У мене було таке враження, ніби я стою в залі, де на протилежних стінах висять дзеркала. Вони відображають мене безліч разів, і за кожним образом я можу побачити новий, що визирає з-за плеча попереднього. Здавалось, ніби то були старі, потемнілі дзеркала, і я не міг розгледіти, що виражало моє обличчя: запитання, сум чи надію. Всі образи розпливались у сріблястому присмерку.
Поряд мене сіла якась жінка. Не знаючи її намірів, я подумав: "А що, коли цей варварський режим уже й такі створіння використовує у своїх шпигунських цілях?" Я підвівся й пішов геть. Позаду почувся сміх жінки, якого я ніколи не забуду, — тихий, трохи зневажливий і співчутливий сміх незнайомки на міському валу в Оснабрюку.
— Я дзвоню за нього, Рудольфе. За Гелен Юргенс. Тепер ти розумієш?
— Абсолютно нічого не розумію, — долинув до мене роздратований голос. — У мене тут саме прийом…
— А мені можна прийти до тебе на прийом, Рудольфе? Ти дуже зайнятий?
— Але ж пробачте! Я вас не знаю, а ви…
— Старий Шеттергенд, — сказав я.
Я раптом згадав, як ми ще хлопчаками називали один одного, граючи в індійців. То були імена з романів Карла Мея. Дванадцятирічними підлітками ми ті книги прямо ковтали одну за одною, Якусь мить нічого не було чутно. Потім Мартенс запитав стиха:
— Що-о?
— Віннетоу, — відповів я. — Хіба ти забув наші колишні імена? Адже це улюблені книги фюрера.
— Вірно… — погодився Мартенс.
Як відомо, людина, що розпалила Другу світову війну, у своїй спальні тримала томів тридцять чи й більше одного письменника — чтиво про індійців, звіроловів та мисливців, які вже п'ятнадцятирічному юнакові могли здатися до смішного примітивними.
— Віннетоу?.. — з недовір'ям у голосі повторив Мартенс.
— Так. Мені треба зустрітися з тобою.
— Я не зовсім розумію. Де ви є?
— Тут, у місті. Де ми можем побачитись?
— У мене зараз прийом хворих, — машинально відповів Мартенс.
— Я хворий. І можу прийти на прийом.
— Не розумію, що ви наговорили, — сказав Мартенс голосом, у якому відчувалась рішучість. — Якщо ви хворі, то приходьте на прийом. І навіщо було спеціально дзвонити?
— Коли?
— Найкраще в половині восьмої. О пів на восьму, — повторив він. — Але не раніше!
— Гаразд, о пів на восьму.
Я поклав трубку. На мені знову була мокра вся сорочка. Я поволі пішов до виходу. На небі з-за хмар час від часу виглядав блідий серп місяця. "Щонайбільше через тиждень з'явиться молодик, — промайнуло в моїй голові. — Якраз добре буде переходити кордон". Я поглянув на годинник. Лишалося ще три чверті години. Треба було йти геть з вокзалу. Якщо хтось довго тиняється в районі станції, це завжди викликає підозру.
Я пішов по вулиці, де було менше людей і світла. Вона вела до старовинного міського валу. Частину його давно зрівняли.
4
У приймальній Мартенса вже не було нікого. Біля вікна на етажерці стояли якісь рослини з довгими, наче ремінці, листками. На столі лежали ілюстровані журнали з нацистськими верховодами, солдатами, або колонами "гітлер-югенду" на обкладинці.
Невдовзі почулись поспішні кроки. На дверях з'явився Мартенс. Він втупився в мене, потім зняв окуляри і здивовано заблимав очима. У приймальні горіло слабке світло. Мартенс не відразу впізнав мене, очевидно, тому, що я завів собі вуса.
— Рудольфе, це я, Йозеф, — мовив я.
Він застережливо підняв руку, щоб я говорив тихше.
— Звідки ти взявся? — прошепотів він.
Я знизав плечима: навіщо йому треба це знати?
— Зараз я тут. Ти повинен допомогти мені, — сказав я.
Він розглядав мене. Його короткозорі очі в слабкому світлі нагадували очі риби за товстим склом акваріума.
— У тебе є дозвіл на перебування тут?
— Лише від самого себе.
— А як ти перебрався через кордон?
— Це не так важливо. Я приїхав сюди, щоб побачити Гелен.
Він вирячився на мене.
— Для цього ти приїхав?
— Так, — відповів я.
Нараз мене огорнув цілковитий спокій. Поки я був сам, цього відчуття не було. А тепер все моє хвилювання як рукою зняло, бо я лише думав про те, як мені заспокоїти цього спантеличеного чоловіка.
— Задля цього? — спитав він ще раз.
— Саме так. І ти повинен допомогти мені.
— Боже мій! — вигукнув Мартенс.
— Що — вона померла? — запитав я.
— Ні, не померла.
— А вона тут?
— Так, вона була тут. Принаймні тиждень тому.
— Нам у тебе можна поговорити? — запитав я.
Мартенс кивнув.
— Медсестру я вже відіслав. Якщо прийдуть пацієнти, їх теж відішлю. Я не можу запросити тебе до своєї квартири. Я одружений. Ось уже два роки. Ти розумієш…
Я розумів. У "тисячолітній імперії" давно вже не можна було довіряти навіть своїм родичам. "Рятівники Німеччини" щодня вихваляли фіскальство як національну чесноту. Я пізнав це на собі. Брат моєї жінки доніс на мене.
— Моя дружина не член партії, — поспішив з поясненням Мартенс. — Але ми з нею ніколи не говорили про щось таке… — він збентежено глянув мені в обличчя, — як оце зараз. Я точно не знаю, як вона дивиться на це. Заходь сюди.
Він відчинив двері до кабінету і потім замкнув їх за собою.
— Не треба замикати, — сказав я. — Замкнені двері можуть викликати більшу підозру, ніж коли ми з тобою на виду.
Мартенс повернув ключ назад і підійшов до мене.
— Йозеф, ради Бога, що ти тут робиш? Ти прибув сюди таємно?
— Так. Але тобі не доведеться переховувати мене. Я живу в готелі в іншому місті. І прийшов до тебе тільки тому, що не знаю нікого іншого, хто сповістив би Гелен про мій приїзд. Вже п'ять років я нічого не чув про неї. Не знаю, чи не вийшла вона знову заміж. Якщо вона одружена вдруге…
— І з-за цього ти пробирався сюди?
— Авжеж, — відповів я здивовано. — А чого ж іще?
— Ми повинні десь тебе сховати, — сказав він. — Цю ніч ти можеш переспати тут у кабінеті на канапі. Я розбуджу тебе до семи годин. О сьомій служниця приходить сюди прибирати. А після восьмої можеш знову зайти. До одинадцяти пацієнтів не буде.
— Вона вийшла заміж? — спитав я.
— Гелен? — Мартенс похитав головою. — Я гадаю, що вона навіть не розлучена з тобою.
— Де вона мешкає. В тій самій квартирі?
— Напевно.
— У неї ще хтось живе?
— Кого ти маєш на увазі?
— Її мати. Сестри. Брат. Або ще хтось із родичів.
— Цього я не знаю.
— Ти повинен розвідати, — сказав я. — І сказати їй, що я тут.
— Чому ти сам не скажеш їй цього? Он там телефон…
— А якщо у неї хтось є? Наприклад, брат, який мене вже раз виказав?
— Та правда, — погодився Мартенс. — Вона може розгубитись, як і я. І це може зрадити її.
— Крім того, Рудольфе, я навіть не знаю, якої вона тепер думки про мене. Адже минуло цілих п'ять років, а ми прожили після одруження разом тільки чотири. П'ять років — це більше, ніж чотири, а розлука здається в десять разів довшою, ніж сумісне життя.
Мартенс кивнув.
— Я тебе не розумію, — сказав він трохи згодом.
— Цілком можливо. Я й сам себе не розумію. Адже ми живемо різним життям.
— Чому ти не написав їй?
— Зараз я тобі цього не можу пояснити. Сходи до Гелен. Побалакай з нею. Вивідай, що вона думає. Якщо, по-твоєму, буде варто, скажи їй, що я тут, і спитай, де мені можна зустрітися з нею.
— Коли мені піти до неї?
— Зараз, — сказав я здивовано. — А коли ж іще?
Він огледівся довкола.
— Де ж тобі перебути цей час? Тут не зовсім безпечно. Не дочекавшись мене, дружина може прислати сюди служницю; вона звикла, що я після прийому хворих підіймаюсь до себе нагору. Або ж мені довелося б тебе тут замкнути. Але це також може привернути увагу.
— Я не хочу сидіти під замком, — заявив я. — А ти не можеш сказати дружині, що треба зробити візит до якогось пацієнта?
— Скажу їй це потім, коли повернуся. Так простіше.
Я помітив блиск у його очах, і мені здалося, ніби він на мить примружив ліве око. Я згадав нашу хлоп'ячу дружбу.
— Поки що я сходжу в собор, — сказав я. — Церкви ще й досі майже такі ж надійні, як у Середньовіччі. Коли тобі подзвонити?
— Через годину. Назвешся Отто Штурмом. А як я тебе знайду? Чи не краще тобі піти в таке місце, де є телефон?
— Де є телефон, там і небезпека.
— Можливо. — Він в нерішучості постояв хвилинку. — Так, мабуть, твоя правда. Якщо мене ще не буде вдома, подзвониш удруге або передаси, де ти ждеш.
— Гаразд.
Я взяв свого капелюха.
— Йозеф, — знову озвався Мартенс.
Я обернувся.
— Як воно тепер за кордоном? — спитав він. — Так, без усього цього?..
— Без усього цього, — відповів я. — Приблизно так: без усього цього. Не зовсім, правда. А як тут? З усім цим — і без одного?
— Погано, — сказав він. — Погано, Йозеф. Але зовні все блискуче.
Вибираючи безлюдні вулиці, я попрямував до собору. Йти було недалеко. На Кранштрасе мені назустріч промарширувала рота солдатів. Вони співали незнайому мені пісню. На соборній площі я знову побачив солдатів. Трохи далі, за собором, навпроти трьох хрестів невеличкої церковки стояла щільна юрба — сотні дві чи три людей. Майже всі учасники були в різного роду партійних мундирах. Я почув чийсь голос і став шукати очима промовця, але не побачив його. Через хвилину помітив на підвищенні чорний гучномовець. Він стояв там, голий самотній автомат, і галасував про право на завоювання всіх колишніх німецьких земель, про велику Німеччину, про помсту й про те, що мир світові буде забезпечений тоді, коли світ робитиме все так, як хоче Німеччина, і що в цьому — вища справедливість.
Знову піднявся вітер, і рухливі віти кидали неспокійні тіні на обличчя слухачів, на той галасливий апарат і на кам'яні скульптури, що вимальовувались за ним на стіні церкви: розп'яті Ісус Христос і два розбійники. Зосереджені обличчя слухачів сяяли.
Люди вірили тому, що викрикував їм автомат. І що було характерним для того дивного масового гіпнозу: промовцю, який їх не бачить і не чує, аплодували, наче присутній живій людині.
Я не сподівався застати в соборі стільки людей. Потім згадав, що минали останні дні травня, а в цьому місяці служба Божа відбувалася щовечора. Якусь хвилинку я роздумував, чи не краще було б піти до одної з протестантських церков; але я не знав, чи відкриті вони вечорами. Я присів на вільну лаву поблизу входу. Перед вівтарем мерехтіли свічки; решта церкви була освітлена слабо, і мене впізнати було б нелегко.
Біля вівтаря, оповитий хмарою диму, походжав священик у сяючій парчі, навколо нього прислужники в червоних сутанах та білих накидках розмахували димними кадильницями.