Це подіяло.
— Як ви вибралися з Франції? — запитав я Кана.
— Цілком спокійно, як на ті часи. А як на теперішні, то просто дивовижно. Поступово гестапо почало щось пронюхувати. Якось моє нахабство перестало діяти, так само як сумнівний титул віце-консула. Мене заарештували і наказали роздягтися. У такий давній спосіб вони хотіли визначити, чи я єврей, чи обрізаний. Я відмовлявся, скільки міг, пояснюючи, що тисячі християн теж обрізані, що в Америці — це практично всі чоловіки. Що більше відмовок я знаходив, то задоволеніше вишкірювалися мисливці. Вони викрили єврея! Їм подобалося спостерігати, як судомно здригається моє тіло. Врешті-решт я в розпачі замовк, і тоді командир, на вигляд — старий учитель в окулярах, цинічно сказав: "А тепер, єврейська наволоч, спускай свої штани, по-казуй своє обрізане причандалля! Тоді ми його відчикрижимо і запха-ємо до твого юдейського рота!" Його підлеглі, вродливі чоловіки з бі-лявим волоссям, утішено зареготали. Я роздягнувся, і їм аж заціпило: я не був обрізаний! Мій батько був прогресивний єврей і вважав, що в помірному кліматі це не обов'язково.
Кан усміхнувся.
— Розумієте, в чому трюк? Якбй я роздягнувся відразу, це не справило б такого враження. А так — вони були просто ошелешені і навіть знічені. "Чому ви не сказали відразу?" — запитав "старий учитель". "Що саме?" — "Що ви не єврей".
На щастя, через той пост до Німеччини їхали ще й двоє нацистів, яких відпустили з моєї ініціативи. Знову ж таки, ще один дивовижний збіг обставин, без якого я б уже давно загинув. Вони поклялися всіма святими, що я — друг фашистів: колись же їх відпустив. Це й мало ви-рішальну роль. Я ж намагався бути мовчазним і похмурим, а потім іще й зронив кілька імен, тому вони, на щастя, не зробили того, чого я остерігався: не відправили мене далі, у вищі інстанції. Вони боялися, що за це непорозуміння отримають на горіхи. І були майже вдячні, коли я пообіцяв про все забути, — тому з полегкістю мене відпустили. Я ж утік дуже далеко, аж до Лісабона. Важливо зрозуміти, коли далі ризикувати вже не варто. Це відчуття схоже на перший легкий напад стенокардії, Angina pectoris латинською. Спершу в тебе виникає легеньке поколювання, неприємні відчуття, але це — щось інше, до цього треба прислухатися. Наступний напад може бути смертельний.
Ми сиділи в напівтемряві його магазину.
— Це ваша крамниця?
— Ні. Я тут працюю. З мене вийшов хороший продавець.
— Вірю на слово.
За вікном пливла ніч великого міста, з освітленими вулицями і по-токами людей. Здавалося, невидима шибка захищає нас не тільки від шуму — виникало відчуття, що ми сидимо в печері.
— Поночі навіть цигарки не смакують, — сказав Кан. — Хіба не було б чудово, якби у темряві людина не відчувала і болю?
— Навпаки, тоді біль дужчає, бо боїшся більше. От тільки кого?
— Себе. Власних вигадок. Але боятися треба не себе, а інших.
— Це теж вигадка.
— Ні, — спокійно сказав Кан. — У це вірили до 1918 року. З 1933 року знають, що це не так. Культура — тонкий шар, його може змити навіть дощ. Цього нас навчив народ поетів і мислителів. Народ той вважався високоцивілізованим. Перевершив Аттилу і Чингісхана. Аж раптом його люди з радісними вигуками на вустах перетворилися на варварів.
— Можна ввімкнути світло? — запитав я.
— Звісно.
Линули потоки немилосердного електричного світла, мружачись, ми глянули один на одного.
— Дивовижно, де тільки можуть опинитися люди, — сказав Кан, витягуючи маленького гребінця, щоб розчесати волосся по обидва боки проділу. — Але найголовніше, що кожен урешті-решт десь опи-няється і може все почати спочатку. Головне — не чекати. Решта… — він повів рукою, — чекають. Чого? Що заради них час повернеться назад? Бідолахи! А ви що робите? Вже знайшли щось?
— Допомагаю сортувати речі в антикварній крамничці.
— Де? На Другій авеню?
— На Третій.
— Не має значення. Це безперспективно. Спробуйте почати власну справу. Навіть якщо ви просто продаватимете каміння. Чи шпильки для волосся. Я теж працюю у вільний час. Але тільки на себе.
— Хочете стати американцем?
— Я хотів стати австрійцем, потім чехом. Але, на жаль, німці захопили обидві ці країни. Далі я хотів стати французом — із тим же успіхом. Тепер мені цікаво, чи доберуться німці ще й до Америки.
— А мені цікаво, через який кордон мене змусять виїхати через десять днів.
Кан похитав головою.
— Поки що невідомо. Бетті роздобуде для вас рекомендації від трьох відомих емігрантів. Фойгтванґер міг би вам теж таку написати, але вона тут нічого не вартуватиме. Він належить до надто лівих сил. Америка хоч і уклала союз із Росією, але не аж так, щоб схвалювати комунізм. Генриха і Томаса Манна цінують тут найбільше, але найцінніші рекомендації — від корінних американців. Знаю одного видавця, який хоче опублікувати мої спогади. Я ніколи їх не записуватиму, але він може дізнатися про це і через два роки. Він цікавиться емігрантами. Можливо, відчуває, що матиме з них зиск. Зиску поєднанні з ідеалізмом — безпрограшна комбінація. Я завтра йому подзвоню. Скажу, що ви один із тих людей, яких я витягнув із Ґюрсу.
— Я був у таборі Ґюрс, — сказав я.
— Справді? Втекли?
Я кивнув:
— Підкупив охорону.
Кан пожвавішав.
— Це добре! Ми знайдемо для вас кілька свідків. Бетті знає купу людей. Пригадуєте когось, хто теж виїхав до Америки?
— Містере Кан, — відповів я, — Америка була для нас землею обітованою. Тоді наші думки так далеко за межі Ґюрсу не виходили. І я не привіз із собою жодних документів.
— Нічого. Ми щось для вас знайдемо. Головне — продовжити ваше перебування тут. Скажімо, на кілька тижнів. Чи місяців. Оскільки часу обмаль, нам потрібен адвокат. Ми знаємо досить багато емігрантів, колишніх адвокатів. Бетті б це легко владнала. Але часу зовсім мало, тому нам потрібен американський адвокат. Бетті і з цим дасть раду. А гроші у вас є?
— На десять днів.
— Це гроші на життя. А гроші на адвоката ще треба буде десь дістати. То не мала би бути дуже велика сума. — Кан усміхнувся. — Емігранти поки що тримаються купи. Біда згуртовує людей краще, ніж щастя.
Я подивився на Кана. Його бліде, змарніле обличчя якось аж по-темніло.
— Порівняно зі мною у вас є перевага, — сказав я. — Ви — еврей. І за нікчемною програмою тих нелюдів не належите до їхньої нації. Я ж не удостоївся такої честі. Я — частина того народу.
Кан обернувся до мене.
— Ви належите до їхньої нації? — запитав іронічно. — Впевнені?
— А ви ні?
Кан мовчки розглядав мене. Стало незатишно.
— Я мелю дурниці, — врешті-решт озвався я, щоб перервати ти-шу. — Сподіваюся, що одне з одним немае нічого спільного.
Кан далі розглядав мене.
— Мій народ… — почав було, але похопився. — Я теж починаю говорити дурниці. Ходімо! Зробімо не по-єврейському, випиймо разом пляшку шнапсу.
Я не хотів пити, але й відмовитися не міг. Кан здавався зосеред-женим і спокійним, таке ж враження на мене справив колись Йозеф Бер у Парижі, коли я був надто змучений, щоб цілу ніч із ним пиячити, натомість уранці знайшов його, повішеного, у жалюгідному готельному номері. Люди без коріння дуже нестабільні, кожен випадок має для них вирішальну роль. Якби того вечора у Бразилії, коли Ште-фан Цвейґ і його дружина вкоротили собі віку, вони могли з кимось поговорити, бодай по телефону, то, можливо, нічого б не сталося. Але він опинився на чужині серед незнайомих людей, до того ж припустився фатальної помилки — записував спогади, замість того щоб уникати їх, як чуми. Вони затопили, аж захлеснули його. Тому я теж страшенно боявся спогадів, особливо коли не мав роботи. Я знав, що потрібно щось робити, я хотів за щось узятися, і усвідомлення цього тиснуло на мене тяжким каменем. Але насамперед мала закінчитися війна, щоб я повернувся до Європи.
Я повернувся до готелю, він здався мені ще похмурішим, ніж завжди. Вмостившись у старомодному вестибюлі, вирішив чекати на Мелікова. Спершу не зауважив нікого, аж раптом почув чиїсь приглушені ридання. У кутку, біля підставки з квітами, сиділа жінка. У тьмяному світлі я ледь упізнав Наташу Петровну.
Мабуть, вона теж чекала на Мелікова. Її плач нервував мене. Від алкоголю паморочилося в голові, тому я ще трохи почекав, а потім підійшов до неї:
— Чи можу я вам допомогти?
Вона не відповіла.
— Щось сталося? — запитав я.
Вона похитала головою.
— Чому мало щось статися?
— Ви плачете.
— І тому щось сталося?
Я глянув на неї.
— Але ж має бути якась причина, через яку ви плачете?
— Справді? — зронила вона з несподіваною ноткою ворожості.
Я б залюбки пішов геть, але моя захмеліла голова не дозволила
цього зробити.
— Завжди існує якась причина, — сказав я врешті-решт.
— Невже? А хіба не можна плакати просто так? Хіба все завжди повинно мати якусь причину?
Я б не здивувався, якби вона сказала, що тільки для дурних німців на все завжди має бути якась причина. Навіть чекав цих слів.
— Аз вами такого не буває? — спитала вона натомість.
— Я припускаю, що таке трапляється.
— Отже, з вами такого не буває?
Я міг би їй пояснити, що, на жаль, причин у мене завжди було аж занадто багато. А гадка про те, що можна плакати просто так, без жодної причини, тільки через світову скорботу чи меланхолійний настрій, вочевидь могла виникнути лише в іншому, ніжнішому столітті.
— Мені не випадало такої нагоди, — відповів я.
— Атож. Чого б то вам плакати.
"Починається, — подумав я. — Білорусія іде в наступ".
— Перепрошую, — пробурмотів і вже хотів помалу втікати. Причіпки заплаканої жінки — це останнє, чого мені зараз хотілося.
— Знаю, — промовила вона гірко. — Війна. Смішно плакати просто так. Але я плачу. Плачу навіть, коли навколо гримлять сотні битв.
Я зупинився.
— Розумію вас. І до чого тут війна? Якщо поріжеш палець, то він не болітиме менше від усвідомлення, що десь вбивають сотні тисяч людей.
"І чого я мелю такі дурниці? — подумав я. — Чого не дам спокій цій істеричці — нехай собі плаче, скільки заманеться? Чому я нікуди не йду?" Але так і стояв мов укопаний, наче вона — остання людина на цій планеті. Аж раптом зрозумів: я не хотів залишатися сам.
— Усе марно, — сказала вона. — Усе, буквально все, що ми робимо! Всі ми помремо, ніхто не уникне смерті!
О, Господи! Тільки цього ще й бракувало! Мовив:
— Тут е багато варіантів.