Рудольф-Одноріг.
Ізабелла колись була так назвала мене. Та мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.
— Ти й не Рудольф, і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш— А тепер ходімо, Рольфе.
Я дивлюся на неї. На мить у мене знов з'являється почуття, що вона не хвора, а лише прикидається.
— Не будь нудним, — каже вона. — Чому ти хочеш бути завжди тим самим?
— Справді, чому? — здивовано відповідаю я. — Ти правду кажеш! Чому людина хоче цього? Навіщо чіплятися за щось одне? І чому ми такої високої думки про себе?
Вона киває головою.
— І ти, і лікар! Кінець кінцем вітер змітає все. Чому ви не хочете погодитися з цим?
— Лікар теж? — питаю я.
— Так, той, хто зве себе лікарем. Чого він тільки не вимагає від мене! А сам нічого не знає. Не знає навіть, яка на вигляд трава вночі, коли на неї ніхто не дивиться.
— А яка вона може тоді бути? Мабуть, сіра або чорна. Або срібляста, якщо світить місяць.
Ізабелла сміється.
— Я так і думала! Ти теж не знаєш. Так само, як і лікар!
— То яка ж вона тоді?
Ізабелла зупиняється. Порив вітру несе повз нас бджіл і пахощі квітів. Жовта сукня надимається, ніби вітрило.
— Її тоді зовсім немає,— каже Ізабелла.
Ми рушаємо далі. Нас поминає якась стара жінка в одязі, що його носять пацієнти закладу. Обличчя в неї червоне й мокре від сліз. З нею йдуть двоє розгублених родичів.
— А що ж там є, коли трави немає? — питаю я.
— Нічого немає. Лише як на неї дивитися, вона є. Часом це ще можна помітити, якщо дуже швидко обернутись.
— Що саме? Що її там немає?
— Ні, помітити, як воно миттю стає на своє місце — трава і все, що є позад тебе. Вони як челядь, що бігала на танці. Треба тільки дуже швидко обернутися, тоді ти ще їх захопиш — а то вони вже будуть на місці і вдаватимуть, що нікуди й не дівалися.
— Хто, Ізабелло? — дуже обережно питаю я.
— Речі. Всі, що позад тебе. Вони тільки й чекають, поки ти обернешся, щоб зразу зникнути!
Кілька секунд я обмірковую її слова. Це, мабуть, те саме, що весь час відчувати позад себе прірву.
— І мене теж немає, коли ти обернешся? — питаю я.
— І тебе теж. Нічого немає.
— Он як! — кажу я, трохи ображений. — А для себе я завжди є. Хоч би як швидко обертався.
— Ти обертаєшся не в той бік.
— А хіба не однаково, в який бік обертатися?
— Для тебе не однаково, Рольфе.
Я знову здригаюся, почувши це ненависне ім'я.
— А для тебе? Для тебе як?
Вона дивиться на мене і байдуже сміється, наче ми зовсім незнайомі.
— Для мене? Мене тут взагалі немає!
— Он як? А для мене ти тут твердо є.
Вираз її обличчя міняється. Вона знов пізнає мене.
— Справді? Чому ти не кажеш мені цього частіше?
— Я кажу тобі це завжди.
— Надто мало.
Вона тулиться до мене. Я відчуваю її подих у себе на обличчі і її груди крізь тонкий шовк.
— Надто мало, — ще раз каже вона і зітхає.— Чому цього ніхто не знає? Ех ви, статуї!
Статуї, міркую я. А чим же я можу бути? Я дивлюся на неї. Женев'єва дуже вродлива, вона хвилює мене, і завжди, коли ми буваємо разом, немовби тисячі голосів починають телефонувати проводами моїх артерій, та потім вони раптом уриваються, ніби їх неправильно з'єднали, я розгублююсь, і все це кінчається тільки збентеженням. Не можна ж прагнути божевільної. Може, хто й здатний на таке, а я ні. Це все одно, що прагнути автоматичної ляльки або загіпнотизованої. І все-таки я не можу не відчувати її, коли вона отак горнеться до мене.
Зелене шатро алеї розступається, і ми виходимо до осяяних сонцем грядок тюльпанів і нарцисів.
— Тобі треба одягти брилика, Ізабелло, — кажу я. — Так хоче лікар.
Вона кидає брилика в квітки.
— Лікар! Чого він не хоче! Він хоче одружитися зі мною, але серце в нього висохло з голоду. Він просто спітнілий сич.
Я не думаю, що сичі можуть пітніти. Проте образ переконливий. Ізабелла ступає, як балерина, поміж тюльпанами й сідає на грядку.
— Ти їх чуєш?
— Звичайно, — з полегшенням кажу я. — їх кожен чує. Вони бринять у фа-дієз-мажорі.
— А що таке фа-дієз-мажор?
— Це така тональність. Найприємніша з усіх.
Ізабелла накриває квітки своєю широкою сукнею.
— Тепер вони бринять у мені?
Я киваю головою і дивлюся на її вузеньку потилицю. Все в тобі бринить, думаю я. Ізабелла зриває тюльпан і розглядає розкриту квітку та м'ясисту стеблину, з якої виступає сік.
— А цей ось зовсім неприємний.
— Ну, то він бринить у до-мажорі.
— Неодмінно має бриніти в мажорі?
— Може і в мінорі.
— А в обох разом?
— У музиці не може, — кажу я, загнаний на слизьке. — Там є певні принципи. Може бути або мажор, або мінор. Або один за одним.
— Один за одним. — Ізабелла дивиться на мене трохи зневажливо. — Завжди ти намагаєшся викрутитись, Рольфе. Чому?
— І сам не знаю. Я хотів би, щоб було інакше.
Раптом вона підводиться, кидає геть зірваний тюльпан,
одним стрибком вискакує на стежку й рішуче обтрушує сукню. Потім закочує її і дивиться на ноги. На обличчі в неї написана відраза.
— Що сталося? — злякано питаю я.
Вона показує на грядку:
— Гадюки.
Я оглядаю квітки.
— Там нема ніяких гадюк, Ізабелло.
— Є! Он! — Вона показує на тюльпан. — Хіба ти не бачиш, чого вони хочуть? Я зразу відчула.
— Вони нічого не хочуть. Це квітки, — пояснюю я, нічого не розуміючи.
— Вони торкалися мене! — Ізабелла здригається від огиди й не зводить погляду з тюльпанів.
Я беру її за руки й обертаю так, щоб вона не бачила грядок.
— Тепер ти обернулася, і їх уже там немає.
Ізабелла важко дихає.
— Не пускай їх до мене! Розтопчи їх, РудольфеІ
— їх уже там немає. Ти обернулася, і вони зникли. Як трава і все інше вночі.
Ізабелла прихиляється до мене. Я раптом перестаю бути для неї Рольфом. Вона притуляється обличчям до мого плеча. їй не треба нічого мені пояснювати. Я Рудольф, і маю це знати.
— А ти певен? — питає вона, і я чую, як б'ється біля моєї руки її серце.
— Цілком певен. Вони зникли. Як челядь у неділю.
— Не пускай їх до мене, Рудольфе…
— Не пущу, — обіцяю я, хоч і не знаю добре, що вона має на увазі. Та й не обов'язково знати. Вона вже заспокоїлася.
Ми поволі йдемо назад. Ізабеллу раптово охоплює втома. До нас підходить сестра у черевиках на низьких підборах.
— Вам треба йти їсти, мадемуазель.
— їсти, — проказує за нею Ізабелла. — Навіщо завжди треба їсти, Рудольфе?
— Щоб не померти.
— І знов ти брешеш, — каже вона втомлено, наче безнадійно тупій дитині.
— Цього разу не брешу. Це правда.
— Он як? А камені теж їдять?
— Хіба вони живі?
— Звичайно. Найживіші з усього. Такі живучі, що стали вічними. Ти хіба не знаєш, що таке кристал?
— Знаю тільки те, що розповідали на уроках фізики. Але то, мабуть, брехня.
— Чистий екстаз, — шепоче Ізабелла. — Не те, що он там. — Вона показує назад на грядки.
Сестра бере її за руку.
— Де ваш брилик, мадемуазель? — питає вона через кілька кроків і оглядається. — Почекайте, я принесу його.
Вона підходить до грядки, щоб виловити з квіток брилика. Скориставшися з цього, Ізабелла швидко вертається до мене. Обличчя в неї схвильоване.
— Не залишай мене, Рудольфе! — шепоче вона.
— Я не залишаю тебе.
— І побудь тут! Зараз мені треба йти. Мене забирають! Але ти нікуди не йди.
— Я не йду, Ізабелло.
Сестра виловила брилика й тепер поспішає до нас у своїх широчезних черевиках, мов сама доля. Ізабелла стоїть і дивиться на мене. Ми ніби прощаємось назавжди. Ми з нею щоразу ніби прощаємось назавжди. Хтозна, якою вона прийде знов і чи взагалі вона мене тоді впізнає.
— Надягніть брилика, мадемуазель, — каже сестра.
Ізабелла бере в неї брилика, але не надягає його. Вона
повертається і, не озираючись, рушає до корпусу.
Почалося все це одного дня на початку березня, коли Женев'єва раптом підійшла до мене в парку й завела зі мною розмову, ніби ми вже давно були знайомі. В цьому не було нічого дивного: в будинку для божевільних знайомитись одне з одним не треба, тут не зважають на формальності, розмовляють коли хочуть, без довгого вступу. Говорять відразу про те, що спадає на думку, не турбуючись, чи їх розуміють, — то вже справа другорядна. Тут навіть не думають переконувати когось чи щось пояснювати: просто зустрічаються й говорять. Часто двоє людей розмовляють між собою про зовсім різні речі і чудово розуміють одне одного, бо жоден із них не слухає, що каже інший. Наприклад, папа Григорій VII, маленький кривоногий чоловічок, ніколи не сперечається. Йому не треба нікого переконувати, що він папа. Він Григорій VII, і годі. Йому багато клопоту завдає Генріх Лев — адже Каносса недалеко, він про це часом каже. Його не бентежить те, що його співрозмовник — чоловік, який вважає, ніби він скляний, і кожного просить не штовхнути його, бо в нього вже й так тріщина, — вони говорять кожен про своє, Григорій про короля, що мусить покаятись у самій сорочці, а скляний чоловік про те, що він не витримує сонця, бо воно віддзеркалюється в ньому; потім Григорій дає своє папське благословення, а скляний чоловік скидає на мить хусточку, яка оберігає від сонця його прозору голову, і вони прощаються з ввічливістю минулих сторіч. Тому я не здивувався, коли Женев'єва підійшла до мене й озвалася; мене тільки вразила її врода, бо тоді вона саме була Ізабеллою.
Вона довго розмовляла зі мною. Одягнена вона була в легеньке світле хутряне пальто, що коштувало не менше, як десять або й двадцять надмогильних хрестів із найкращого шведського граніту, й у вечірню сукню, а взута в золоті сандалі. Була одинадцята година ранку, і в світі по той бік муру ніхто б у цю пору не вийшов надвір у такому вбранні. А тут воно лише хвилювало: ця дівчина наче прилинула сюди на парашуті з якоїсь чужої планети.
Того дня то сяяло сонце, то лив дощ, то здіймався вітер, то раптом западала тиша. Все переплуталось: одну годину був березень, потім починався квітень, далі йшло трошкй травня і червня. А тоді ще звідкись з'явилася Ізабелла, справді звідкись, із того світу, де кінчаються межі, де світло розуму, спотворене, як мерехтливе північне сяйво, повисло на небі, що не знає ні дня, ні ночі,— тільки відблиск самого себе, відблиск відблиску, тьмяне світло потойбічного, світло не обмеженого в часі простору.
Вона бентежила мене з самого початку — на її боці були всі переваги. Хоч я позбувся на війні багатьох міщанських забобонів, але це додало мені не почуття вищості й волі, а тільки цинізму й відчаю.