Ганнон не обурився, —виходить, він не тямив по-лівійському; і Спендій, пробуючи далі, повторив ту саму фразу іншими варварськими говірками.
Вояки здивовано глянули один на одного, а потім усі, ніби змовившись і, певне, гадаючи, що зрозуміли, про що йдеться, закивали на знак згоди головами.
Тоді Спендій почав палким голосом:
— Спершу він казав, що всі боги інших народів — тільки маячня проти карфагенських. Він узивав вас боягузами, злодіями, брехунами, собаками та сучими синами . Якби не ви, Республіці (так він сказав) не довелось би платити данину римлянам; це, мовляв, через вашу
навалу не стало в них парфумів та запашного зілля, рабів та сильфію, бо це ви змовились із кочовиками на кіренському кордоні. Але винуватці будуть покарані! Тут він зачитав, яку призначено їм кару, —одних поженуть брукувати вулиці, споряджати кораблі, служити сиситам, інших — пошлють до кантабрійських копалень рити землю.
Спендій повторив те саме галлам, грекам, кампанійцям, балеарцям. Почувши кілька назв, які запали їм у вухо, найманці впевнились, що Спендій і справді переповідає суфетову промову. Дехто крикнув був: "Ти брешеш!" Одначе ті голоси загубилися серед загального крику. Спендій підкинув:
— Хіба ви не помітили, що він залишив ген за табором частину кінноти? На його знак вона налетить і всіх вас порубає.
Варвари обернулися в той бік, а що юрба саме розступилася, то посередині з'явився якийсь чоловік; він посувався повільно, як привид, зігнутий, худий, зовсім голий, з довгим, аж до пояса, волоссям, настовбурченим від сухого листя, пилюки та колючок. Стегна й коліна в нього були обмазані глиною, змішаною з соломою, та обмотані ганчір'ям. Поморщена землиста шкіра висіла на його захирілому тілі, неначе на сухому гіллі лахміття; руки в нього безперестану тремтіли, і він дибав, спираючись на палицю з маслинового дерева.
Він підійшов до негрів, що тримали смолоскипи. Дурнувата посмішка відкрила його бліді ясна; великі перелякані очі придивлялися до юрби варварів, що його обступили.
Раптом він крикнув з жаху, метнувся між них і сховався за їхніми спинами.
Ось вони! Ось вони! — белькотав він, показуючи на суфетових охоронців, що стояли непорушно в блискучих латах. їхні коні, засліплені в темряві сяйвом миготливих смолоскипів, хропіли й ставали дибки; а той живий привид тіпався весь і лементував:
Вони їх повбивали!
На ці слова, які він викрикнув по-балеарському, підійшли земляки і впізнали його. Не відповідаючи їм, він повторював:
— Так, повбивали, всіх повбивали! Почавили всіх! Як виноград! Вродливих юнаків, пращників! Моїх і ваших товаришів!
Йому піднесли вина, і він почав плакати, а потім узявся розповідати.
Спендій ледве стримував свою радість, витлумачуючи грекам та лівійцям ті страшні речі, що їх оце розповідав Зарксас. Він аж не вірив його словам, так воно вчасно припало. Балеарці блідли, слухаючи, як загинули їхні товариші.
То був загін із трьохсот пращників, що напередодні зійшли з корабля і вранці прокинулися дуже пізно. Коли вони прибули на Хамонів майдан, варвари вже вийшли з міста, і загін залишився беззахисний, бо їхні глиняні ядра були повантажені на верблюдів разом із іншим спорядженням. їм дали вступити в Сатебову вулицю і дійти аж до дубової брами, окутої мідними плитами; тоді все місто єдиною лавою вдарило на них.
Вояки пригадали, що й справді до них долинув був якийсь зойк. Спендій, що біг попереду колони, не чув нічого.
Потім трупи пращників поклали на руки богам-патекам, що стояли перед Хамоновим храмом. На вбитих звалювали всі злочини найманців: ненажерливість, крадіжки, безбожництво, непослух, вигублення риб у саду Саламбо. Тіла їхні ганебно понівечено; жерці палили їм волосся, щоб страждали їхні душі; потім трупи порубано на шматки й розвішано по різницях; дехто навіть впинався в те м'ясо зубами, а ввечері, щоб покінчити з ними, на перехрестях вулиць понакидали трупів і запалили вогнища.
Це й було те полум'я, що відбивалося вдалині на озері. Тому що від огнищ полум'я перекинулось на кілька будівель, решту трупів разом з умирущими повикидали за мури міста. Зарксас до ранку ховався в очеретах над озером. Потім, вибравшись звідтіля, блукав полями, розшукуючи військо по слідах, що залишились на пилюці. Вранці ховався в печерах, а ввечері йшов далі, весь у кривавих ранах, голодний, хворий, живлячись корінням і падлом. Нарешті він якось помітив на обрії списи і пішов слідом за ними; в голові йому паморочилося від жаху та страждання.
Обурення вояків, що стримувались, доки він розповідав, ударило, мов грім; вони поривалися розшматувати охоронців разом із суфетом. Дехто протестував, кажучи, що треба вислухати суфета та хоча б узнати, чи заплатять їм. Тоді всі почали кричати:
— Наші гроші!
Ганнон відповів, що гроші привіз.
Всі кинулись до аванпостів, і суфетова поклажа, підхоплена юрбою варварів, миттю опинилася в таборі. Не чекаючи на рабів, вони самі похапцем порозкривали коші; знайшли там одяг фіолетового кольору, губки, ножики для нігтів, щітки, парфуми, сурм'яні палички підмальовувати очі,— все те належало Ганноновим легіонерам, людям багатим, призвичаєним до отих витребеньків. Далі знайшли на одному верблюді велику бронзову ванну, яку взяв із собою суфет, щоб купатися в дорозі, бо, дбаючи про своє здоров'я, він вдавався до всіляких способів; навіть возив при собі в клітках гекатомпільських ласиць, яких палили живцем, щоб з їхнього попелу приготувати йому цілющого питва. А що хвороба викликала у нього великий апетит, то він мав, крім того, багато їжі та вина, розсіл, м'ясо і рибу на меду, в маленьких коммагенських горщиках гусячий смалець, прикритий снігом та солом'яною січкою. Було тієї поживи доволі; розв'язуючи коші, все більше та більше її знаходили, і щоразу розлягався сміх, як хвилі, що набігають одна на одну.
Що ж до грошей на платню найманцям, то було їх лише два плетені коші, та й ті неповні; в одному були навіть оті шкіряні кружальця, які Республіка вживала, щоб заощадити металеві гроші; коли ж варвари вельми здивувалися з того, Ганнон пояснив їм, що рахунки дуже складні і старійшини, не встигши розібратися в них, тим часом послали оце.
Тоді все полетіло шкереберть: мули, слуги, ноші, провіант, поклажа. Вояки хапали з мішків монети і шпурляли ними в Ганнона. На превелику силу видряпався він на осла і, вчепившись йому в гриву, потрюхикав геть, лементуючи, плачучи, трясучись, б'ючись ослові в хребет, накликаючи на військо прокляття всіх богів. Велике діамантове намисто підскакувало йому аж до вух. Він придержував зубами свого довжелезного плаща, що волікся за ним, а варвари кричали йому навздогін:
— Тікай, боягузе! Кабанюга! Гузно Молохове! Забирайся геть із своїм золотом і своїми болячками! Швидше! Швидше!
Слідом за ним безладною юрбою скакали охоронці.
Та розлютовані варвари не вгамувалися. Вони згадали, що багато їхніх вояків, посланих до Карфагена, не повернулось; певно, їх замордовано. Така сваволя карфагенців до краю збурила варварів, і вони метнулися виривати кілля наметів, згортали плащі, гнуздали коней; кожен хапав шолом, меч, і за мить усі були готові до виступу. Кому бракувало зброї, кинулися до гаю вирізувати киї.
Починало світати. Мешканці Сікки, попрокидавшись, метушилися по вулицях. "Вони йдуть на Карфаген!" — говорили, і незабаром ця чутка поширилась по всій країні.
На кожній стежці, з кожного байраку вигулькували людські постаті. Пастухи спускалися бігом із гір.
Коли варвари вийшли з Сікки, Спендій на пунійському жеребці, разом із невільником, що верхи простував за ним, ведучи з собою третього коня, об'їхав рівнину.
Залишився там тільки один намет. Спендій ввійшов у нього.
Уставай, владарю мій! Підводься! Ми вирушаємо!
Куди? — запитав Мато.
На Карфаген! — вигукнув Спендій.
Мато скочив на коня, якого невільник тримав при виході.
III
САЛАМБО
Місяць уставав із-за моря, купаючись у хвилях, і в місті, ще повитому млою, заблищали іскорки й білясті плями: дишель колісниці на подвір'ї, розвішене шмаття, ріг будівлі, золоте намисто на грудях ідола. То тут, то там, ніби величезні діаманти, сяяли скляні кулі на храмових покрівлях. Проте невиразні руїни, кучугури чорної землі, сади височіли в сутіні темним громаддям; а в Малайській низині від хатини до хатини простяглися рибальські сіті, неначе велетенські кажани розпростерли свої крила. Вже не чути було скрипіння гідравлічних коліс, що подавали воду на вищі поверхи палаців; а поміж терас, лежачи на череві, спокійно, немов ті страуси, відпочивали верблюди. На вулицях п під будинками дрімали біля порогів воротарі; тіні від колосів прослалися на пустельних майданах; часом удалині крізь бронзові плитки вихоплювався дим від жертви, яка ще дотлівала, і пряний морський вітер приносив разом із пахощами запах водоростей і мурів, нагрітих сонцем. Довкола Карфагена блищали нерухомі води, бо місяць розливав своє сяйво воднораз і на затоку, оточену горами, і на Туніське озеро, де на піщаних мілинах маячіли довгі ряди рожевих фламінго, а далі, нижче катакомб, велика соляна лагуна виблискувала, ніби срібна брила. Небесна синь танула на обрії з одного боку в куряві рівнини, з другого — в морському тумані, а на вершині Акрополя пірамідальні кипариси, обступивши Ешмунів храм, похитувались та шелестіли попід фортечними мурами, неначе безугавні хвилі, що стиха хлюпають уздовж молу.
Саламбо вийшла на терасу палацу; її підтримувала невільниця, що несла на залізній таці розжевріле вугілля.
Посеред тераси стояло невелике ложе із слонової кості, вкрите рисячими шкурами й подушками з пір'я папуги — віщої птиці, присвяченої богам; а в чотирьох кутках його височіло по довгастій курильниці, повній нарду, ладану, цинамону та мирри. Рабиня запалила пахощі. Саламбо глянула на Полярну зірку; вона повагом уклонилася небу на чотири сторони і впала навколішки на посипану блакитним піском і всіяну золотими зірками підлогу, що нагадувала зоряне небо. Тоді, притуливши до боків лікті, простягти вперед руки й розімкнувши долоні, відкинула голову під місячне проміння і мовила:
— О Раббетно!.. Баалето!.. Таніто!
Голос її звучав протяжливо й жалібно, немовби когось кличучи.
— Анаїто! Астарто! Дерсето! Асторето! Міліто! Атаро! Елісо! Тірато!..