Він сказав: "Давай поглянем на дочку мою єдину".
Ти дивуєшся, напевне, що від згадки я не гину?
Я побачив сад прекрасний, гарне місце насолоди;
Птаство там співало краще, ніж сирени, повні вроди,
У фонтанах мерехтіли запашні рожеві води.
Оксамитові запони затуляли щільно входи.
Понад муром ізумрудним підіймалися тополі.
Коло башти з безоару цар з коня зійшов поволі,
Ми ввійшли туди, ступивши на єдваби, слані долі.
Це тоді, нещасна душе, в тебе влучив спис недолі!
Цар сказав: "Кількох дураджі їй за мною понесіть!"
Я поніс, царя послухав. Це — горіння перша мить.
Це тоді зваливсь на мене гніт нестерпних лихоліть.
Тільки спис алмазний може серце з каменю пробить!
Цар не хтів, щоб хтось побачив сонцерівну до пори,-
Знав я це й спинився, він же звів запону догори І ввійшов.
Я їх розмову чув здаля: "Мої дари,— Цар сказав,-
Асмат, негайно в амірбара забери".
Враз Асмат переді мною розгорнула шовк завіс,-
Я побачив діву. Влучив в серце й розум гострий спис!
Я віддав Асмат дураджі, сам же яре серце стис.
З того дня палаю вічно у горнилі мук та сліз!
Нині ж блиск, що сонце тьмарив, закотивсь для мене, зник!…"
Витязь, спогадів не знісши, заросив сльозами лик,— З ним
Асмат також ридала, і лунав тужливий крик, Лемент діви:
"Руки левня стали кволі, як в калік!"
Таріел отямивсь трохи лиш в Асматиних руках,-
Довго й слова не промовив, серце біль йому розчах:
"Навіть спогад про красуню — о, який великий жах!
Хто з дарів життя радіє, той пізнає з ранніх пір
Світу плинного зрадливість і душевний втратить мир.
Славлю мудрих я, що сміло йдуть життю навперекір.
Так мою ж послухай повість і словам моїм повір!
Я не зміг, оддавши птицю, залишити тих світлиць,
Бо згубив і силу, й розум,— і зомлів, упавши ниць…
Я почув сумні ридання, як мені вернулась міць,
Я лежав на гарнім ложі, в світлій залі, як в раю.
Цар в риданні наді мною скруху виявляв свою,-
Він закликав мулл і слово дав якомусь горлаю,
Що чаклунству Вельзевула хворість приписав мою.
Як побачив цар, що очі я розплющив,— підійшов,
Обійняв, сказав: "Мій сину, хоч єдине слово змов!"
Я, неначе божевільний, занімів, стерявся знов
І зомлів я, бо на серці закипіла чорна кров.
Біля ложа никли мукри та муліми пресумні
І читали всі корана тихим голосом мені,
Щоб прогнати з мене біса. Розвели вони бредні!
Я лежав три дні в нестямі, як в незгасному вогні.
Лікарі теж дивувались: "Це якась чудна недуга,-
Ми безсилі. Видно, левня потайна зборола туга".
Я метався, і бриніла річ безтямна, недолуга,
А царициними слізьми море б сповнилось до пруга!
Так три дні лежав я тілом, що живе, хоча й не диха,
А коли очуняв,— зразу пригадав причину лиха!
І стогнав: "Ой, що зі мною? Геть життя! Хай згине втіха!"
Дарувать мені терпіння я благав у бога стиха.
Так його молив я: "Зглянься на благання ревні, боже!
Дай терпіння, дай наснаги, щоб оце покинуть ложе,-
Тут моє перебування таємницю викрить може!
Без твоєї допомоги вкрай моя душа знеможе!"
Я підвівся… Сповістили владаря: "Ось він підвівся!"
Зразу кинулась цариця, що змарніла від журби вся,
Вбіг і цар — він, це почувши, так зрадів, аж розгубився.
Змовкли всі. І сам владика богу вдячно помолився.
Цар присів побіля мене. Я зміцнів, поївши трохи, І сказав:
"Мій пане, серце вже звільнилось од знемоги,-
Прагну глянути на річку, на поля, на перелоги".
Підвели нам коней. Сіли і притиснули остроги.
І помчали проз майдани до ріки на кручу-строму.
Я схотів назад вертати. Цар провів мене додому,
І пішов я, чувши в серці ще нестерпнішу судому.
"Що ти робиш, люта доле?!" — у плачі казав тяжкому.
Мовби цвіт шафрану, жовкли і кристали, і агати,
Десять тисяч лез пекучих стали серце розтинати.
Воротар нараз покликав скарбника мого з кімнати.
Здивувавсь я: "Хто це може нам новини приношати?"
То Асматин раб з'явився. "Що за справи невгамовні?" —
Я спитав. Слуга, ввійшовши, дав листа. Слова любовні
Я читав і дивувався, хоч не виявив це зовні,
Не гадав, що в неї мислі потайним коханням повні!
Був я вражений шалено, що збудив її кохання,
Що вона змогла про нього написати без вагання.
Треба діві відповісти, щоб не вразило мовчання,-
І на відповідь одразу склав достойне я послання.
Серце дуже пломеніло. Сумно день минав по днині,-
До царя я не приходив, сам сидів у самотині,
І з'являлися до мене тільки лікарі єдині.
За борги земні я мусив так розплачуватись нині!
Впали присмерки на душу. Лікарі не мали сили
Запримітити у серці тайне полум'я. Рішили,
Що то винна кров. Звеліли кров мені пустити з жили; Я
дозволив, бо ці болі справжні муки б затаїли.
Кров пустивши з жил, на ложі тіло я простяг бліде.
Раптом мій слуга до мене з повідомленням іде:
"Там прийшов слуга Асматин". Я гукнув: "Та де ж він, де?"
Я питав себе, я думав: "Тайна ця куди веде?"
Раб подав листа. Уважно я читав цидулку.
В ній Було писано, що діва прагне зустрічі хутчій.
Відповів: "Признач годину — я прийду на заклик твій.
Поспішай, не сумнівайся в нетерплячості моїй".
Написав я, та й подумав: "В серці сумнів не загас.
Честь царя і амірбара для індійців — мов алмаз;
Перше, ніж мій гріх засудять — справу зважать сотні раз,
Але їм дізнатись правду,— гірше від усіх образ".
Тут доклали, що до мене від царя прибув гонець.
Цар питав, чи кров пустили, чи на світі я житець.
Відповів: "Од кровопуску сходить хворість нанівець.
Я прийду до тебе зараз. Ти ласкавий, як отець!"
Як прийшов я, цар промовив: "Годі, кинь хвороби ці!"
Посадив мене він верхи; ловчий сокіл — на руці.
Вдвох помчали,— никнуть з ляку і дураджі, і зайці.
Полювали; справа й зліва бігли з криками стрільці.
Повернувши з полювання, пишну учту справив цар;
Не спинявся спів арфісток, кришталевий дзенькіт чар.
Цар роздав найкращі в світі самоцвіти всім у дар,-
Був збагачений дарами щедро кожен бенкетар.
Я терзався, бо не вщухли думи — болі осоружні:
Лиш її згадаю — в серці клекотять огні потужні.
"Як алое — ти!" — навколо чую вигуки я дружні,
П'ю, гуляю, щоб сховати горе тайне, мислі тужні.
Прошептав мені скарбничий, щоб слова не чулись далі:
"Дивна жінка хоче бачить амірбара на відгалі,-
Видно, вродою чудесна, хоч лице у сповивалі".
Я сказав: "Гаразд. Нехай же у моїй чекає залі".
Я підвівся. Всі присутні хтіли рушити за мною, їм гукнув:
"Я ще вернуся! Не шкодуйте ж ви напою!"
Раб край входу став на варті, і ввійшов я до покою,
Тремтячи, щоб мимоволі не укритися ганьбою.
Я ввійшов. Вона вклонилась і промовила покірно:
"Буде хай благословенна та, що їй слугую вірно".
"Хто вклоняється коханцю? — здивувався я надмірно,-
Всім закоханим годиться вестись гідно і сумирно".
Так сказала: "Пломенію я від сорому й відчаю,
Адже ти гадаєш, певне, що я любощів шукаю,-
На твою чесноту й скромність всі надії покладаю
І я вірю, недостойна, в милість господа безкраю.
Наказала господиня йти до тебе у палати
І звеліла, щоб од мене сам почув такі слова ти:
їй подобатися може лиш сміливий та завзятий,-
Хай же лист тобі промовить, хто звелів оце сказати".
ПЕРШИЙ ЛИСТ, ЯКОГО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН НАПИСАЛА СВОЄМУ КОХАНОМУ
Взяв послання від тієї, що в огнистім ореолі;
Пише промінь сонця: "Леве! Хай затихнуть рани й болі!
Я — твоя. Не побивайся! Закликати смерть доволі,
Бо ненавиджу я душі і знесилені, і кволі.
Жалюгідна млість кохання — це хіба краса кохань?
Ні, для милої своєї ліпше ти звитяжцем стань,-
Люд з країни Хатаеті зрікся нам платити дань,
Ми не можем більш терпіти їх злодумних зазіхань.
Мисль про щасний шлюб з тобою я плекала ще раніш,
Та ніяк тебе зустріти не могла. Тому три дні ж
Бачу раптом я: шалений, в паланкіні ти сидиш.
Я тоді про все дізналась. Годі суму, жаль облиш!
Слухай: істину я мовлю, добру раду подаю:
Вирушай ти на хатавів, будь звитяжцем у бою,-
Ліпше це, аніж сльозами квітку зрошувать свою.
Глянь: як сонце, обернула на зорю я млу твою".
Ще Асмат щось говорила, не соромлячись мене,
Та про себе що повісти? Радість хто мою збагне?
Серце билося, тремтіло: то завмре, то спалахне.
Зарубінившись, обличчя стало мов кришталь ясне.
ПЕРШИЙ ЛИСТ, ЯКОГО ТАРІЕЛ НАДІСЛАВ ДО СВОЄЇ КОХАНОЇ
Я в листа її вдивлявся і такий уклав одвіт:
"О мій місяцю, над сонце сяє твій сліпучий вид!
Бог не дасть, щоб заподіяв я тобі гризот і бід.
Я — вві сні. Я ще не вірю, що живу та бачу світ".
До Асмат я змовив: "Слова не складу я більш уміло,-
Перекажеш їй: ти сходиш наді мною, як світило,
Що розвіяло мій безум і мерця знов оживило.
Що звелиш — зроблю. Інакше називай брехливим сміло.
Відповіла: "Діва радить отаку нам поведінку:
Щоб підозри ані в кого не збудити й на хвилинку,
Маєш з нею зустрічатись, вдаючи, що ти, як жінку,
Полюбив мене. Не вдайся ж до незваженого вчинку!"
Я затямив цю пораду, це веління мудре й вчасне
Діви тої, що уз неї, застидавшись, сонце гасне,-
Поруч неї видається тьмою ночі світло ясне.
Вперше я почув од діви слово ніжне та прекрасне.
Дати чашу самоцвітів в дар Асмат таїв я гадку.
"Ні,— вона сказала,— маю я добра цього вдостатку".
Узяла найменший перстень, злотом саджену печатку:
"Безліч є скарбів у мене, та ось це візьму на згадку".
Діва йде. В моєму серці не стримлять списи прокляті,
Світло ллється у в'язницю, жар схолонув на багатті.
Вийшов я і між вояцтва появився знов на святі;
Залунала радість. Друзям я роздав дари багаті.
ЛИСТ ТАРІЕЛА ХАТАВАМ, ЩО ДО НИХ ВІН НАДІСЛАВ ГІНЦЯ
Надіслав я до хатавів з посланцем свого листа:
"Дужий дух царя індійців воля зміцнює свята,-
Ситить він в підданцях голод, тішить вірні він міста,
Хто ж не хоче покоритись — жде на тих безжальна мста.
Царю й брате! Не завдайте нам досади і образ:
Приїздіть сюди негайно, як вам каже цей наказ.
Ви не прийдете — прибудем ми, не криючись, до вас,-
Ліпше ж вам не скуштувати крові власної в той час!"
Я послав гінця. На серці до останку зникнув гніт,-
Веселився бучно в залі, а зі мною — весь нарід.
Все, чого хотів і прагнув, дав тоді минучий світ,
Нині ж — розуму позбавив так, що й звірам я огид.
Я втекти хотів з бенкету, але згодом запал втих,
І сидів я коло столу між однолітків своїх,
Але пристрасть так палила, що позбавився я втіх,
Кляв свою мінливу долю, знову сум мене обліг.
Згодом, від царя вернувшись, я ввійшов до спочивальні;
Сівши там, про неї думав, риси згадував кристальні
І, листа надії мавши, проганяв думки печальні.
Тут слуга ввійшов до мене, справи маючи нагальні.
Від Асмат прибув прислужник, щоб послання передати,-
Там писалось, що я мушу йти до неї у палати.
Радість млу мою осяла, всі розпались пута й грати,-
Я пішов, раба узявши, та чи міг з ним розмовляти?
В сад ввіходжу, де стобарвно грають квіти та озерця.
Сміючись, Асмат виходить, розчиняє саду дверця,
Мовить: "Вийняла хоробро я колючку з твого серця,-
Глянь піди, як розцвітає брость трояндова тепер ця!"
Розсуває діва тихо пишний килим між колон.
Весь в рубінах з Бадахшану, там стоїть чудовий трон,
Де вона сидить, вгорнувшись в ніжно витканий віссон.
Очі, наче чорні плеса, сяють з-під тонких запон.
Я стояв.