї торбинки з грішми, і не встиг я затиснути кулака, як вона вже опинилась у нього в руці.
— Облиш це, — сказав він. — Ходімо. ч" — Але ж я тільки почав І
— Кажу тобі, облиш це. Поспішися. Хутчій. Вони поїдуть двадцять третім, — сказав він, уже обертаючись іти.
Несплачені рахунки для нього ніби не існували. То були просто папірці, залізнична компанія має їх до гибелі. Але в торбинці були гроші.
— Хто поїде двадцять третім? — запитав я.
Двадцять третій — то був номер поїзда, що вранці відходив на Південь. О так, Джефферсон уже мав тоді пасажирські поїзди, і навіть стільки їх, що кожному дали свій номер, аби не переплутати.
— А хай йому чорт! — сказав Бун. — Як же я делікатно перекажу тобі цю новину, коли ти й не слухаєш? Сьогодні вночі помер твій дід. Нам треба швидше.
— Не може бути! — скрикнув я. — Він стояв на веранді перед домом, коли ми проходили вранці.
Таки й справді. Тато і я, ми обидва бачили його, дідуся, він читав газету чи то просто стояв там чи сидів, як і щоран-ня, чекаючи, коли пора буде йти до банку.
— Та хто в біса каже про хазяїна! — заперечив Бун. —г Я кажу про другого твого діда, маминого батька, що ото в Джексоні, Мобілі чи^ще там десь на Півдні.
— О! То ти навіть не розрізняєш, де Бей-Сент-Луїс, а де Мобіл!
Тепер уже все стало ясно. Це зовсім інша річ. Бей-Сент-Луїс був за триста миль звідси, і дідуся Лессепа я майже не знав — бачив його тільки двічі в Джефферсоні, коли він приїздив на різдво, і тричі, коли ми їздили до них улітку. Хворів він, сказати правду, вже давно; коли ми з мамою були там минулого літа, він саме злягав у ліжко, з якого йому не судилося встати, хоч ми тоді цього ще не знали (мама й тітка Коллі — оскільки твій двоюрідний дід Александр уродився місяць перед тим — їздили до нього ще взимку, коли думали, що він помирає). Я кажу "хоч", маючи на увазі маму: бо для дитини, коли хто старий занедужує, то вже й перестає існувати, і сама смерть тільки прояснює, так би мовити, атмосферу, неспроможна усунути щось, чого вже давніш не стало.
— Гаразд уже, гаразд, — сказав Бун. — Ходім лишень. Джексон, Мобіл чи Нью-Орлеан — це все байдуже, досить того, що воно десь на Півдні і їм треба встигнути на цей поїзд.
І те слово — назва Нью-Орлеан, не так сама собою сказана, як прихована в контексті, — мало б мені все пояснити, викрити божевільну Бунову мрію, його замір, його рішучість; подальші його тверезі махінації,— щоб і мене зва'бити покусою, мали б тільки це підтвердити. Але, може, я не встиг стямитися; та й мені невідомі ще були всі обставини, про які знав Бун. Отож ми просто пішли собі так швидко, що я мусив аж підбігати, навпростець через Майдан і врешті прийшли додому.
Там,панувала велика метушня. Лишалося дві години до відходу поїзда, і мама, діяльна й зосереджена, була занадто заклопотана, щоб ВИЯВЛЯТИ жалобу та горе, — тільки й того, що поблідла. Нарешті тепер я зрозумів, що мені Бун аж двічі казав: що дідусь і бабуся теж їдуть на похорон дідуся Лессепа. Обидва мої дідусі жили в одній кімнаті, ще коли вчилися на тому самому курсі в університеті, .обидва були дружбами один в одного на весіллі — що, можливо, почасти пояснює, чому батько обрав матір, а мати обрала батька з-посеред цілого світу (ви, здається, називаєте це тепер "угомонитись"),— і обидві бабусі мешкали досить далеко одна від одної, тож кожна з них ставилася незмінно ґречно, ба навіть доброзичливо до другої матері єдиної своєї дитини. Та й, крім того, за тої доби люди поважно ставились до похорону. Не до смерті, смерть була повсякденне явище: аннали кожної родини містили предосить надгробків тих, чий земний шлях був закороткий, щоб бодай ім'я вони по собі лишили— окрім випадків, коли й мати сіпала в тій самій могилі, що траплялося куди частіше, ніж ти собі гадаєш. А ще ж були чоловіки, дядьки й тітки, які упокоїлися десь за двадцять, тридцять і сорок років, і діти, й бездітні двоюрідні діди та баби, що за тієї доби помирали вдома, в тих самих кімнатах і ліжках, де>й народилися, а не в якихось там комірчинах з евфемістичними йменнями, запозиченими від заходу сонця. 'Одначе похорон, сам ритуал погребу, мав тонкі, але міцні, мов сталь, нитки, здатні простягатися ще й як далеко і переважити навіть відстань від Джефферсона до Мексікаяської затоки.
Отож дідусь і бабуся також мали їхати на похорон. Між іншим, це означало, що нас,— мене, трьох моїх братів і тітку
Коллі,— оскільки в місті не було ближчих родичів, відішлють на ферму кузена Зекарі Едмондса за сімнадцять миль від Джефферсона, аж поки повернуться тато з мамою; знову ж таки, між іншим, це означало, що тато й мама будуть відсутні чотири дні.